Вижити це зрадити? Як ставитися до жителів окупованих територій
Російська пропаганда вже зараз працює на страх, нав’язуючи жителям окупованих територій наратив: «Коли повернуться українці — буде розправа»
«Якщо ім'я не відповідає сутності, то мова стане нечіткою; якщо мова нечітка, справи не будуть виконані». Цей вислів Конфуція з «Бесід і суджень» відкриває простір для подальших міркувань про те, що війна змінює не лише межі територій, а й устрій суспільства. Однією з найделікатніших тем у сучасному українському дискурсі є колабораціонізм і межі співпраці наших громадян із окупаційною владою. Як відокремити зраду від виживання, обґрунтовану підозру — від колективного стигматизування, а правосуддя — від помсти? Без такого розділення наша мова про справедливість стане нечіткою. А з нею, і самі дії.
Українське суспільство пережило трансформацію старого ладу: інституційного, морального, лінгвістичного. Бінарна етика, що протиставляє зраду як однозначне зло і лояльність як абсолютне благо, розсипається перед складністю реального життя під окупацією. Війна принесла не лише горе й звитягу, а й зону моральної сірості.
Законодавство після 2022 року створило рамки для визначення поняття колабораційної діяльності та пособництва державі-агресору і межі кримінальної відповідальності за це (ст. 111−1 та 111−2 ККУ). Проте життя видається складнішим за юридичні формулювання. Дії Володимира Сальдо, який очолив окупаційну адміністрацію в Херсоні, — це зрада державного масштабу. Але як бути з вчителькою, що лишилася в селі, де лінія фронту пройшла крізь її будинок і школу, та продовжила навчати дітей?
Держава готується до справедливості, а не до розправи
Видається, що підхід, який полягає у притягненні до відповідальності всіх без винятку, тарує шлях до нової суспільної травми. Російська пропаганда вже зараз працює на страх, нав’язуючи жителям окупованих територій наратив: «Коли повернуться українці — буде розправа». Такому відлунню радянських методів залякування має протидіяти не лише контрпропаганда, а й запровадження мови справедливого найменування: хто є хто і чому. Ми маємо вибудовувати наратив диференційованої відповідальності. У багатьох українців, які залишались на окупованих територіях, мотивацією до співпраці з ворогом була не зрада, а страх, втома, бажання зберегти життя своїм дітям або старим батькам. Їхній досвід — це не лише юридичне, а й глибоко моральне питання, яке потребує осмислення і емпатії, бо зрештою ми даємо оцінку людським реакціям на нелюдські обставини.
Питання це настільки складне і емоційно «навантажене», що особливо не видається шукати опори у світовому досвіді. Після Другої світової війни країни марно намагалися знайти баланс між покаранням і примиренням.
У Франції маршала Філіпа Петена, керівника Вішістського режиму, було засуджено за державну зраду. Він отримав смертний вирок, пізніше замінений на довічне ув’язнення. Водночас тисячі жінок, запідозрених у зв’язках із німцями, зазнали приниження: їм голили голови, водили вулицями, таврували. Ці стихійні акти стали символом народного гніву, але також і гендерного насильства. Сьогодні французьке суспільство визнає, що ці дії були радше емоційним вибухом, ніж справедливістю.
У Норвегії після війни було відкрито понад 90 тисяч справ за підозрою в колабораціонізмі. Близько 14 тисяч жінок, які мали стосунки з німецькими солдатами (так звані tyskertøser), зазнали репресій: їх позбавляли громадянства, змушували до стерилізації, їхніх дітей переслідували в школах. Тільки у 2005 та 2018 роках держава офіційно вибачилась за ці дії. Тогочасне формальне правосуддя згодом було осмислене як порушення прав людини.
Італія після повалення режиму Муссоліні мала хвилю народної помсти: Беніто Муссоліні та його коханку Клару Петаччі стратили і публічно повісили в Мілані. Але вже за кілька років більшість колишніх фашистів було реабілітовано. Політична стабільність вимагала компромісів: багато функціонерів залишилися при владі. Це створило тінь недовіри до інституцій, яка відчувається в Італії і сьогодні.
СРСР діяв згідно з логікою тоталітарної держави: всі, хто перебував на окупованих територіях, автоматично вважались підозрілими. Репресії стали інструментом контролю. Понад 2 мільйони осіб пройшли фільтраційні табори. Остарбайтери, військовополонені, цивільні, які просто виживали, — усі вони зазнали переслідувань, були позбавлені прав, часто депортовані або відправлені в ГУЛАГ.
Досвід сучасних війн теж невтішний.
У Руанді після геноциду в 1994 році, де було вбито понад 800 000 людей, уряд запустив систему народних судів Gaсaсa. Вони були спрощеною формою правосуддя: десятки тисяч справ розглядали на місцях, залучаючи громаду, часто без адвокатів, процедурних гарантій чи апеляцій. Такий підхід дозволив розгорнуту фіксацію злочинів, визнання ступеню залученості й провини, прийняття вибачень. Назагал така спроба зцілити суспільну травму через спільне слухання й примирення дала свої плоди. При цьому відсутність правового захисту обвинувачених стала критичним недоліком цього експерименту.
На Балканах, зокрема в Боснії та Хорватії, після війн 1990-х етнічні стереотипи, брак довіри та відсутність єдиного правового підходу до оцінки подій зберегли поляризацію у суспільстві на десятиліття. Спогади про зраду й колаборацію відкинули довгу колективну тінь.
У Лівані після громадянської війни (1975−1990) парламент ухвалив закон про загальну амністію. Усі воюючі сторони звільнили себе від відповідальності, і багато колишніх бойовиків стали міністрами. Це зупинило насильство, але не принесло миру. Відсутність справедливості зробила поляризацію хронічною. Кожна громада залишилася з власною пам’яттю й власною правдою. Навіть після жахливого вибуху в порту Бейрута 2020 року, ніхто не поніс відповідальності. Держава оприявнила своє моральне банкрутство ще тоді, коли обрала замовчування замість осмислення.
Нещодавній сирійський кейс є ще одним гірким прикладом деградації правосуддя в умовах хаосу. Після зміни контролю над територіями країна занурилася у вир самосудів. У відсутності чіткого правового механізму, покарання підмінялося демонстративною розправою, що радше слугувала інструментом легітимації нової сили, ніж прагненням до справедливості.
Ми не мусимо повторювати ці помилки. Так, наше суспільство — по обидва боки лінії зіткнення — не готове до відповіді на питання «що робити з людьми?». Українці на окупованих територіях втратили відчуття захищеності. Мешканці підконтрольних територій з підозрою чекають на повернення «тих, що змовчали». Але ми не маємо іншого виходу, окрім як зустрітись. І зустріч ця буде болісною. Найгірші помилки — ті, що зроблені від страху. Якщо ми відповімо на моральну амбівалентність суспільства примітивним насильством, ми втратимо шанс на інтеграцію наших співгромадян. Саме тому вже зараз на часі широка інформаційна кампанія, яка б охоплювала кожний куточок України, особливо окуповані території, хай на рівні поголосу. Люди мають знати: держава готується до справедливості, а не до розправи.
Україна сьогодні — не лише країна, що чинить опір. Це країна, яка формує майбутнє. Ми можемо стати прикладом у світі, створивши нову «робочу» правову модель підходу до вчинків людей в умовах окупації. Таку, де складність не спрощується до ярликів, де прощення не тотожне забуттю, а покарання — жорстокості. Цей пульсуючий болем розрив соціальної тканини не має стати отруйною раною. Він має затягнутися рубцем, загоїтись.
Цей текст — запрошення до чесного (принаймні, внутрішнього) діалогу про те, як перемогти зло, не ставши його віддзеркаленням. І як, за Конфуцієм, назвати речі своїми іменами і закласти основу для правильних дій і стійкого суспільного консенсусу.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV