Путін Звягінцева не почує
Звягінцев під час нагородження у короткому спічі звернувся до російського диктатора Путіна з проханням запинити війну
Під час масштабного російського обстрілу Києва та перші години потому українці в соцмережах не лише співчували загиблим і простраждалим, сумували за зруйнованими знаковими місцями, зализували рани та кляли росіян. Вони — тобто, ми, ті, хто в контексті культурного життя, — кепкували з російського режисера Андрія Звягінцева. Сталося так, що в паралельно з попередженнями про прийдешню масовану атаку пішла новина про отримання ним Гран-прі Канського кінофестивалю.
Зазвичай, моментальна реакція на вшанування російського продукту за межами Росії - злість через власне безсилля, неможливість зупинити повернення росіян та престижні майданчики та російський позитивний вплив на них. Так і сталося, проте тривало недовго. Лють змінилася сарказмом, а згодом і взагалі звелася до відвертого глузування з лауреата. Причина — промова Звягінцева, точніше, короткий спіч, у якому він звернувся до російського диктатора Путіна з проханням запинити війну. Причому не назвав прізвище Путіна, війну не назвав війною, а винні в кровопролитті, на його переконання, якісь незрозумілі люди по обидва боки.
Лють згодом звелася до відвертого глузування з лауреата
До сказаного критично мислячими додати загалом нема чого. Все так, як оцінено: представник російської інтелігенції вербально подав правителю народу, який він представляє, чолобитну. Термін походить від «бити чолом», тобто — падати перед государем на коліна, стукатися лобом об землю, і вже потому намагатися тицьнути в височайші персти писане від руки прохання про якусь милість. Фактично це дійство було визнанням того, що не працюють жодні правила й закони, а все вирішує царське слово та його автограф. Власне, чому «було»? Звягінцев своїм спічем визнав: так воно в Росії досі є. І він, лауреат престижних міжнародних кінофестивалів, з цим вірнопіддано згоден.
Проте згаданий епізод вартий ширшого контексту й, відповідно, глибшого розуміння. Адже від початку цього року маємо другий прецедент нагородження «хорошого русского» найвищими професійними відзнаками в царині, зокрема, кіно. Мова про британську BAFTA і американський Оскар документальній стрічці Містер Ніхто проти Путіна, котрий створено на основі відео, зробленого вчителем із російської глибинки Павлом Таланкіним. Минулого року Оскар для художнього фільму Анора, нехай американському, але все одно з позитивним ставленням до росіян. І не обійтися без чергової згадки про документальний фільм Навальний, так само оскароносний.
Гаразд, Олексій Навальний за всіма формальними ознаками — жертва режиму, котрий називають путінським. Хоча його опозиція до Путіна швидше нагадувала процес, описаний у відомій приказці про стосунки жаби й гадюки. Вчитель-пропагандист Таланкін узагалі не вартий уваги, тим більше — статуетку свого Оскара загубив.
Натомість Андрій Звягінцев на позір фігура зовсім іншого масштабу, коли йдеться не про політику. Він засудив російське вторгнення ще 2014 року. Залишив Росію та оселився у Франції, улюбленому притулку переможеної «червоними» більшовиками так званої «білої еміграції». Його фільм Левіафан, нуарна депресивна соціальна драма, вважався в українській культурній спільноті обов’язковим для перегляду навіть після російської анексії Криму та початку окупації Донбасу. Стрічку засудила російська влада: іч який, узяв гроші в держави і за ці ж гроші мокнув свою ж державу в лайно.
До речі, продюсером фільму виступив Олександр Роднянський, котрий на той момент давно залишив Україну, долучився до створення пропагандистських стрічок на кшалт 9 роти і Сталінграду, а потім виїхав із Росії, залишивши її, проте, в собі. Щоправда, Росію не Путіна, а Пушкіна з Толстим і Булгаковим. Щиро не розуміючи, що вони були трубадурами тієї імперії, котру відновлює Путін і яка напала на його, Роднянського, країну.
Режисер та продюсер виявилися варті один одного. Вони показують себе кимось на кшталт фронди. Проте фрондерство Звягінцева має дивний вигляд: він падає на коліна перед тим, кого — про це не раз говорив! — не терпить, не сприймає і не поважає. З доброго дива переконаний: саме голос інтелектуала, лауреата багатьох нагород, особи, котра репрезентує світові справжню російську культуру, буде Путіним почутий.
Аби це ще було грою, позерством, роботою на публіку — нехай. Митці народ такий, не завжди говорять, що думають, більше дбаючи при тому, як виглядатимуть зовні. Дуля в кишенях як була, так і лишилася їхнім основним знаряддям боротьби. Проте Андрій Звягінцев з огляду на власний бекграунд, коротко описаний вище, в своєму пориві просити милості в тирана, маніяка й душогуба щирий.
Такими ж щирими були російські «народники», котрі від другої половини ХІХ століття вирішили ходити «в народ» із неприховано месіанськими місіями. Народ власну інтелігенцію не розумів, і народницький рух завершився парадоксально: місіонерів — інтелігентів народ переконав, що влада в Росії - від Бога, все вирішує цар-батюшка, Господь терпів і нам велів тощо. Тож звертаючись до царя з проханням щось покращити, представники інтелігенції вважали, що в такий спосіб виконують волю народу.
Насправді ж Звягінцев, наслідуючи такі традиції, являє собою порожнечу і завертається до порожнечі. Бо Путін його не почує. Якщо перекажуть слова, відмахнеться. А коли залишить цей світ, провину за скоєне покладуть на Путіна. Як колись на Сталіна, над чим розірковує кінознавець Сергій Тримбач: «Он злодєй, в ньому прічіна всєх бєд і недопобєд. Всі інші є жертвами, їх от сей бєс крємльовскій попутал. Такий сценарій прозирає навіть в промові Звягінцева в Каннах, людини талановитої, порядної, чесної. Чий авторитет якраз і підкріпить сценарій вибілювання не тільки російського керівництва, але і російського народу, власне росії як такої», — пише він на своїй сторінці в Facebook. І додає: звісно, йдеться не тільки про Звягінцева.
Так, порожнечу послідовно демонструє не лише чесний та порядний Звягінцев. Порожнечею по суті своїй є той самий російський народ, котрий чекає милостей або від Бога, або від Путіна, або від обох відразу. Замість вимагати — стають на коліна, просять, хрестять лоби, б’ють чолом. А коли милості не явлено, покірно визнають: значить, не заслужили, цареві воно видніше. Але ми зробили, що змогли — покірно попросили. Ми в Україні, на жаль, ще переживемо чимало горя, адже війна — горе щоденне. Заразом мусимо багато чому навчитися, багато чого переглянути. Проте одну науку ми освоїли: науку жити без доброго царя. Тому і дивимося на Звягінцева та подібних, мов на порожнє місце.