Читайте NV у Google
Признаюся: ще два дні тому поняття не мав — на свій сором — про існування національного ансамблю пісні й танцю Гуцулія. І мені не подобається контекст, у якому дізнався про нього.
Він — кримінальний, артисти тут — потерпіла сторона: зламані носи, забиті ребра, струс мозку, в одного з постраждалих складний перелом зі зміщенням. А ті, кому пощастило уникнути травм фізичних, дістали психологічні — сильний стрес на додачу до стресів, котрі ми, громадяни воюючої країни, переживаємо скоро як чотири роки.
У цьому випадку до глобальної зовнішньої агресії додалася локальна, внутрішня. На артистів напала поблизу Шептицького на автостоянці під час комендантської години група молодих українців, причому гендерна рівність присутня: шестеро чоловіків плюс троє жінок.
Одні артисти відбивалися. Інші — викликали поліцію та записували відео. Запис пішов у соцмережі, прогнозовано спалахнув скандал. Гуцулія отримала розголос, якого сто відсотків не прагнула.
Гуцулія отримала розголос, якого сто відсотків не прагнула
«Учинок цих юнаків — це напад на людей. Це — злочин. І подібні дії не мають виправдань ні за віком, ні за обставинами. Кожен, хто обирає шлях насильства, отримає справедливе покарання», — заявив очільник МВС Ігор Клименко. Проте міністр чомусь не коментує поведінку, за великим рахунком, своїх підлеглих, зафіксовану на згаданому відео та зазначеному в показах потерпілих. Зі слів солістки ансамблю Людмили Кідрат, правоохоронці стояли, дивилися й жодним чином не втручалися.
Хоча за викликом приїхало кілька патрульних екіпажів, силовики озброєні, у бронежилетах та з касками на головах. Проте на відео чітко видна їхня байдужість, поєднана з олімпійським спокоєм. Мабуть, для Львівщини є нормальним явищем безцільне вештання молодих чоловіків віком від 17 до 21 року проти ночі під час комендантської години у період дії воєнного стану. Так, виникають різні ситуації, котрі виправдовують ці порушення. Наприклад, треба негайно бігти до цілодобової аптеки по ліки. Чи викликати таксі, аби не ночувати на вокзалі, якщо потяг прибув проти ночі. Жодна з цих та подібних до випадку на околиці Шептицького не проєктується.
Називати те, що сталося, словом інцидент означає применшення значимості даної події. Швидше йдеться про прецедент, небезпечний кричущою відсутністю в тому, що сталося, бодай якоїсь логіки. І водночас, зі слів адміністраторки ансамблю Лілії Дземан, бездіяльність місцевої поліції пояснила активна діяльність батька одного з нападників, який погрожував артистам безпосередньо біля поліційного відділку. Тож два факти складаються в один: поліція не втручалася, бо в нападі брали участь діти місцевих впливових батьків. Вони мають настільки велику вагу, що поліція, ідентифікувавши нападників на місці, вирішила задля власного святого спокою не втручатися. Якщо тут не прояв неофеодалізму, тоді — що?
З огляду на це доволі цікавим є офіційний коментар від Львівської обласної прокуратури. Точніше, постскриптум до нього, який нагадує статтю 62 Конституції України. Згідно неї, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Усе правильно, так має бути. Але проєктувати згадану статтю до даного випадку щонайменше некоректно. Адже зчитується двояке тлумачення: провину зафіксованих на відео агресивних молодиків, котрі б`ють артистів і матюкаються при тому на мовчазних поліцейських, обіцяючи проблему їм, треба ще довести.
Тобто, не з`ясувати рівень залученості кожної зі встановлених осіб. Не дізнатися їхній мотив. Не розібратися, зрештою, чому компанія порушила комендантську годину, що вже очевидний факт і за що законом передбачене покарання. За великим рахунком, обласна прокуратура готова припустити: не вірте очам своїм, ставте під сумнів побачене на відео, провина нападників під сумнівом. Це вкотре нагадало роман Фрідріха Дюрренматта Правосуддя!, написаний сорок років тому. Сюжет моделює абсурдну на перший погляд ситуацію, коли чоловік застрелив свою жертву на очах у купи свідків, але зухвало заявив — його виправдають, бо все не так, як здається. Що й сталося у фіналі: слідство й суд на повірку виявилися заангажованими.
Є ще одна очевидна обставина, на яку варто звернути окрему увагу: мотив. У соцмережах гуляють різні версії. Він найочевиднішої — спроба пограбування, бо ж артисти їхали з закордонних гастролей до абсурдної — помста за можливість виїжджати, а також — намір молодиків захопити автобус із метою самим вирватися за кордон. Але на моє глибоке переконання, жодна з них не витримує критики й близько не стоїть біля правдивої. Адже її не існує. Свої дії навряд зможуть пояснити самі нападники. У них нема й не може бути мотиву. Де ансамбль з Івано-Франківщини, а де молодики із Шептицького, котрі навіть у ютубі не шукали відео його виступів.
І тут напрошується паралель. Хто забув, нагадаю: цей рік почався зі скандальної новини про вибрики групи молодиків, ровесників згаданих тут. Вони зухвало перекрили дорогу в центрі Києва, вмикали російські пісні й підспівували, записували дійство на відео, ще й безстрашно хизувалися зброєю. Встановивши особи, Нацполіція через свою речницю пояснила: ніхто навмисне дорогу не перекривав, авто були орендовані, бо один із учасників дійства святкував день народження, а їхні батьки не мають того впливу, про який заявляли мешканці соцмереж. З одного боку, офіційне пояснення того, що сталося, від керівництва Нацполу. З іншого — знижується градус напруги, резонансна подія зводиться до не дуже крупного хуліганства підлітків, котрі не відають, що творять. Знову порушення без видимого мотиву, а коли мотив не зчитується, то й діяння забалакується.
Маємо проблему, з якою країна не намагатиметься жити по завершенню бойових дій — ми вже живемо з нею. Час зростання й формування хоч київських, хоч шептицьких агресивних молодиків припав на воєнну добу, нехай від 2014 до 2022 року воєнного стану не оголошували й країна нібито жила й рухалася, намагаючись у більшості своїй війни «десь там» не помічати. Хулігани існують навіть у благополучних країнах, для яких наша війна — лише новини, а свою вони вже завершили кілька поколінь як. І там подібні вибрики, тим більше в питомо мирний час — не норма, а швидше всупереч їй.
Натомість дії в згаданих та не згаданих випадках в Україні лише на позір підпадають під визначення хуліганських. Насправді винуватці — гаразд, підозрювані, — не усвідомлюють, не хочуть усвідомлювати глибинні наслідки власної агресії. Вони створюють небезпеку всередині країни, яка щодня переживає небезпеку від проявів агресії зовнішньої. Дестабілізація повсякдення, помножена на фактичну безкарність, надалі створює небезпечні прецеденти. І якщо поліція не втручається тут, хто гарантує її втручання, коли прояви агресії будуть більш мотивованими.
І мотивувати агресивних молодиків, котрі сформувалися під час війни в умовах нерозуміння власної країни, цілком можуть і напевне будуть мотиватори ззовні. Подивіться на вік тих, хто підпалює автівки військових і заносить вибухівку під ТЦК. Він у відкритих джерелах…