Самопринизливий гумор. Як сміються із себе народи північної Європи та українці
Як сміятися із себе, щоб не втратити лице та не підважити статус
Продовжимо вивчати хитросплетіння смислів, що роблять жарти (не)смішними — залежно від національної культури. Я не просто так першим оглянула агресивний гумор, бо він притаманний конкретно українцям, хоча ми у цьому геть не унікальні, а болгари, румуни, хорвати, серби і мексиканці ще позмагаються з нами у «чорнушності» анекдотів, а французи — у філігранності висміювання інших. Наступний стиль гумору, який сьогодні оглянемо, теж зустрічається на наших теренах, хоч трохи менше, ніж агресивний. Примітно, що це останній з чотирьох стилів гумору (крім агресивного), який українці ідентифікують як дотепний і «не (завжди) тупий». Зауважу, що усі приклади жартів взяті зі спеціалізованих ресурсів про гумор саме тих країн, чий гумор я описую, тобто принцип вибору мною прикладів — «нічого про них [інші культури] без них».
Як сміятися із себе, щоб не втратити лице та не підважити статус. Здатність сміятися із себе вважається доречним та безпечним проявом лиш у частині національних культур, а глибина дотепного самопобиття визначається можливістю відновлення статусу після його підваження у конкретному суспільстві. В одному з досліджень Harvard Business Review вияснилося, що у країнах з високою важливістю статусу навіть думка про людину в кумедному становищі здатна підважити повагу до неї. Відтак, боронь боже у такій культурі очільнику (ці) проявити самоіронію при підлеглих.
Хоча не завжди самопринизливий гумор небезпечний, зокрема, коли йдеться про культури англо-саксонські та західноєвропейські. Коли публічні особи з конструктивною репутацією реагують на кризи чи звинувачення в стилі самопринижуючого гумору, ступінь їхньої провини сприймається як менший, сама інформація сприймається як менш критична, а до спікерів виникає симпатія як до «адекватних». Однак коли репутація публічної особи контраверсійна чи погана, до такого гумору вдаватися не варто.
Самопринизливий гумор. Це кпини, принижуючі жарти, саркастичні та іронічні замальовки з життя, спрямовані на себе. Такий гумор дає оточуючим безпечну можливість випустити пару чи знизити напругу, адже людина не просто дає привід для кепкування з неї, а й активно підтримує свій стан привселюдного посміховиська. Жартівливе самоприниження надає припустимої форми прояву незнання чи нерозуміння — як-от коли під дописом, написаним кодованою мовою, хтось пише: «А можна пояснювальну бригаду для тих, хто все проспав/ пропрацював?» чи менш політкоректна наразі версія, до якої ще пару років тому вдавалися жінки: «А можна тепер „на пальцях“ — для блондинок?»
Данія, Фінляндія й Естонія відомі менталітетним тяжінням до самовисміювання
Фокус тут на компроміс з власною гідністю заради розваги групи. Механізм: я даю групі привід кепкувати з мене, формат: заохочення кепкування зі своїх помилок та негараздами, активна участь у кепкуванні з невдач інших. Це корисно коли є спроба приховати негативні емоції чи самооцінку, потреба у зовнішньому схваленні чи адаптації до групи, в яку складно увійти, безпечно проявити незнання, нерозуміння чи перебування поза контекстом.
Примітно, що такий гумор може відігравати роль ключа до фахової спільноти, в яку складно увійти новачкам, і тоді готовність пожартувати із себе на знак поваги до старших колег може бути помічною. Наприклад, коли менш відомий фахівець, виступаючи перед авдиторією «вищої ліги» у галузі, зі сцени говорить, що «губиться від сукупної кількості років досвіду» у залі. Чи, розповідаючи про зустріч з відомим публічним діячем людина непублічна може сказати: «Він зі мною говорив і руку потиснув, уявляєте? Де я і де він — тиждень руки не митиму!»
Помірно самопринизливий гумор притаманний вертикально-колективістичним та ієрархічним культурам. Переважно це Східна Азія (Китай, Гонконг, Японія, В'єтнам). У цих культурах люди у підлеглому стані і без істотного впливу мають обмаль свободи самопрояву і задля життєвих перспектив мусять не тільки вписуватися у певну групу за цілями і світоглядом, а й утримуватися від поведінки, що призводить до втрати лиця. За таку поведінку людина опиняється у соціальному чи кар'єрному екзилі, за якого вчорашні колеги, друзі та знайомі відмовляються мати з нею справу. Відтак, тут гумор слугує не способом виділитися чи продемонструвати особисту дотепність, а способом м’яко і безпечно покепкувати зі своїх життєвих оказій чи негараздами. Само собою, що так жартують серед людей, співставних по рангу — і ніколи перед незнайомцями чи керівництвом. Наприклад, один зі злегка самопринижувальних жартів китайського письменника Ліна Ютанга звучав так: «Я був нудистом усе своє життя, не підозрюючи про це. Ну, таким поміркованим нудистом — у певні години дня й у певних обставинах — як-от у ванні».
Крім того, самопринизливий гумор використовується у країнах з високою суспільною конкуренцією (США, Франкофонна Канада, Австралія, Велика Британія) та вкоріненими у національний менталітет сарказмом та іронією (Франція, Бельгія, Іспанія). В культурах конкурентних та індивідуалістичних кепкування із себе розряджає обстановку, сигналізує про готовність до конструктивної взаємодії та здатності критично сприймати себе.
У США та Великій Британії відомий серіал Офіс сповнений всіляких видів жартів, і самопринизливі серед них популярні. Пригадаймо, коли у 17-му сезоні Двайт каже: «Я забагато говорю, тож я з часом навчився просто себе вимикати». Або відомий жарт британського коміка, що працює у Франції, Іана Мура: «Французи реально нездатні кепкувати із себе через надмірну пиху, а от ми, британці, пишаємося здатністю до самоприниження».
Країни саркастичні балансують між гумором агресивним та самопринижуючим (особливо Франція), однак саме останній стиль гумору вирізняє їхнє ставлення до причин та об'єктів для сміху. Підвидом самопринижувального гумору є підривний, що висміює поточний стан справ у суспільстві, з якого походить той чи та, хто, власне, жартує. Саме такий гумор розповсюджений у суспільствах, здатних продукувати і сприймати сарказм. Наприклад, серед відомих «твердинь» підривного гумору у Франції — сатиричні журнали Charlie Hebdo та Le Canard Enchaine. Відчутний відтінок самоприниження звучить у шоу «Як стати парижанином за годину» відомого коміка Олів'є Жиро. Один з його відомих жартів: «Я виступав у Лондоні з розповіддю, як розуміти паризьку сексуальність, і помітив, що шокована авдиторія не знала, чи їй сміятися. Деякі британці сказали мені, що я трохи „переборщив“. Дивно, бо у Франції ця частина — найуспішніша з усього шоу».
Данія, Фінляндія й Естонія широко відомі менталітетним тяжінням до самовисміювання, тож самопринизливий і підривний стиль гумору тут превалюють. У Данії навіть є дотепна традиція виставляти «факапне пиво» (kvajebajer) чи «факапний торт» (kvajekage) для друзів чи колег, коли хтось капітально схибив чи завалив важливу справу. І коли це все п'ється та з'їдається, «зірка-факапер» промовисто і дотепно ділиться усіма постидними деталями.
Недавно українською вийшла книга антрополога Майкла Бута про скандинавські культури (данців, шведів, норвежців, фінів, ісландців), що в оригіналі називається «The almost nearly perfect people: the truth abouth the nordic miracle». Вартісне доказове читання для тих, хто не любить заскладні тексти. Так от, Бут пише, що, за зізнанням фінів, у них загалом три теми жартів: розпиття алкоголю, комунікаційна неспроможність і шведи. Абсолютно рутинний фінський жарт: «Скільки фінів треба, щоб вкрутити лампочку? Ніскільки. Щойно фін побачить, що лампа скляна і має форму пляшки, він спробує її відкрити».
Загалом Скандинавія схильна до жартів такого типу через історично складні кліматичні умови, які довгий час вимагали докладання серйозних зусиль, щоб вижити. У книзі Нордична кухня шведський кулінарний історик Магнус Нільссен наводить приклад, як у давні часи норвежці пекли хліб раз на рік — коли збирали врожай і мололи борошно. Одразу пекли пласкі хлібини, які нанизували на палицю і ставили під дах у сарай, де там же висіло сушене м’ясо. Цим і харчувалися до літа. Кому цікаво — пошукайте в Youtube «Magnus Nilsson talks at Google» — у нього є чудова 1-годинна промова на тему. Тут варто сказати, що з усіх скандинавських країн Норвегія має «найсухіший» гумор — часто, щоб зрозуміти, що з вами щойно пожартували, треба бути норвежцем чи довго там жити, бо жартують часто з беземоційним виразом обличчя. І ніщо так не ображає норвежців як жарти про Норвегію з боку іноземців, тож варто утриматися від участі у жартівливому діалозі норвезьких знайомих про їхні звички чи країну.
Естонський гумор подібний до фінського за стилем (самопринизливий і підривний), однак істотно м’якіший. Причини подібні — суворий клімат і складна, сповнена насилля, історія становлення нації. Фокус самовисміювання естонців — їхній національний характер і погода. Серед стандартних естонських жартів ось така пісенька — її треба читати англійською, щоб відчути мелодику самокпину: «We have no sun and anyway it wouldn’t shine! Our misery is greater than the whole world combined!» Або назва арт-експозиції в Музеї мистецтв Тарту «HUH! PFUI! YUCK! AHA! WOW! The Classics of Estonian Contemporary Art». Перекладається приблизно «Ха-ха! Фууу! Феее! Ага! Ух ти! Класики естонського сучасного мистецтва». Раптом вам цікаво що там були за експонати, то в одній із зал були екскременти у банках, в іншій — голосова інсталяція про те, яка Естонія сумна країна (з чим я, наприклад, категорично не згодна, але митець має право на своє бачення). Були, звісно, й інші зали, але авторка матеріалу про цю експозицію, за її власним зізнанням, не дійшла до них. Поціновують естонці і смачний кпин, зокрема на адресу самі знаєте якої країни. Наприклад (цей жарт має сенс саме англійською): «A visitor from you-know-what-country near Estonia is filling out a form at the Estonian border. «Occupation?» asks a customs official helpfully. «No, the visitor responds, it’s just a business trip» (візитер із самі-знаєте-з-якої-країни поруч з Естонією заповнює форму з метою поїздки. «Окупація?» — завбачливо запитує митник. «Ні», — відповідає візитер, — «Просто у справах бізнесу»).
Приклади в Україні. Ми самопринижувальним і підривним гумором геть не гребуємо, хоча найбільш вживаний (і найбільш смішний) для нас — агресивний. Серед найчастіже вживаних висловів у цьому стилі — коли хтось ставить прицільні та ґрунтовні запитання у коментах під тематичним дописом і додає: «ні, мене в Google не забанили, цікавить саме думка автора». Або коли у розпалі святкового сезону хтось пише, як вони «покотилися від святкового столу батьків у гості до друзів» — маючи на увазі, що після перших гостин запрошені вже були схожі на кулі через спожиту кількість їжі.
Самопринижувальний гумор може мати й пасивно-агресивні відтінки. Як-от, розповсюджений кпин під час «смачного» кількаденного «срачу» на чергову тригерну тему це «я, звісно, не так щоб експерт (ка) у темі, але очевидно ж …». Ще спостерігаю як самопринизливий стиль дописів у Facebook пом’якшує сприйняття змісту, який, якби був написаний без самоприниження цілком міг би спричинити хейт чи негатив до автора. Наприклад, якщо хтось викладе усміхнене фото з закордонної подорожі на тлі красивостей чи у закладі харчування з їжею і серйозно-постановочним виразом обличчя, точно «відгребе» у коментах за нечутливість до контексту. Але якщо ця ж дописувачка (бо якщо це дописувач, він за один факт перебування за кордоном «відгребе» — незалежно від змісту допису) до цих же фото додасть жартівливий текст про купу своїх факапів і негараздів з відчутним самовисміюванням, допис читатимуть як розважальний матеріал. Ну, бо авторка ж сама вже себе висміяла, то можна розслабитись. Погодьтеся, є різниця між «Я не знала, що у відомій забігайливці у місті Х треба було завчасно бронювати столик, тож не потрапила туди» і «Я самовпевнено вважала, що коли ллє на голову як сьогодні, зайти з вулиці у симпатичну забігайлівку не буде проблемою, але моя зіпсована сукня і кроси, в яких хлюпає вода, підтверджують мою помилку».
Ще самопринизливий гумор у нас часто маскує бажання похвалитися, але так, щоб не викликати осуду і зауважень. Це коли явно постановочне фото, для якого косметика накладалася декількома шарами не одну годину, а поза, вірогідно, вибиралася стільки ж, супроводжується текстом у стилі «ой, нап’яла, що у шафі валялося». Або про цілком пристойно спечений хліб чи приготовану непросту страву (типу холодця чи торта на… дцять коржів) пишуть, що «готувала нашвидкуруч, то не вдалося, се не «злетіло». Бо якщо хвалитися, то набіжать критикувати і радити «як треба», а якщо запакувати похвальбу у самоприниження, то не тільки підтримають, а ще й поспівчувають.
Поціновуємо ми і жарти з міксом самоприниження і гри слів. До таких відносяться анекдоти на кшталт цього, принесеного алгоритмами Facebook буквально недавно. Діалог у кабінеті психотерапевта. «Лікарю, мене хвилюють комплекси так, що спати ночами не можу». «Чую вас, дозвольте уточнити які саме комплекси — меншовартості, неповноцінності?» — «Та ні, зенітно-ракетні».
Щиро вдячна тим, хто дочитав аж сюди. Наступного понеділка буде третя частина лонгріду — про афіліативний гумор. Це той, що більшості європейців, а зокрема з Балкан і Східної Європи, де в ходу агресивний гумор — навіть на гумор не схожий і геть не смішний. Однак, саме афіліативно жартує Азія, Схід і більша частина Африки.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV