Читайте NV у Google
Про двадцять кілометрів поїздки над морем і прапор перемоги
Він каже: моя кохана — війна.
Він каже: ти не віриш мені, а це правда; приміром, от учора.
Учора двадцять сонячних кілометрів, двадцять кілометрів ми їхали над морем. Вона була зі мною, вона летіла поруч.
Волосся вибивалося, виривалося, як вогонь, з-під її шолому. Вітер то заплітав його у коси, то розплітав. Я відводив, він каже, очі, хіба лиш щоб поглянути на море; на це волосся-вогонь можна дивитися вічно.
Вздовж дороги стояли мобільні вогневі групи, ледь не через кожних сто метрів, асфальт посічений вибухами, у синьо-жовтному прапорі дірки.
Її волосся, він каже — такий самий тріпотливий прапор, прапор перемоги, коли наші найпотаємніші, найдитячіші мрії отак легко захопили весь світ і встановили в ньому вічне літо, розставили вогневі групи, перевернули війни, котрі раніше велися по горизонталі: тепер ми з нею воюємо вертикально, з небесами і з небес.
Ми щасливі разом, каже він. Щасливі найбільшим, найміцнішим щастям, котре здатна народити для нас земля. Тіла наші — у обладунках, що життя наше не провисає безвольно, а зав’язане у тугий вузол, небеса ситі нашою звитягою.
Літо, каже він, літо — не втрачене, а прожите наскрізь, прожите навиліт; це воно ще буде сумувати за нами, а не ми за ним.
Текст опубліковано з дозволу автора