Одержимі історією. Для чого?

Але забуття може бути й благом, якщо допомагає залагодити труднощі чи прикрити темні сторони між різними групами суспільства або країнами.

В цьому світлі Блаженніший Любомир Гузар одного разу сказав: «шлях до миру йде через примирення». Главу УГКЦ тоді питали чи можливий мир на Донбасі.

«Забули ми цю подію, але не до такої міри, щоб не пам’ятати про неї», писав Святий Августин. В цьому світлі слова іншого Блаженного Августина, шанованого святого в Католицькій церкві, пояснюють те, що аж ніяк не співпадає з формою забуття як лікарства, тобто забути, щоб дати добру сказати свій останній вердикт.

«Формула Гузара» передбачає визнання помилок та забуття кривд і образ заради досягнення кінцевої мети — миру. Вона має право на життя в перспективі пошуку порозуміння між сторонами конфлікту, незалежно від географії. В цьому випадку забуття може бути благом. Це одна сторона медалі. Тоді як у випадку голокосту компромісів щодо забуття бути не може, бо в цьому випадку забуття може бути лихом. Власне, що часто в радянські часи намагались робити.

Тоді добре розуміли, що окремі історичні події, особливо які пов’язані були з масовими жертвами євреїв, неможливо було витерти з пам’яті людей, однак вони замовчувались, іншими словами влада створювала такі умови, що події історичної давнини переставали комунікувати.

А щоб остаточно приглушити голос, влада вводила механізми покарання та переслідування. В кінцевому результаті дана подія була актуальною, але «не справжньою», жила в пам’яті, але не комунікувала цінність життя.

Індивідуальна пам’ять пов’язана з культурою пам’яті в країні в цілому. Якщо тільки зароджується спроба понижувати значимість історичних подій на противагу сучасним поглядам та інтерпритаціям, в такому випадку вони заповнюють резервуари нашої пам’яті і тоді, як пише Алейда Асмнод в книзі «Забуття історії - одержимість історією», подія, яка колись мала фундаментальне значення для суспільства «переходить з центру культурної пам’яті на її периферію».

Подальша логіка подій цілком прогнозована, її ще прописав Монтель говорячи про «вільну гру розуму», яка, очевидно, не плекала культуру пам’яті, натомість переслідувала позицію «тут і зараз» без звернення до минулого. Це в певній мірі нагадує поведінку суспільства сьогодні. «Заговорити» стає хорошим інструментом зміни ритму нашого пізнання та оцінки історичних подій.

Кантівське «Tantum scinus, quantum memoria tenemus» (ми знаємо стільки, скільки зберігаємо в пам’яті) свідчить про надзусилля, які сьогодні людство докладає для того, щоб не забути страшні уроки минулого.

Забуття — це і є те саме витирання з пам’яті, розрив між минулим з одного боку та теперішнім і майбутнім з іншого. Витертий слід на березі моря припиняє існування людини, яка нещодавно проходила цим місцем.

Читайте також:

Дмитро Золотухін

Історія України та українські сторіз

Те саме з історичним фактом чи подією. Знищити монумент чи витерти з історії означає запустити механізм забуття, втратити емоційний канал, який щоразу у визначну дату на календарі робив total recall події з минулого і таким чином був запобіжником неповторення жахіть в майбутньому.

В радянські часи працював ефект «прикриття». Лише сьогодні в силу обставин та бажання окремих людей ревіталізувався, іншими словами повернувся до життя меморіалі Бабиного яру. Він почав знову комунікувати емоції, повертати з глибин пам’яті події історичної давнини.

Незалежно від культурно-історичного контексту меморіали дають нам розуміння динаміки пам’яті, яка постійно бореться з протилежністю — забуттям.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ