Читайте NV у Google
Увечері я був у центрі Києва і пішов на мітинг за повернення Михайла Федорова на посаду міністра оборони
Гадаю, я був там чи не єдиним росіянином, тому розповім про свої відчуття ніби «ззовні», «збоку».
Площа перед театром імені Івана Франка (під вікнами Офісу Президента) була заповнена вщерть. Люди стояли й на сусідніх вулицях.
Серед учасників — переважно молодь. У багатьох у руках — вже відомі саморобні плакати на картоні, які малювали просто на місці. Серед них чимало дотепних, але водночас гострих плакатів із вимогою відставки Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Як випливає із самих плакатів, демонстранти сприймають його як суттєву перешкоду на шляху повернення Федорова.
При цьому питання, через яке зібрався мітинг, сприймається не як політичне (кого призначити, а кого звільнити), а як суто екзистенційне — чи бути країні, чи ні. Власне, учасники демонстрації пов’язують надію на перемогу України у війні саме з продовженням успішної роботи Федорова.
Варіант «пошуміти й розійтися» там зараз навіть не розглядається
Схоже, він потрібен їм не як політичний лідер, а як кваліфікований працівник, як менеджер, який демонстрував гідні результати в роботі: він почав перемагати ворога.
При цьому є вкрай важливий нюанс: судячи з плакатів, учасникам мітингу перемога потрібна не «за будь-яку ціну», а з мінімальними втратами — щоб у бою ризикували й гинули переважно дрони, а не люди.
Вочевидь, це особливо важливо для жінок із плакатами, зміст яких приблизно такий: «Я тут і за себе, і за чоловіка/брата/батька, який зараз на фронті й захищає нас». Їх було чимало, і мені здалося, що вони налаштовані максимально рішуче повернути міністра-технократа. Для них це особисте питання.
Не беруся казати, до чого це все призведе, але, як на мене, варіант «пошуміти й розійтися» там зараз навіть не розглядається. Навіть певні компроміси після відвідування мітингу здаються мені не надто реалістичними: його учасники наполягають на тому, що за розвиток ЗСУ мають відповідати саме Федоров і його команда.
Слід зазначити: це лише мої відчуття і лише на сьогодні. Можливо, невдовзі щось зміниться.
Наразі, схоже, тривають певні консультації між Офісом президента та колишнім міністром щодо можливого формату його повернення.
Усім (окрім РФ) піде на користь, якщо ці переговори завершаться плідно. Це вже внутрішні українські справи — якось вирішаться й без мене. Можу сказати лише одне: Україна — це країна, де щодня відбувається щось «неможливе».
Текст публікується з дозволу автора