Іран зізнався. Коли зізнається Путін?
Рішення Ірану взяти на себе вину за збиття українського літака збило з пантелику пропагандистів
Маргарита Симоньян, головний редактор міжнародного російського пропагандистського каналу Russia Today, промовисто відреагувала на визнання Іраном того, що Корпус вартових Ісламської революції випадково збив український цивільний літак минулого тижня.
«Є дві релігії щодо того, як повинна поводитися велика країна, що вимагає до себе поваги, якщо вона катастрофічно напартачить», — написала Симоньян у Twitter.
І додала: «Одні вважають, що країна повинна заперечувати, заперечувати і заперечувати, ніколи нічого не визнавати і ніколи ні за що не вибачатись. Інакше потім задушать і „буде тільки гірше“. Ну, і загалом тому що „нема чого“. Цієї релігії дотримується більшість відповідальних товаришів у більшості відомих мені могутніх країн, включаючи нашу. Інша релігія вважає, що треба як Іран. Мені ближче друге. Чисто по-людськи. У моїй системі координат Іран виявився мужиком. А ось чи буде йому від цього тепер тільки гірше, зараз побачимо. Коли прокинуться там, на тому березі».
Твіти Симоньян продемонстрували внутрішні дебати всередині російського істеблішменту щодо збиття малайзійського лайнера МН17 на Сході України в 2014-му. ЄС та США поклали вину на Росію за смерть 298 пасажирів та екіпажу. Міжнародне розслідування встановило, що літак був збитий ракетою, яку бойовики-сепаратисти у тому регіоні отримали від російських військових, але РФ постійно це заперечує, виступаючи то з одною, то з іншою альтернативною версією інциденту. Немає сумнівів у тому, що є улюбленою «релігією» російського президента Володимира Путіна.
Тим не менш, редактор Russia Today помиляється. Стратегія «заперечувати, заперечувати, заперечувати» застосована Росією у випадку з МН17 — радше виняток, ніж загальне правило. Те, що зробив Іран, є більш типовим. Країни, які збивали пасажирські лайнери, зазвичай визнають це. І так, у більшості випадків вони понесли відповідальність. І так само не ясно, як запереченням можна уникнути кінцевої відповідальності.
Коли радянський винищувач збив корейський авіалайнер на Далекому Сході Росії у вересні 1983-го, «заперечувальники» на чолі з міністром оборони Дмитром Устиновим ненадовго здобули верх у правлячому політбюро, хоча чиновник з Міністерства закордонних справ, відповідальний за відносини з США, закликав радянських лідерів усе визнати, вибачатись та виплатити компенсації. Та менш ніж за тиждень потому Радянський Союз визнав збиття літака, хоч і продовжував наполягати на тому, що рішення було обґрунтованим, тому що авіалайнер зійшов з курсу глибоко в радянський авіапростір, і Російським військово-повітряним силам прийшла ідея про шпигунську місію на користь США.
У 1990-му, останній радянський президент Михайло Горбачов приніс свої вибачення Південній Кореї, але наслідки цього інциденту не обмежились вже прохолодними радянсько-корейськими відносинами, так само як відносини СРСР з США. Нервозність командувачів радянських командирів ВПС промовисто свідчила про страх радянських лідерів програти в гонці озброєнь. Для Горбачова, у 1983 році перспективного лідера, той інцидент став одним із багатьох сигналів про те, що розрядка неминуча. Частина самовпевненості радянської наддержави згинула разом з 269 людьми на борту корейського авіалайнера рейсу 007.
У 1988-му, коли ракети, випущені з американського крейсера «Вінсеннес» збили іранський авіалайнер рейсу 655 з 290 людьми на борту, у США не зайняло багато часу визнати те, що трапилось, але вони наполягали на тому, щоб Іран розділив з ними вину. У своїй промові до Ради Безпеки ООН тодішній віце-президент Джордж Буш відзначив: «Для Ірану є три шляхи запобігти таких трагедій у майбутньому. Тримайте авіалайнери подалі від поля бою, припиніть атакувати невинні кораблі. Та все ж, кращий шлях — це мир».
США так і не визнали юридичної відповідальності за збиття літака, але в 1996 році погодились виплатити $61,8 млн компенсації сім'ям жертв. І знову ж таки на цьому наслідки не обмежились. Трагедію 1988 року іранська пропаганда досі подає як приклад агресивної поведінки США. Це один із тих випадків, точну кількість яких складно підрахувати, що вплинули на закоренілу ворожість Ірану до США. Проте та войовничість і нечутливість, з якою з цієї історії вийшли США, стали одним із багатьох ударів проти надійності цієї країни на Близькому Сході.
Менші країни, військові яких припустилися подібних дорогих помилок, теж не намагались у минулому «заперечувати, заперечувати, заперечувати». Болгарія визнала збиття ізраїльського лайнера у 1955-му та виплатила компенсації сім'ям. Ізраїль зробив те саме у випадку з лівійським літаком, який його винищувачі збили над Синаєм у 1973-му. У 2001 році Україна не визнавала випадкового збиття літака сибірських авіаліній, що трапилось під час навчань ПВО, десь з тиждень, але потім президент Леонід Кучма облишив ці безглузді спроби і звільнив міністра оборони. Україна виплатила понад $15 млн компенсації, але цей інцидент зміцнив її репутацію як військово некомпетентної, що, безсумнівно, стало одним із факторів для рішення Путіна напасти на цю країну в 2014-му.
Тож прецедент, який змусив Іран визнати збиття українського авіалайнера рейсу 752, був із розряду того, що неможливо довгий час приховувати, навіть у світі з менш передовими технологіями. Та все ж заперечення РФ щодо МН17 спонукали російську пропагандистську машину очікувати подібної поведінки і від Ісламської республіки, офіційні медіа та прокремлівські соціальні мережі провели минулий тиждень у спробах посіяти сумніви щодо того, що трапилось з авіалайнером.
10 січня, за день до того як Іран зробив зізнання, і через день після того, як канадський прем'єр-міністр Джастін Трюдо публічно сказав, що докази вказують на те, що літак збили, пропагандистське агентство РИА-новости випустило інтерв'ю з військовим експертом, який сказав, що будь-яку іранську участь у цій авіакатастрофі можна «викреслити». Щоденна газета Московский комсомолец мала іншого експерта, який спекулював на тому, що це США могли збити лайнер. А експерт щоденної газети Комсомольская правда сказав, що Трюдо не експерт, тож йому не можна довіряти.
Рішення Ірану взяти на себе вину збило з пантелику пропагандистів, породивши незвично показову реакцію від Симоньян, і також знайшовши незалежних коментаторів у Росії, які раділи з того, який приклад Іран подає російським лідерам. «Можливо, взяття Іраном відповідальності за катастрофу українського літака означає кінець ері постправди», — написав Кирило Мартинов, редактор відділу політики щоденного жорсткого видання Новая газета.
Кремль, однак, не заперечує ролі Росії в збитті малайзійського авіалайнера, тому що це ще більша «постправда», ніж з іранськими лідерами. Вони роблять це, як виклала Симоньян, «бо нема чого». Бо заперечувальницьке «і що ви будете з цим робити?» — це більш ніж приховувати правду.
Якщо ти почнеш вибачатись, то, як підказує логіка, ти вже не зупинишся: твої вороги побачать тебе слабким і використовуватимуть твою слабкість. Визнання того, що Росія відправила на Схід України ракетну установку, буде рівносильним офіційному підтвердженню того, що російські військові активно допомагають промосковським бунтарям у регіоні. Ба гірше, це означатиме визнання того, що російські військові не особливо компетентні, й що системи озброєнь, якими Росія торгує по всьому світу, допускає такі жахливі помилки як збиття МН17.
Те, що відбувається в Ірані після мізерних вибачень його лідерів, лише закріпить рішучість Путіна продовжувати все заперечувати. Протести у Тегерані та інших містах наголошують на некомпетентності — й це меседж, як переконуватимуть кремлівські стратеги, надійшов до протестантів прямо з Вашингтону, тому що Держдепартамент опублікував його в Twitter.
Протестанти висміюють військову криворукість Росії? Це не та реакція, на яку хотів би розраховувати Путін, визнаючи те, що давно доведено журналістами та офіційним розслідуванням. Нахабні російські заперечення є викликом для Заходу, демонстрацією сили, як це бачиться багатьом росіянам, навіть якщо вони і підозрюють, що насправді трапилось.
Небагато країн можуть дозволити собі піти цим шляхом просто через те, що вони не мають російського ядерного щита. Іран напевне не може собі дозволити.
Путін, втім, переоцінює свої можливості. Навіть рев його радянських попередників мав свої межі, через що вони радше намагались обґрунтовувати свої вбивчі помилки, ніж заперечувати їх роками. Зрештою, Росія муситиме визнати свою участь у трагедії МН17. Можна намагатись відкладати наслідки, але не можна від них позбутися.
Переклад НВ
Новое Время має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Леоніда Бершидського. Републікування повної версії заборонене.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ