Чи доживемо до весни
Не маю сумнівів у тому, що більшість із нас, загалом, витримає. Але хтозна, в якому світі ми врешті житимемо навесні
Я пишу цю колонку, маючи останній заряд ноутбука: екофлоу остаточно «вмер», а разом із ним і можливість щось зарядити. У темній кімнаті затишно блимають свічки, я вдягнена, як капуста, у кілька шарів різного одягу й сиджу під двома ковдрами, адже опалення також уже доволі давно нема. Напевно, цей опис змальовує доволі апокаліптичну картину, але ні, у мене вдома сьогодні є вода і газ! Повірте, я щасливиця.
Я живу в Києві і мушу визнати, що ця зима тут справді дуже важка. В минулі роки росіяни також щосили намагалися руйнувати українські ТЕЦ, аби деморалізувати українське цивільне населення. Але м’які європейські зими грали нам на руку. Тепер все інакше. Не пам’ятаю, коли востаннє в нас була така сніжна і запаморочливо красива, але також дуже морозна зима.
Київ — багатомільйонне місто, чиї ритми і стиль життя не так уже й сильно відрізняються від багатьох інших столиць, навіть попри війну. Але коли температура повітря надворі довгий час тримається близько -15−20, а при цьому тисячі багатоквартирних будинків залишаються без опалення, електрики і часом водопостачання, це стає серйозною бідою: лопаються труби, промерзають стіни. Вулиці міста звучать безкінечними симфоніями генераторів, люди купують пічки-буржуйки і портативні газові плитки, а доми з камінами стають особливим скарбом.
Часом здається, що наявність тих чи інших благ — це лотерея
Звісно, українська столиця — надто велике місто, аби бути гомогенним. Тут усе дуже по-різному. Часом здається, що наявність тих чи інших благ — це лотерея. Ще зовсім недавно у нас були графіки, за якими подавалася електрика, і це було зручно: можна було підготуватися, розпланувати свою рутину. Але тепер ніколи не знаєш, як саме колода карт буде перетасована щодня і кому дістанеться вода, кому — світло, а кому — тепло. Флеш-рояль, тобто все одночасно, буває аж надто рідко.
Ви могли в соцмережах бачити чимало духопідйомних відео про те, як кияни виходять у свої засніжені двори і влаштовують там пікніки та опен-ейр вечірки. Це справді так і це надихає. Але дуже важливо пам’ятати про тих людей, які залишаються за кадром. Літніх і самотніх, вагітних жінок, батьків із дуже маленькими дітьми, паліативних хворих, залежних від роботи кисневих концентраторів, і так далі. Всі молоді і здорові вдягнуть термобілизну, організують нові «пункти незламності», побудують ще більш досконалу систему взаємопідтримки, переживуть цю зиму і будуть ще зліші, ще упертіші, ще сильніші. Але чи доживуть до весни найбільш вразливі?
Ці питання надто болісні. Ще ніколи я так часто не дивилася довгостроковий прогноз погоди. Маю так багато змішаних відчуттів. Днями я ходила на концерт академічної музики. В неопалюваній київській Філармонії всі гості сиділи у зимових куртках і навіть рукавичках, кілька сирен переривали концерт, але ніхто не пішов. Я сиділа, слухала прекрасну музику Бориса Лятошинського і плакала. Так мені раптом стало нас усіх шкода. Але водночас я відчула і дуже багато вдячності. І до тих, хто поруч, і до всіх інших українців за межами зали.
Я не маю сумнівів у тому, що більшість із нас, загалом, витримає. Та й хтозна, в якому світі ми врешті житимемо навесні. Світоустрій надто швидко змінюється, на арену остаточно виходить право сильного, насувається повсюдна лавина насильства. Ну, але нас, українців, здається, вже нічим не здивуєш. І тоді, коли ми бодай трохи підзарядимося, то будемо готові знову ділитися з іншими своїм складним багатошаровим досвідом постійного виживання і спротиву.
Вперше колонка вийшла у виданні TAZ
Оригінал українською опубліковано з дозволу авторки