Читайте NV у Google
Дивишся на новий Київ — і радієш. Дивишся на старий, історичний Київ — і часто хочеться плакати
Повернувшись після шестирічної відсутності, мимоволі порівнюєш Київ, яким він був, і яким він став. Скільки я пам’ятаю, Київ був містом без якоїсь особливої концепції. Принаймні мені вона була не помітна. Таке собі архітектурне Гуляй-Поле. Я люблю його таким. Мене, киянина в другому поколінні, (а нас таких, понаїхавших, тут, здається, процентів дев’яносто) суміш стилів не шокує.
Мені подобаються останні київські новобудови. По-перше, вони несподівані, сучасні, а по-друге, за моїми спостереженнями, там, де в останні роки виросли новобудови — менше жлобства і бруду, більше поваги до себе. Якщо ти працював роками, щоб купити квартиру, то не будеш поруч з нею свинячити.
Місто щоденного катарсису, драми, постійного вибору між добром і злом
Дуже впадо в око, наскільки більше в Києві стало української та англійської мови. Російськомовне місто стало наполовину україномовним. Моя рідна Рейтарська, одна з найстаріших вулиць міста, з одного боку, потихеньку розвалюється, а з іншого, завдяки декільком симпатичним ресторанам і галереям, стала магнітом для прогресивної молоді з фарбованим волоссям. Пофарбувати б ще цю вулицю, де жив колись Булгаков, де була одна з перших в Європі станція швидкої допомоги (неймовірно красивий дім-привид за адресою Рейтарська, 22) — було б чудово.
Взагалі, жити в Києві - це щоденно мандрувати з епохи в епоху. Багато красивих будинків у центрі прикрасили б будь-яку європейську столицю. Гуляєш центральними вулицями Заньковецької, Городецького, Лютеранській, Госпітальній — і ти у Відні кінця 19 сторіччя. Лютеранська, 6 — взагалі шедевр. Потім звернув у провулок — і тебе огортає атмосфера провінційного радянського містечка. Потім вийдеш на Хрещатик — і ти вже в часах сталінського ампіру. Глянеш на «Гуллівер», «Парус» — і ти вже в сучасному мегаполісі. Заходиш в оновлений, неймовірно чарівний ЦУМ — і в ньому щось паризьке. А потім дивишся на розбитий тротуар під ногами — і ти вже в диких, неохайних 1990-х. Дивишся на новий Київ — і радієш. Дивишся на старий, історичний Київ — і часто хочеться плакати.
Мешкаючи в Києві, я не ношу гаманця, бо він не потрібен. Всі документи, фінанси, карти, проїзні - у смартфоні. Перекидати гроші з карти на карту, слідкувати за своїм акаунтом онлайн — набагато простіше, ніж в ЄС. Це круто, це 21 сторіччя. А потім починаєш спілкуватися з «Воля-кабель» — і знову провалюєшся в дрімучі дев’яності. Виявляється, що обновити обладнання цей провайдер може тільки якщо ти пред’явиш в оригіналі маму, яка багато років тому уклала з «Волею» угоду. І ніяк інакше.
Що ще? Трафік на дорогах як був жахливим, так і залишився. Загазованість. Добре, що почали робити нормальні платні парковки. Хоча євро за годину паркування, мабуть, для нормальної людини дорогувато. А парковок мало.
Ресторани в Києві - неймовірні. Смачно, красиво, креативно і, за європейськими мірками, не дорого. Піднімаєшся в тому ж ЦУМі на останній поверх — і там такі суші, які Європі і не снилися.
Люди, мені здається, стали добрішими. Можливо, тому що я не користуюся маршрутками. Трапляються іноді і розлючені, роздратовані, але здебільшого якщо ти до людей з добром, то і вони відповідають взаємністю. Люди красиві, добре вдягнені, але сумні. Шість років тому теж були сумні, але тоді була і надія на краще. Сьогодні забагато песимізму.
Таке ось місто. Місто щоденного катарсису, драми, постійного вибору між добром і злом. Місто, країна, де може народитися нове майбутнє регіону. А може і не народитися. Тут — європейський саспенс, тут — життя.
Опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ