Чи можна популяризувати читання?
Чи можливо це зробити за формулою: чим більше ми говоримо про книги — тим швидше з’явиться звичка читати?
У 2020-му про книги говорили багато. Ну як багато… скоріше, незвично багато. Ключові питання не нові: втрати книжкового ринку від епідемії COVID-19 та карантинних обмежень; перерваний ренесанс українського книговидання та нове посилення традиційного тиску російської книжкової продукції; гучні новинки і події, що не відбулися; справедливість/несправедливість літературних відзнак і премій та дискусії в стилі «а ти хто такий?»; повернення у книжковий процес підзабутих чинників «цензура» і «заборона»; але головне — про шляхи подолання кризи в книжковій галузі України та необхідність негайного системного втручання держави у цю царину.
На піку обговорень своє бачення вирішення проблем української книги окреслив і очільник Міністерства культури та інформаційної політики. В його основі нескладна формула: проблеми видавців і книготорговців у тому, що українці мало читають, а відтак, логічний порятунок галузі - популяризація читання. Дослівно: «Для того, щоб вони (видавництва) і далі залишались конкурентними, пропонуючи якісну літературу, — українці мають сформувати звичку читати. Яка, у свою чергу, буде створювати попит»; «…На жаль, українці читають дуже мало. В середньому, менше однієї книги на рік. … ми хочемо, щоб про книги казали всюди: по телевізору, у ЗМІ, у соцмережах. Із вуст авторитетних українців із великою аудиторією. Чим більше ми говоримо на тему читання — тим більше людей зможуть знайти своїх авторів та свої книги. І тоді в них з’явиться звичка читати».
Із тезою про необхідність боротися з причиною (особливо — першопричиною), а не наслідками — не посперечаєшся, так має бути завжди і всюди. Не заперечиш і того, що українці дійсно мало читають і мало купують книг. Зрештою, незаперечною є і теза про необхідність промоції читання. Все це правильні й необхідні речі, проте наскільки адекватно співвідносяться той тяжкий стан, у якому перебуває український книжковий ринок, з рецептами, пропонованими для його порятунку? Наш пацієнт потребує негайного оперативного втручання чи тривалого лікування? Чи не стече він кров’ю, поки буде реалізовуватися така складна й тривала операція як «популяризація читання»? Та й загалом, чи можливо популяризувати читання? Чи можливо це зробити за формулою: чим більше ми говоримо про книги — тим швидше з’явиться звичка читати? Не знаю.
Чи говорять «по телевізору, у ЗМІ, у соцмережах, із вуст авторитетних українців із великою аудиторією» про крутість пісень Моргенштерна і Елджея, які звучить в навушниках приголомшливої кількості української молоді? Чи вуста «авторитетних українців із великою аудиторією» популяризували продукти «95 кварталу»? Чи в такий спосіб наш люд був інфікований російським шансоном, мотиви хітів якого знайомі кожному (визнайте!) або радянськими фільмами, цитати з яких виринають всюди: від побутових розмов до програм політиків? Та ні. Формула реальної промоції інша, і це зовсім не «чим більше ми говоримо».
В таких випадках реально працює ефект регулярного зіштовхування з продуктом. Спробуй розминутися з Кварталом, коли його продукти складають левову частку етеру цілого телевізійного каналу, а до того кілька років поспіль були майже неминучим бонусом для пасажирів міжміських бусіків! Спробуй послухати музику на YouTube, аби в твій плейлист автоматично не потрапив (у якості безособових, але наполегливих «рекомендацій») російський музичний товар. Про громадський транспорт, як розплідник російського шансону думаю і згадувати не варто.
Не розмови, а пряме зіштовхування з товаром чи послугою запускає думки, а зрештою, і емоційну реакцію кожного спробувати, подивитися, послухати, скуштувати та, зрештою, купити. Не розмови, а регулярне зіштовхування з реальними книгами здатне суттєво розширити коло читачів де б то не сталось: у вуличній книгарні, бібліотеці, квартирі, в шкільному класі чи університетській авдиторії, кав’ярні чи на робочому місці. Головне, аби книги були на відстані простягнутої руки чи, бодай, одного кліку. Так, аби після емоційного імпульсу «цікаво!», «хочу!», існувала реальна можливість отримати книгу. Тут і зараз, поки той імпульс не згас.
Чи багато користі від книжкових рекомендацій лідерів думок, якщо пересічний український райцентр чи спальний район міста не має жодної книгарні, а бібліотеки перенасичені совковим російськомовним непотребом? Коли дитина швидше отримає в подарунок книжку: після авторитетних настанов чи зіткнувшись з нею за яскравою вітриною?
Колись в кожному місті з будь-якого місця можна було побачити кілька салонів з гральними автоматами. Природно, кількість охочих ризикнути кревними у них миттєво зросла. Коли на наших пострадянських вулицях проклюнулися затишні кав’ярні (транзитом через вуличні пивняки з пластиковими стільцями), розмови за чашкою кави непомітно стали ненайгіршою частиною нашої культури. Шлях промоції читання, здається не є унікальним, але реалізація такого масштабного проєкту — справа, посильна лише державі. Відповідальній державі.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ