Конфуз з Ryanair. Хто винен і що робити

1. З Володею Омеляном я дружу з самого Майдану і вважаю людиною розумною і бездоганно чесниою. З Пашею Рябікіним дружу теж і ціную високо. З цієї причини я не готовий на цьому етапі з легкістю сприйняти їх взаємні звинувачення, коли перший оголошує другого проплаченим лобістом Коломойського, а другий першого – авантюристом, готовим заради піару пустити по світу прибуткове держпідприємство.

2. Я цілком готовий прийняти пояснення Рябікіна, що умови, які нам поставили ірландці – грабіжницькі й на цьому етапі дадуть підприємству чисті збитки. При цьому, прекрасно розумію, що обіцяне ірландцями збільшення пасажиропотоку в десятки разів дасть вже зовсім іншу економіку й інші перспективи для аеропорту (хоча обіцянками і розрахунками світлого майбутнього ситий сьогодні не будеш).

3. Я не вивчав питання глибоко і майже не обговорював це з учасниками (при всій безцеремонності, не завжди дозволяю собі лізти туди, куди не просять), але з того, що чую в публічних позиціях, розумію, що не всі можливості пошуку компромісу з інвестором вичерпані.

4. Якщо відкинути конспірологію, ми маємо справу з дуже простою ситуацією: є позиція топ-менеджера, який не бажає піддавати велике держпідприємство занадто високим ризикам, і позиція міністра-реформатора, стурбованого більш далекими перспективами галузей, якими керує (адже вироблення політики в галузі, згідно із законом, – саме його завдання). І конфлікт цей зрозумілий і пояснюваний саме тому, що кожен з них переживає за доручену справу. Шкода тільки, що чисто людської комунікації не вистачило для знаходження компромісу.

5. Видається, що на цьому етапі слово повинен сказати Кабмін. Не тільки тому, що він від імені народу (згідно із законом) розпоряджається державним майном і призначає керівників держкомпаній. Але і з позиції суто практичної.

Справа в тому, що розглядати входження на український ринок Ryanair з точки зору просто економічної не можна. Для нас приватні інвестиції з-за кордону – це питання не тільки майбутнього процвітання, а й, можливо, виживання. При цьому, інвестиційна репутація України жахлива – з відомих усім причин. І ніякі заклинання, повторювані керівниками держави на різних форумах, не дадуть в очах потенційних інвесторів і малої частки такого ефекту, як реальний прихід в Україну міжнародних гігантів, на зразок ірландського лоукостера. І ризики початкового, свідомо непростого, етапу співпраці державі слід на себе брати, розглядаючи їх як власні інвестиції в майбутнє зростання економіки.

У той же час, питання інвестиційної привабливості країни не може вирішуватися за рахунок економічного і фінансового стану однієї компанії – нехай навіть державної. Рябікін повинен бути впевнений, що йому буде з чого платити завтра зарплати співробітникам або міняти лампи на злітно-посадочних смугах.

Ось оці гарантії Кабмін своїм рішенням і повинен дати аеропорту – наприклад, звільнивши його на кілька років від деяких платежів до бюджету.

Тоді, дивись, і злетимо.

П.С. Я не згадав тут жодним словом про перспективи в цій історії головного національного перевізника – МАУ. Вважаю, що обговорювати тут нічого: конкурувати потрібно на вільному ринку, а не в кабінетах чиновників. Не можуть вистояти в нормальної конкуренції – нехай закривають лавочку, святе місце порожнім не буває.

П.П.С. Вибачте, що знову відводжу вбік від всіма улюбленої зрадо-переможної парадигми

Текст опублікований з дозволу автора

Оригінал