Чим сьогодні наповнене гасло Крим — це Україна
12 років — це вік дитини, яка вже навчається у 7 класі. Це повний цикл у східному календарі. І це вже 12 років, як триває окупація Криму
За цей час Крим найчастіше звучить у новинах у контексті порушень прав людини. Цей період я означаю як реколонізацію — спробу повторної колонізації півострова, спробу підкорити його мешканців.
За ці роки Україна зробила чимало. Держава й громадянське суспільство закріпили політику невизнання окупації на міжнародному рівні. Запроваджено санкції, збираються докази для міжнародних судів, проводяться кампанії на підтримку політв'язнів. Працює Кримська платформа як міжнародний адвокаційний майданчик для випрацьовування механізмів деокупації. Ухвалено закон про корінні народи України, затверджено стратегію розвитку кримськотатарської мови. Кримські татари служать у Збройних силах України, працюють у державному управлінні та бізнесі. Виходять книжки, створюються виставки й фільми, з’являються музичні проєкти, що говорять про Крим. І цей список можна продовжувати.
Але чим сьогодні наповнене гасло Крим — це Україна? І як ми виконуємо свою домашню роботу, яка, у тому числі, стосується головної цінності півострова — наших людей там?
Кримськотатарська мова потребує шокової терапії, аби не зникнути
Ключове: сьогодні немає окремого центрального органу влади, який системно опікувався б питаннями окупованих територій. Це означає нестачу цілісної стратегії та розроблених політик щодо наших громадян у Криму. Через це виникають бюрократичні бар'єри з оформленням документів, освітою, банківськими послугами, підтримкою родин політв'язнів і військовополонених. Українська інформаційна політика часто не доходить до півострова. Робота з молоддю та підтримка кримськотатарської й української ідентичності значною мірою тримаються на ентузіастах.
Кримськотатарська мова потребує шокової терапії, аби не зникнути — це про створення мовної інфраструктури. І ще важливе питання врегулювання статусу представницьких органів кримських татар.
Крим не має бути для нас незручною темою. Ані всередині країни, ані назовні. Саме там почалася ця війна. Там живуть сотні тисяч наших людей — тих, хто зберігає зв’язок з Україною. Вони є нашою опорою. Багато з їхніх історій ми почуємо вже після деокупації. Лише зазначу, що ми живемо у час, коли звичайні люди роблять надзвичайні речі. І важливо, щоб ці люди відчували нашу підтримку.
У день 26 лютого я традиційно вдячний своїм колегам, з якими ми оприявнюємо голос Криму — і через літературний проєкт Кримський інжир, через правозахисну діяльність Крим SOS, через кримські програми та проєкти Українського інституту в культурній дипломатії.
Я не був удома 12 років, хоча для мене надзвичайно важливо підтримувати живий, нервовий зв’язок зі своїми там. Крим змінився за ці роки. Ми повернемося не в той Крим, який пам’ятаємо. Але те, яким прикметником ми означимо його майбутнє, залежить від нас.
Текст опубліковано з дозволу автора