Читайте NV у Google
Що мають зрозуміти ті, хто живе своє найкраще життя в тилу
Твоє обличчя, коли не ти б'єш натовпом кількох військовослужбовців, а військовослужбовці приходять до тебе, спитати за скоєне. Подивіться на цього молодого, здорового, сильного мужчінчіка: губки трясуться, слова плутаються, вибачається за все на світі.
На мою суб'єктивну думку, громадяни мають право висловлювати невдоволення мобілізацією, зловживаннями при мобілізації, випадками нелюдського ставлення до затриманих ТЦК.
Водночас, громадяни також мають зрозуміти, що їм, таким ніжним, як тільки з’являються перші труднощі, треба молитися на армію, щоб росіяни не прийшли в їхні міста.
Війни виграються нацією
Бо якщо цей сильний молодий і здоровий чоловік мало не плаче перед беззбройними ветеранами української армії, то просто уявіть, як би він плакав від того, що кадирівці садили б його на пляшку чи п’яна російська солдатня розважалася б на Сихові з його мамкою?
Ситуація, яка склалася з мобілізацією в Україні є нездоровою і такою, що послаблює здатність України вижити. Величезна провина за цю ситуацію лежить на тих політиках, які перекинули проблему мобілізації на армію і заставили військовослужбовців самих шукати собі поповнення методами, які далекі від ідеальних.
Але так само велика провина лежить на суспільстві, яке раптом вирішило, що війна — то не їхня справа, а справа тих ідеалістів, що добровольцями пішли в армію ще у 2022 році. І тепер, на думку суспільства, мають самі нести на собі весь тягар війни, поки інші живуть своє найкраще життя.
Нагадаю, що війни не виграються армією. Війни виграються нацією. Якщо нація хоче вижити і бути гідною, жити на своїй землі, вона має докласти зусиль. Пролити крові, поту і сліз.
А якщо жрать, ржать, срать — тоді, звичайно, ніяка армія не вбереже таку націю від самознищення. Бо армія не може воювати на два фронти — з ворогом і зі своїм власним тупим бидлом.
Текст опубліковано з дозволу автора