Читайте NV у Google
Вранці мені надіслали це фото. На ньому я стою на площі Конституції, в руках тримаю каску і розглядаю її. Важкі спогади
Це було шість років тому 21 лютого — день відновлення конституційного ладу.
Тоді здавалося, що все найстрашніше вже начебто позаду.
Але, як виявилося, багато чого драматичного ще було попереду: захоплення ВР АРК Крим, анексія, а згодом захоплення Донецької ОДА та Луганського СБУ, прихід в Слов’янськ банди Гіркіна й початок війни на Донбасі.
А того дня, шість років тому, відчувалося, що країна вже інша. Майдан переміг. Але в повітрі витала тривога й невідомість. Жодного міліціонера на вулиці. Органи державної влади, як вимерли. Блокпости на в'їздах та виїздах з Києва.
Увесь центр у барикадах. Будинок профспілок зяяв чорною пусткою. Бруківка з Майдану і прилеглих вулиць була складена в правильної форми стоси барикад, а самі вулиці й тротуари світилися голим ґрунтом. Ми наче добиралася до суті самих себе і нашої землі, шукали ґрунт всередині наших характерів і у себе під ногами.
За кілька годин Інститутську та Майдан заполонили люди. І місця масових вбивств, на яких вже з’явилися фото загиблих, свічки та іконки, стали буквально потопати в гвоздиках, тюльпанах і трояндах.
Люди ходили мовчки поміж згарищами й поки ще нерозібраними барикадами. У багатьох на очах були сльози. Мало хто тоді говорив. Обмінювалися лише поглядами або словом-двома і то тільки пошепки.
І так, майже без слів, усі розуміли одне одного.
Три найстрашніші дні нашої 100-денної боротьби збіглися в один суцільний стовп вогню й диму, який наче спопелив і викурив всю стару дійсність. Перед нами постала нова реальність. І в ній зовсім не було весело і затишно. Було боляче, прохолодно і тривожно — що далі?
Сьогодні перечитую список Небесної сотні, який оприлюднила одна з волонтерок у себе в фейсбуку. Список тих, хто загинув 20 лютого. Прізвища, імена, а навпроти кожного точний час смерті.
Ось перші троє: Арутюнян Георгій — 08:59:34, Олександр Балюк — 9.00, Вайда Богдан — 09:00:37… Далі другі троє: Шимко Максим — 09:07:16, Сольчаник Богдан — 09:08:15, Саєнко Андрій — 09:08:34… Треті троє: Коцюба Віталій — 09:10:11, Братушко Олексій — 09:10:37, Ільків Богдан — 09:11:55…
У кожній трійці інтервали між вбивствами тривали переважно менше хвилини: 24 секунди, 37 секунд, 59 секунд, 26 секунд, 19 секунд, 18 секунд.
Через 12 хвилин з початку розстрілів не стало одразу дев’ятьох хлопців. А за годину вже 39…
39 лише за одну годину!
Утім цифрами писати про них не личить. Тридцять дев’ять, тільки словами і тільки поіменно.
Бо це не статистика. Це долі. І це ще був, на жаль, не фінал… За кожним вирваним життям — долі дітей, батьків, родин.
І сьогодні, коли пафосно пишуть і говорять про героїв, революцію, світле майбутнє, мало хто згадує про них. Про тих, хто живе поряд з нами, заради яких насамперед жили, працювали, зрештою вийшли на барикади й загинули їхні сини, чоловіки чи батьки.
«Мені було 12. — пише Іра Дідич, дочка одного з загиблих. — Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там. А потім дізналася, що мого тата вбили…
…
— Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
— Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
…
— Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
— Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але, знаєш, його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив…
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю".
Важко читати такі слова зізнання мені, батькові двох доньок. А ще важче усвідомлювати, що поряд з нами тепер сотні, а то й тисячі дітей та родин полеглих на Донбасі. Більшість з них ніколи вам такого не розкажуть, не напишуть, як це зробила Іра.
Для цього треба дві речі: надзусилля й мужність. Цілком імовірно, не менші, а то й більші, ніж були в їхніх синів, дочок, батьків, матерів чоловіків і дружин, щоб вийти на Майдан чи на передову й кинутися в саме горнило смертоносних подій.
І сьогодні, знаєте, ми, живі, дуже потрібні одне одному, як і тоді, шість років тому. А, можливо, сьогодні навіть більше, ніж тоді. Тому що історія Майдану триває. Бо ми з нього, як показує життя, винесли далеко не всі уроки.
І якби раптом історія з коронавірусом трапилася тоді, я чомусь не сумніваюсь, що своїх співвітчизників, які прилетіли б з Китаю чи ще з якоїсь іншої країни, ми неодмінно зустріли б в аеропорту. Доправили б їх до польового шпиталю в Будинку профспілок. І вже незабаром вони постали б поряд з нами, на Майдані.
Шекспір казав: «Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо бути». Саме тому до уроків Майдану нам слід повертатися знову і знову, щоб все більше й більше усвідомлювати — ким ми насправді можемо бути.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ