Антиукраїнські настрої Польщі. Коли ворожість стає формою патріотизму
Читайте NV у Google
Випадок у Вроцлаві показав, що буває, коли політичні гасла виходять на вулицю
У неділю, 26 липня, у Вроцлаві троє чоловіків напали на молоду пару з України. За інформацією поліції, конфлікт почався у магазині й мав національне підґрунтя. Потерпілими стали двадцятирічна Анастасія та двадцятиоднорічний Максим. Нападники втекли, їх розшукує поліція. Мер Вроцлава Яцек Сутрик публічно засудив насильство і прямо пов’язав його з політичною риторикою, побудованою на страху, упередженнях і поділі людей на «своїх» та «чужих».
Безумовно, пряму відповідальність за побиття несуть конкретні нападники. Суд повинен встановити їхню провину, мотиви та міру покарання. Але було б помилкою розглядати такі напади винятково як ізольовані кримінальні інциденти, відірвані від політичного й суспільного середовища.
У Вроцлаві це не перший випадок насильства проти українців
За даними, оприлюдненими польською поліцією, у першому півріччі 2026 року було зафіксовано 180 повідомлень про ймовірні злочини ненависті проти громадян України. Це більш, ніж на 30% перевищує показники за аналогічний період минулого року. Водночас, у самому Вроцлаві це не перший резонансний випадок насильства проти українців за останній час. Власне, це показує, що перед нами вже не просто питання про трьох агресивних молодиків. Перед нами питання про те, як у суспільстві поступово змінюється межа допустимого.
Свого часу німецький соціолог Макс Вебер визначав державу як політичну організацію, що претендує на монополію легітимного фізичного насильства на певній території. Це абсолютно не означає, що у сильній державі не відбуваються злочини, навпаки, приватне насильство існує в усіх суспільствах. Сутність державної монополії власне полягає в тому, що лише законні інститути можуть затримувати, судити та карати. Ніхто інший не має права самостійно визначати винного і застосовувати до нього силу. Саме тому один напад на українців не означає, що польська держава втратила монополію на насильство. Якщо поліція знайде нападників, прокуратура висуне обвинувачення, а суд винесе справедливий вирок, це, навпаки, підтвердить дієздатність державних інститутів.
Але диявол ховається в деталях, як люблять казати самі поляки. І проблема починається на іншому рівні. Коли людина вирішує, що може вдарити когось за українську мову, акцент чи походження, вона не просто порушує кримінальний кодекс, вона самовільно проголошує себе суддею і виконавцем покарання. Вона сама встановлює, хто має право перебувати у публічному просторі, якою мовою можна говорити і яка ідентичність заслуговує на застосування насилля. За таких обставин маємо справу не з приватною агресією, а зі спробою встановити неформальну владу вулиці над людьми, яких трактують як «чужих».
Саме тому суть питання до польської влади полягає не лише в потребі реакції держави після нападу. Набагато важливіше, чи здатна Польща не допустити формування суспільної атмосфери, в якій дедалі більше людей сприйматимуть таке насильство як зрозуміле, виправдане або принаймні незагрозливе.
І політична риторика за останній період, в цьому випадку, має фундаментальне значення. Останні півтора роки українці все частіше стають у Польщі зручним об′єктом для внутрішньої політичної боротьби. Їх представляють як конкурентів за соціальні виплати, місця у школах, доступ до лікарів, квартири та робочі місця. Їм приписують колективну невдячність, політичну нелояльність, культурну несумісність або неспокутувану історичну провину.
Під час президентської кампанії 2025 року Кароль Навроцький просував гасло пріоритету польських громадян у доступі до державних послуг. Славомір Менцен звинувачував українців у перевантаженні польських шкіл, зростанні цін на житло та зловживанні польською допомогою. Прихильники Гжегожа Брауна демонстративно зривали українські прапори з державних будівель. Ярослав Качинський і політики «Права і Справедливості» дедалі частіше використовують українську тематику через питання історичної пам’яті, соціальних привілеїв і нібито недостатньої вдячності Києва.
Кшиштоф Босак та інші представники «Конфедерації» будують свою позицію на принципі відокремлення польських інтересів від українських і на постійному підкресленні того, що допомога Україні нібито відбувається коштом поляків.
Між цими політиками безумовно існують суттєві відмінності. Було б некоректно ставити знак рівності між Качинським, Навроцьким, Босаком, Менценом і Брауном. Вони абсолютно відрізняються рівнем радикалізму, ставленням до Росії, Європейського Союзу, війни та до самої української держави. Але всі вони діють у політичному полі, де антиукраїнська риторика дедалі частіше розглядається як ефективний інструмент мобілізації виборців. А це, в свою чергу, створює своєрідний аукціон радикалізму, коли один політик обіцяє обмежити виплати українцям, інший вимагає закрити їм доступ до певних послуг, третій представляє українську присутність як загрозу польській ідентичності, а ще один переходить до демонстративних принижень українських символів.
І у цьому аукціоні для здобуття відсоткових пунктів, кожен наступний учасник змушений підвищувати ставки. Політики при цьому можуть повторювати, що вони лише захищають польські національні інтереси, критикують політику української влади або порушують складні історичні питання. Без сумніву, самі по собі такі дискусії є легітимними, і Польща має право захищати власні інтереси, ставити вимоги Україні та обговорювати проблеми міграційної та соціальної політики. Але така риторика повинна мати межу. І вона якраз проходить там, де критика конкретних рішень перетворюється на колективне таврування людей.
Погодьтеся, що існує принципова різниця між твердженням, що певна державна програма потребує змін, і твердженням, що українці як група є тягарем. Є різниця між критикою українського уряду і створенням образу українця як небажаного гостя. І тим більше суперечка про історію відрізняється від перетворення історичної пам’яті на інструмент сучасної етнічної ворожнечі. Саме перехід за такі межі робить насильство можливим. Тому, коли з найвищих політичних трибун постійно звучить, що певна група є проблемою, частина суспільства починає сприймати ворожість до неї не як сором, а як форму патріотизму.
У цьому й полягає небезпека, бо радикальні політики не обов’язково повинні прямо закликати до насильства. Достатньо, щоб вони створили моральне виправдання для тих, хто готовий це насильство застосувати. Тоді нападник уже не бачить себе злочинцем. Він може уявляти, що захищає Польщу, польську мову, польські інтереси або історичну справедливість і тоді приватна агресія набуває у його свідомості квазіполітичного змісту. І, власне, тут з’являється реальна загроза державній монополії на насильство, тому що з′являються люди, які переконують себе, ніби мають суспільний мандат карати «чужих».
Польща часто описує себе як східний форпост демократичної Європи, як державу, що історично належить до Заходу і протистоїть російській політичній культурі, побудованій на силі, імперському приниженні та зневазі до людської гідності. Але цивілізаційна приналежність не визначається географією, членством у Європейському Союзі чи кількістю європейських прапорів біля державних установ. Вона визначається суспільною реальністю, побудованій на принципі, що людина не повинна боятися говорити своєю мовою на вулиці, що її не можуть побити за акцент, що політична боротьба має межі, встановлені людською гідністю.
Саме тому напад у Вроцлаві та всі попередні подібні напади є іспитом одразу для трьох суб'єктів. Передусім, для польської держави. Чи буде цей злочин розслідувано швидко, професійно і з урахуванням можливого мотиву ненависті? Чи зрозуміють потенційні нападники, що насильство на національному ґрунті матиме неминучі правові наслідки?
Це також іспит для польського суспільства. Чи буде воно сприймати напади на українців як загрозу спільному правопорядку, чи як чужу проблему, яка стосується лише мігрантів? Чи готові поляки побачити межу радикалізації, навіть якщо частина антиукраїнських гасел здається їм політично привабливою?
І, нарешті, це іспит для польського політичного класу. Наскільки далеко готові зайти Менцен, Босак, Качинський, Навроцький, Браун та інші політики у боротьбі за правого виборця? Чи усвідомлюють вони, що політичні слова не зникають після завершення ефіру? Що образи, страхи й ворожі узагальнення виходять із кабінетів та соціальних мереж на вулицю?
Коли політик перетворює українців на зручного внутрішнього ворога, він може отримати додаткові відсотки підтримки. Але держава отримує суспільство, в якому дедалі важче контролювати наслідки цієї мобілізації. Сьогодні об'єктом агресії можуть бути українці. Завтра ними можуть стати білоруси, євреї, мусульмани, політичні опоненти або поляки, яких радикали визнають недостатньо польськими.
Мова ненависті майже ніколи не залишається спрямованою лише проти однієї групи. Коли суспільство погоджується, що когось можна позбавити повноцінної гідності, механізм виключення починає шукати нові об'єкти. Тому питання сьогодні полягає вже не тільки в безпеці українців у Польщі. Питання в тому, якою Польща хоче бути. Державою, що залишається демократичною навіть тоді, коли захист меншини не приносить електоральної вигоди. Чи суспільством, у якому політики дедалі голосніше визначають «чужих», а вулиця поступово перебирає на себе право їх карати. І відповідь на це питання залежатиме не лише від вироку трьом нападникам. Вона залежатиме від того, чи поставить польське суспільство межу політичній радикалізації раніше, ніж агресія остаточно перетвориться на суспільну норму.