Порошенко, Путін і церква напередодні томосу

У відомому анекдоті Авраам жаліється Богу — мовляв, все погано і безрадісно, набридло жебракування. Господи, ну допоможи! На що Господь йому промовляє з небес: «Ну ти хоч би лотерейний білет купив, чи шо?»

У створенні автокефальної православної церкви в Україні не так важливі причини, мотиви і подробиці самого процесу. Найважливіший — результат. Звісно, за умови відповідності усім церковним канонам, православному Преданню, правилам Вселенських Соборів та канонічному праву.

Ось абсолютно байдуже — чи був тут передвиборчий мотив Петра Порошенка, чи зіграла роль образа патріарха Варфоломія на патріарха Кирила за провалений у 2016 році Всеправославний собор, чи стала прискорювачем російсько-українська війна. Головне, що купили «лотерейний білет». А про все інше — подбає Господь.

В російському медіаполі не знають і знати не хочуть, що релігійної незалежності та автокефальної церкви Україна чекала дуже довго — ще довше і, здавалось, безнадійніше, ніж незалежної держави. І що значення томосу про автокефалію українській православній церкві в історичній перспективі аж ніяк не менше, ніж Революції Гідності та Майдану. Інша справа — як не загубити усі ті колосальні можливості, перспективи та потенціали щодо переформатування не лише церковного устрою, а й православного духовного життя, які відкриваються внаслідок томосу? Як не змарнувати, не перемножити на нуль зусилля тисяч людей, що боролися за автокефалію протягом століть, а особливо після 1991 року? Як не перетворити новостворену православну церкву на клон РПЦ — з усім її сталінсько-імперським бекграундом? До речі, єпископи УПЦ МП могли прийти на Об’єднавчий собор та обрати свого кандидата в предстоятелі — адже їх була більшість! Та не прийшли і не обрали.

Нинішні процеси багато спостерігачів сприймають як справжнє господнє чудо

Нинішні процеси багато спостерігачів сприймають як справжнє господнє чудо. Навіть найбільші оптимісти з середовища навколоцерковних журналістів, релігієзнавців та священиків різних юрисдикцій протягом останніх десятиліть висловлювались на кшталт: та автокефальна церква обов’язково буде в Україні, всього-на-всього років за 50. Ну чи за 45 — якщо дуже пощастить. І ми її обов’язково побачимо — як і небо в діамантах! Якщо будемо жити вічно — як академік Патон. Ну або принаймні як Філарет чи Лев Толстой.

Але «лотерейний білет» — у вигляді збігу кількох дуже важливих політичних та церковних процесів — раптово і докорінно змінив цю ситуацію.

До речі, УПЦ МП не була вже таким однозначним агентом «русского мира», як багато кому тепер здається. Більше того, ідея отримання автокефалії у канонічний спосіб визрівала і розвивалася свого часу саме в «києвоцентричному» Московському патріархаті — під омофором блаженнішого митрополита Володимира. Вперше про автокефалію українські єпископи благали Москву ще за часів Радянського Союзу — наприкінці 1991 року. Але їхні благання в Москві «не помітили».

А вже після кончини Володимира в 2014 році гору взяли «москвоцентристи» — митрополити Онуфрій та Антоній. «Києвоцентристів» розпорошили, тему набуття автокефалії «забули», почали молитись, услід за патріархом Кирилом, «о прекращении междоусобныя брани на Украине». Одна з претензій до УПЦ МП та РПЦ, що вони не мали власної точки зору на російсько-українську війну, крім кремлівсько-останкінської.

«Російська трійця» — Кремль, Останкіно та Чистий провулок (місцезнаходження резиденції РПЦ) — за останні тижні утворила нереальний галас. Мовляв, зараз «бандерівці» будуть вбивати «канонічних» священників, «віджимати» храми, викидати на вулицю православних ченців МП. Але, слава Богу, нічого подібного нема. І, дасть Бог, ніколи не буде. В українському суспільстві, державі та новоствореній церкві існує дивовижний консенсус про те, що ніякого насильства бути не повинно, що лише мирний та добровільний перехід (або неперехід) до нової церкви може бути актуальним. Але регулярно з’являються заяви особливо «пильних» та «суперпатріотичних» доброхотів — мовляв, слід негайно розібратись з «московськими попами» та воздати їм мірою за міру! Заяви ці щедро, уважно та з великою вдячністю цитуються чи не усіма російськими ЗМІ, особливо федеральними телеканалами.

Хоча насправді Кремль і РПЦ добре знають, що саме вони втрачають, розстаючись з Україною та українським православним народом. Вони втрачають мрії про імперію, мрії про першість в православному світі, мрії про Київ як «мать городов русских» і УПЦ МП як засіб впливу на українське населення.

15 грудня відбувся Собор, на якому було утворено нову православну церкву.

Та особисто мені дуже хотілося, аби зібрання на Софійській площі було не мітингом, не з’їздом, а величезним молебнем з хресною ходою. І не з блакитно-жовтими прапорами, а з корогвами та іконами. І щоб співали не «Ще не вмерла України», а «Боже єдиний великий, Русь-Україну храни!», і щоб з музики була не лише пісня Тараса Петриненка 30-річної давнини, а хоровий концерт Бортнянського чи літургія Іоанна Златоустого авторства Кирила Стеценка чи Павла Чеснокова, або «Всенощное бдєніє» Рахманінова, стародавні канти у виконанні Тараса Компаніченка. І щоб на сцені хрестились і цитували Євангеліє та висловлювання отців церкви. І щоб президент взяв благословіння у нового предстоятеля нової церкви.

Та нічого подібного не було і близько.

Це зробило шоу менш ефектним, але ніяк не вплинуло на легальність та легітимність зібрання та рішення про створення автокефальної церкви. Порошенко і на Соборі, і на Софійській площі виглядав відсторонено — наче політрук або чиновник, якому заборонено виявляти власні релігійні почуття. Але з іншого боку, будучи представником влади, він і повинен в подібній ситуації діяти не як чадо церкви чи православний мирянин (чи навіть дияк), а як держслужбовець світської держави. В якій, до речі, релігійні організації хочуть бути відокремленими від держапарату не лише формально, а й за суттю. Тобто так, аби держава не могла використовувати церкву в суто своїх утилітарних політичних цілях.

Україна, будучи довгий час релігійною провінцією, має шанс за короткий час перебрати на себе функції важливого православного центру — якщо архієреї, ієреї та вірні колективними зусиллями творитимуть нову церковну реальність. Якщо новоутворена автокефальна церква зможе на якийсь час забути про політичні та інші мирські справи і зосередитись на тому, на чому вона і повинна — на Христі, його вченні та проблематиці вічного життя, обіцяне кожному, хто готовий прийти до нього. І саме відповідей на подібні екзистенційні питання не вистачає сучасній людині, та і сучасним християнським церквам теж.

Ще одне болюче питання для України: співіснування з греко-католиками, з якими нема і бути не може євхаристичного єднання. Чи стане з часом новоутворена церква таким величезним авторитетом для УГКЦ, аби заради євхаристичної та політичної єдності греко-католики захотіли би приєднатись до ПЦУ і вийти з-під опіки Риму?

В будь-якому разі, ситуація як в рекламному ролику: «Все тільки починається!..»

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени