Лукашенко і правило 3,5%. Як домогтися відставки диктатора
Для відставки таких жорстких авторитарних режимів, як в Білорусі і Росії, будь-яке число мирних протестантів, які виходять на вулиці і площі міст, є недостатнім
Білоруська революція, що триває третій тиждень, відновила дискусію про успішні стратегії і тактики повалення диктатури, яка не має народної підтримки.
У центрі уваги опинилися два взаємозалежних питання:
— ефективність виключно ненасильницьких дій, яких зараз дотримуються Світлана Тіхановська, що перемогла на президентських виборах, і сформована нею Координаційна рада;
— необхідна кількість протестувальників, що виходять на вулиці, необхідне для повалення непопулярного режиму.
Здається, ще не повністю забуті мантри російських системних лібералів, які намагалися роз’яснювати недосвідченій публіці, нібито вихід на вулицю якоїсь кількості мирних протестувальників «обов'язково обрушить ненависний режим». Мовляв, ста тисяч осіб на вулицях Москви, звичайно, недостатньо. А ось якщо вийде «цілий мільйон», то тоді все вирішиться миттєво — міліція зникне (вар.: перейде на бік народу), армія розверне гармати, спецслужби зловлять тирана…
Білоруська революція знову владно нагадала нерелевантність такої картини, мальованої громадянами, які повірили фантастичним творам Джина Шарпа або Еріки Чіновет. Як було вже показано, зокрема, на прикладі венесуельських протестів, ніякого «правила 3,5%» не існує. Іншими словами, немає ніяких підстав вважати, нібито 3,5% громадян, що вийшли на вулиці з протестом проти режиму, достатньо для зміни влади.
16 і 23 серпня на вулиці і площі Мінська виходили по 200−250 тисяч протестувальників, що перевищує 10% від населення столиці Білорусі. В цілому по країні протестували 500−600 тисяч громадян, що становить не менше 5−6% населення всієї країни. До вуличних протестів останнім часом додалися страйки робітників на найбільших промислових підприємствах. Нарешті, європейські лідери відмовилися визнавати Олександра Лукашенка. У випадку з венесуельським Гуайдо вони навіть визнали його легітимним президентом.
І який результат? Хто залишається володарем після двох з гаком тижнів протестів у Білорусі? Після шести років протестів у Венесуелі? Після дев’яти років громадянської війни в Сирії? Якщо 3,5% протестувальників для перемоги революції недостатньо, то скільки мирних протестувальників потрібно, щоб тиран пішов? 5%? 10%? 20%? 50%? 90%? Який варіант відповіді правильний?
У тому випадку, якщо диктатор не хоче йти, готовий до застосування необмеженого насильства проти своїх опонентів і без сорому його застосовує, то малоприємна, але така, що спирається на доступні нині факти, відповідь звучить недвозначно: жоден з них. Принципове питання полягає не в чисельності протиборчих сторін, а в їх готовності й умінні застосовувати насильство. (…)
Сформулюємо відповідь на запитання, що хвилює громадськість, про необхідні умови відставки режиму, що не користується громадською підтримкою для чотирьох варіантів політичної ситуації. Головними параметрами цих варіантів є:
— характер політичного режиму,
— ступінь дотримання режимом вимог верховенства права,
— готовність до використання режимом насильства (виборчого, масового) проти своїх опонентів.
В умовах вільного політичного режиму, що спирається на безумовне дотримання всіма учасниками політичного процесу жорстких вимог верховенства права, для зміни влади досить лише перемоги опозиції на чесно проведених президентських або парламентських виборах; при цьому додаткової мобілізації громадян для захисту коректно оголошених результатів виборів не потрібно (повністю вільні країни).
В умовах м’якого авторитарного режиму, що не дотримується базових вимог верховенства права, але не готового застосовувати насильство проти своїх опонентів, для зміни політичної влади необхідна масова мобілізація громадян, готових захищати результати виборів (або іншим чином виявлене волевиявлення громадян), що приймає форму ненасильницької (малонасильницької) оксамитової революції (Польща, Угорщина, Болгарія, Чехословаччина, НДР, 1989; Грузія, 2003; Сербія, 2000; Україна, 2004; Вірменія, 2018).
В умовах м’якого авторитарного режиму, що не дотримується базових вимог верховенства права, але готового застосовувати виборче насильство проти своїх опонентів, зміна політичної влади вимагає масової мобілізації громадян, їх відмови від інструментів тільки ненасильницького опору, отже, застосування ними виборчого насильства проти сил режиму, що чинить опір (серпнева революція в СРСР, 1991; Революція Гідності в Україні, 2014 року).
В умовах жорсткого авторитарного режиму, який ігнорує базові вимоги верховенства права, готового застосовувати систематичне насильство проти своїх опонентів, зміна політичної влади вимагає масової мобілізації громадян, їх відмови від інструментів тільки ненасильницького опору, відповідно, застосування ними систематичного насильства проти сил режиму, що чинить опір (Румунія, 1989; арабська весна 2011).
Перехід до застосування опозицією насильства, зокрема й систематичного, сам собою не гарантує перемоги опозиції. Успіх у цьому випадку визначається вміннями, способами, ефективністю застосування інструментів насильства. Ця частина політичної боротьби є предметом особливої частини політичної науки і вивчається в розділах з назвами «силовий опір», «повстання», «громадянська війна».
— Нинішні політичні режими в Білорусі і Росії відносяться до жорстко авторитарних (а не до так званих «гібридних»).
— Нинішні політичні режими в Білорусі і Росії ігнорують базові вимоги верховенства права.
— Нинішні політичні режими в Білорусі і Росії неодноразово доводили, що готові до застосування насильства і на ділі застосовували як виборче, так і масове насильство проти своїх опонентів.
Для відставки таких жорстких авторитарних режимів, як у Білорусі і Росії, будь-яке число мирних протестантів, які виходять на вулиці і площі міст, є недостатнім — будь їх хоч мільйон, хоч 9 мільйонів для Білорусі або ж 130 мільйонів для Росії.
Для повалення таких режимів необхідні не тільки масові ненасильницькі протести, не тільки масові страйки, не тільки моральна і політична підтримка вільних країн світу. Необхідною умовою для цього є готовність мирних законослухняних громадян до застосування насильства і фактичне застосування такого насильства (як виборчого, так і систематичного) проти кримінальних терористичних режимів, що протистоять переважній більшості громадян своїх країн.
Відсутність такої готовності, відмова від такого застосування дозволяє режимам, які відкидає переважна більшість громадян своїх країн, як ми бачимо на прикладах Венесуели, Білорусі, залишатися при владі необмежений час.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ