«To be or not to be» для Білорусі
Головною політтехнологічною помилкою Лукашенко став офіційний результат — 80%
1. Я, як людина, що займається політичним аналізом, завжди і всюди прагну бути об'єктивним, незалежним і незаангажованим в своїх оцінках. Однак почну з особистісно забарвленого зізнання: у мене є, як мінімум, п’ять причин бути вдячним Лукашенку — як видатному діячу пострадянської і східноєвропейської історії (підкреслю: словосполучення «видатному політику» не вживаю). Одна з причин: Лукашенко зберіг суверенітет Білорусі, який особисто для мене є самодостатньою цінністю; про інших промовчу.
2. Ситуація в Білорусі продемонструвала, до чого в сучасному постіндустріальному світі веде авторитарний патерналістський політичний режим, який вважає своє населення не громадянами, але нерозумними підданими, а також — відсутність політичної конкуренції. Будь у Білорусі така конкуренція, Лукашенко цілком міг би перемогти, але в складній виснажливій передвиборчій кампанії. Йому є чимало чого пред’явити виборцям як власні досягнення.
3. Головною політтехнологічної помилкою Лукашенко став офіційний результат 80%, хоча логіка цієї цифри цілком зрозуміла: треба, щоб було більше офіційного результату 77,9%, який отримав Кремль на «загальнонародному голосуванні» за «зміни в Конституцію Російської Федерації» 1 липня. Якби був оголошений більш реалістичний результат, який все ж виключає другий тур голосування, — близько 55−60%, це знизило б рівень обурення і вуличного протесту, дозволило б зберегти хоча б деяку видимість виборчої процедури. Але, як то кажуть, господар — пан. Не маєш відчуття міри — отримай Плочшу, та не тільки в центрі Мінська, а по всій Білорусі.
4. Інтерпретація офіційного результату виборів стала ефективним маркером для російського і білоруського професійного співтовариства. Соціологи і політологи, які не піддають 80% за Лукашенко скепсису або хоча б сумніву, або не є такими, а займаються іншими професіями (політичною журналістикою, пропагандою, політикою), або професійно некомпетентні, а тому навряд чи можуть вважатися колегами.
5. Світлана Тіхановська — не Жанна д’Арк, не Голда Меїр, не Маргарет Тетчер, і навіть не Юлія Тимошенко. Проте, саме вона стала обличчям протестного перекидального голосування. Вона свідомо називає себе не лідером протесту, але символом, і не хоче ставати політиком. Відсутність у протесту єдиного центру мобілізує творчі здібності соціальної самоорганізації і сприяє розвитку солідарного громадянського суспільства, але робить його більш уразливим для силового придушення.
6. Політтехнологічна помилка Кремля — привітати Лукашенка з перемогою відразу ж (після Китаю). Це підвищує градус антиросійських настроїв в самій Білорусі. Хоча кремлівська логіка теж зрозуміла: зробити Лукашенка морально і психологічно залежним, що має зробити його більш поступливим — особливо якщо Захід перемоги у 80% не визнає. Можливо, це прискорить звільнення «Вагнерівського оркестру». Але у Кремля був унікальний шанс — спробувати стати посередником між режимом Лукашенком і білоруським громадянським суспільством. Однак цим шансом ніхто не подумав скористатися.
7. Втім, будь-який з трьох можливих сценаріїв подальшого розвитку подій у Білорусі (оголошення Лукашенка переможцем і «розсмоктування» протесту; втеча Лукашенка і оголошення перемоги Світлани Тіхановської; ескалація протестів, масові репресії, затяжна війна між державою і громадянським суспільством) при всіх можливих ризиках — на руку Кремлю. Якщо доведеться мати справу знову з Лукашенком, то це буде зовсім інший Лукашенко — з підірваною легітимністю (особливо без визнання Заходу), з фатальною економічною і політичною залежністю від Росії. Якщо ж раптом доведеться мати справу з президентом Світланою Тіхановською, то мешканцям Кремля не складе великих труднощів обіграти її в «політичний хокей» — навіть якщо вона і проголосить стратегію віддалення від Москви. Зберегти суверенітет Білорусі навіть в його нинішньому обсязі, — завдання нереальної складності.
8. Нинішні російський і білоруський політичні режими — це сіамські близнюки. Падіння одного з них з імовірністю спричинить падіння іншого. І якщо стосовно Лукашенка така залежність очевидна, то вплив Мінська на Москву більш складний, опосередкований, відкладений у часі і асиметричний. Тут може зіграти і сама аналогія ситуацій, і можливість або неможливість переходу «червоних ліній» під час соціального протесту, і уявлення про громадянську гідність людей. Тим не менше, Росія — велика, ресурсно багата країна, що володіє ядерною зброєю. Білорусь — рівно навпаки. Але не буде великим перебільшенням сказати, що доля російського політичного режиму і мешканців Кремля вирішується саме зараз і саме в Мінську.
9. А ось доля політичного режиму Лукашенка тепер знаходиться в руках силових структур. Силовики — це люди, які завжди і за будь-яких обставин хочуть бути на боці переможця. Тому в їх середовищі завжди є складна рефлексивна гра — як поводитися в катастрофічній ситуації. Але якщо в їх середовищі складеться консенсус, що протест набрав критичну масу, вони можуть вирішити, що «Акелла промахнувся», і що «міліция з народам». І що їхній недавній «цар і бог» цілком може вирушати в гості до Віктора Януковича.
10. Але головне екзистенціальне питання поставлене зараз не Лукашенку, не Кремлю, не Заходу, і навіть не білоруським силовикам. Воно поставлене білоруському громадянському суспільству. Вважається, що білоруська «колективна душа» — це душа такого колективного «тутейшаго партизана», індивідуаліста-інтроверта, схильного до порядку і вимушеної покірності обставинам. При цьому не схильного, на відміну від українців, поляків і навіть росіян, демонструвати свій протест публічно. В день голосування білоруське суспільство показало, що воно готове йти на колективні та навіть індивідуальні ризики, що воно готове вийти зі свого досить затишного, але затхлого укриття. Динаміка подальшого протесту в Білорусі (включно з анонсованими загальнонаціональними страйками) покаже — якою мірою Білорусь є суб'єктом історії. Чи повториться все те ж саме — як в архетипічному білоруському анекдоті про цвях у лавці: що, знову Лукашенко — президент? «А можа так яно і треба?»
P.S. Цікаво, що Білорусь стала полем когнітивної (смислової) війни між Україною і Росією, яка, в свою чергу, може розглядатися як частина гібридної війни. Українські активісти Майдану-2014 і АТО вчать білорусів — як ефективно організувати протест проти диктатури. Російське телебачення вчить білорусів — що «старий кінь борозни не зіпсує» і що Майдан веде до бідності і запустіння. Українські журналісти розповідають про принади євроінтеграції, російські — про принади «русского мира». Українські політологи фантазують про перспективи Балто-Чорноморського союзу, російські — про геополітичну цінність Союзної держави Росії і Білорусі. Українські історики кажуть — яка чудова була спільна середньовічна держава — Велике князівство Литовське, росіяни — про спільну спадщину Перемоги-1945. Загалом, все передбачувано, але креативно.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ