Останній сценарій. Як Путін готується до 2024 року
Це був рік, коли лідеру Росії вдалось наростити свій вплив за кордоном, і водночас — втратити вдома. Які це може мати наслідки?
Не існує диктаторського правління без мовчазної згоди нації. І в Росії 2019 року президент Володимир Путін збагнув, що його присутність стає усе більш небажаною. Його реакцією на це стала все більша ставка на батіг, оскільки пряників на горизонті не видно.
У 2018-му Путін зрозумів, що світом йому вдається маніпулювати куди краще, ніж власною країною. Геополітична архітектура, яку він почав створювати з анексією Криму в 2014 році, сформувалась, але його власний рейтинг у Росії підупав, через необхідну та вкрай непопулярну пенсійну реформу, у межах якої зокрема різко зріс вік виходу на пенсію. В країні почали набувати обертів протести. Тож Путін вирішив відірвати свої очі від карти світу та повернути погляд на серцевину РФ, де прокремлівська партія «Єдина Росія» пережила найбільш болючі електоральні поразки.
Але протягом року Путіну так і не вдалося повернути собі назад російські симпатії. Це в свою чергу впливає тепер на перспективи плавного переходу влади в 2024 році, коли Путін начебто має піти у відставку через конституційне обмеження терміну.
Наприкінці 2018-го Путін та його зовнішньополітичні радники ясно дали зрозуміти: вони вважають, що часи будь-якого стійкого міжнародного порядку пройшли. У такому світі як нині глобальні лідери захищають те, що вважають національними інтересами на трансакційній основі - без побудови міцних альянсів, але ясно даючи зрозуміти, чому іншим може бути корисно співпрацювати з ними в окремих сферах. Цього року російській пропозиції на геополітичному ринку сприяли усі умови.
Раніше Росія ставила на свої багаті енергетичні ресурси — у 2000-х, оскільки ціни на нафту зросли, ходили навіть розмови про те, що країна стає «енергетичною наддержавою». У 2019-му ця стара стратегія почала давати плоди. Публічне акціонерне товариство Газпром, монополіст з експорту газу, який Кремль використовує для проектування своєї енергетичної влади (і який збагачує друзів Путіна через інфраструктурні контракти), завершило будівництво двох великих трубопроводів: прибережної частини Турецького потоку, що пролягає через дно Чорного моря до Туреччини, і Сили Сибіру, що доставляє російський природний газ до Китаю. Хоча прокладання Північного потоку-2 під Балтійським морем до Німеччини і сповільнилось через європейські регуляторні перешкоди, несприятливу погоду та, можливо, запізнілі американські санкції, до кінця наступного року будівництво завершиться. Після того стару путінську схему зробити Росію необхідною для своїх ключових сусідів (Балканських країн, Китаю, Німеччини та Туреччини) теж можна буде вважати виконаною.
Втім, навряд газовий проект принесе Росії якийсь статус наддержави. Відкриття нових покладів газу та зростання глобальної торгівлі зрідженоим природним газом створить здорову конкуренцію серед постачальників на всіх ключових ринках.
Крім того, Євросоюз, ключовий ринок енергетичного збуту для Росії, націлився досягнути нейтралізації вуглецю до 2050 року при наявності амбіційного плану з розвитку відновлювальних джерел енергії. Рано чи пізно Китай теж почне відходити від видобувного палива. Тож довготерміновій стратегій Росії необхідно виходити з чогось іншого, ніж із вуглеводневого експорту.
І схоже Путін знайшов це щось інше та спосіб, як це сформувати у пропозицію: гнучке використання військової сили і того, що нажило слави як гібридні спроможності — хакерство, пропаганда, дипломатія — на підтримку осаджених діючих лідерів, які Захід вбачає найменш бажаними.
Розроблена Росією перемога президента Башара Асада в Сирії слугує вітриною цієї пропозиції. Путін також може кивнути і президенту Венесуели Ніколасу Мадуро з його здатністю утримувати владу — навіть попри те, що Захід визнав його опонента за легітимного лідера нації, а США нанесли удар потужними санкціями. Підтримка Росії ніколи не зростала до рівня військової операції, та це допомогло втриматись режиму Мадуро, навіть коли венесуельці масово кинулись навтьоки від економічних злиднів, ним же їм заподіяних.
Пропозиція Путіна надавати підтримку режимам, що вважаються злодійськими за старим міжнародним порядком зі США на чолі, є повторенням царської політики, коли династія Романових надавала беззастережну підтримку монархіям у боротьбі з революціями. Це принесло Путіну деяких важливих друзів. Один із них — турецький президент Реджеп Ердоган, який купив російські зенітно-ракетні системи С-400, відкинувши тиск з боку американців, які спонукали відмовитись від угоди. Інший — саудівський кронпринц Мухаммед ібн Салман, який зберіг сердечні відносини з Путіним у часи, коли західний світ скипів від його очевидної ролі у вбивстві журналіста-дисидента Джамаля Хашукджи. Цього року Росія розвинула свою співпрацю з Туреччиною в Сирії, а співпраця з Саудівською Аравією була неабияким фактором у встановленні глобальних цін на нафту.
Путін також почав відкрито просувати свою пропозицію африканським націям: у жовтні він зібрав кілька десятків лідерів Африки у Сочі, щоб сигналізувати про те, що Росію можна кликати на допомогу для урегулювання якихось диспутів в обмін на поступки щодо газових ресурсів. Російські торговці з’явились у ЦАР, Лівії та Судані.
Неочікуваним чином у трансакційного світогляду Путіна знайшлися фоловери-інтелектуали у Європі, найбільш відомий з яких, французький президент Еммануель Макрон, відкрито поставив під питання трансатлантичні відносини Європи та обережно запропонував піти на зближення з Росією. Макрон — не союзник Путіна, та він вочевидь перетворюється на однодумця стосовного того, що за умов відсутності світового порядку варто захищатись. Та і Путін у будь-якому разі не шукає союзників — лише засоби затвердити глобальну роль Росії.
Утім, наростаюча прийнятність геополітичного мислення Путіна ще не конвертувалась в практичні переваги для Кремля — на кшталт пом’якшення європейських санкцій, остаточного вирішення української кризи чи суттєві економічні дивіденди від Близького Сходу та Африки. Все це переростає для Путіна в проблему внутрішню, що насамперед пов’язана з економікою.
Відносини росіян із Путіним за своєю глибинною суттю такі ж трансакційні, як і його відносини з іноземними лідерами. Це альянс зручності: його популярність досі здебільшого основана на швидкому зростанні життєвого рівня у першу половину його довгого правління. Як показав 2018-ий, так званий кримський консенсус — стрибок у популярності після анексії — був лише короткочасним сплеском імперіалістичного ентузіазму. У 2019-му Путін намагався задіяти одну свою давню економічну магію, розпочавши зводити десять так званих «національних проектів» вартістю в 400 мільярдів доларів до 2024 року. Вони покликані покращити охорону здоров’я, освіту та сприяти розвитку інфраструктури Росії.
Очевидно, що 2019-й для цих проектів закінчиться серйозним недофінансуванням. Олексій Кудрін, голова Рахункової палати Росії, зустрівся з Путіним цього тижня, аби сказати, що лише 67% запланованого на 2019 рік бюджету на ці проекти можна буде виділити до листопада. На деякі з них і зовсім нічого ще не витратили. Гроші там є, але бюрократи, які адмініструють ці програми, надто обережні щодо того, аби їх віддавати. За словами Кудріна, цього року до трильйона рублів (16 мільярдів доларів), виділених у рамках федерального бюджету Росії, залишаться невитраченими.
«Ні-ні, це щось забагато», — такою була реакція Путіна на цифри Кудріна. Та фінансова пробка очевидна. У системі, спрямованій на досягнення росту за рахунок державних інвестицій у той самий час як для приватного інвестування бракує довіри, та і його часто придушують, державні інвестиції не просуваються в силу того, що ризики суворої правоохоронної системи Росії надто високі для людей, відповідальних за ці фінанси.
Частково через це, а частково через те, що російські проблеми насправді не можуть бути вирішені урядовим коштом, 2019 рік виглядав похмурим для «національних цілей», встановлених Путіним на його нинішній президентський термін. Відповідно до Рахункової палати, насправді Росія відходить від деяких із цих цілей.
Інші цілі, як ось на кшталт стабільного зростання реальних доходів, як видається, були досягнуті за допомогою статистичних хитрощів. У третьому кварталі 2019 року реальні доходи, як повідомив уряд — на основі нещодавно оновленої методики, раптово підстрибнули на 3% у річному обчисленні, притому що багато економістів сумніваються у вихідних даних.
Путін більше не може сподіватись на те, щоб продовжувати формувати сприйняття росіянами стану їх країни, і їх власного, інструментами пропаганди. У травні Mediascope — компанія з медіадосліджень, дані якої використовують рекламодавці в Росії, повідомила, що інтернет уперше за весь час охопив у російських містах більше аудиторії, аніж телевізор.
Так, молодь по всьому світу менше дивиться телевізор та проводить більше часу в інтернеті. Але у Росії ця інформація має по-особливому важливе значення, оскільки телевізор — це підконтрольна державі пропагандистська машина, а інтернет, попри присутність прокремлівських фабрик тролів та посилення цензури та стеження, досі більшою мірою є вільним майданчиком. Не дивно, що молодші росіяни були рушійною силою цьогорічних протестів, особливо влітку в Москві, після того як пропутінський мер завадив певній кількості антипутінських кандидатів взяти участь у місцевих виборах, так само як і в інших місцях на кшталт Архангельської області на півночі Росії, де місцеві боролись проти створення величезного сміттєзвалища.
Протестна активність у Росії трохи пішла на спад після свого піку, коли оголосили про пенсійну реформу, проте й не відкотилась до рівня 2017 року. Згідно з Центром соціальних та юридичних прав, 207 з 581 протесту, які пройшли у третьому кварталі 2019 року, мали політичний характер, а 149 — екологічний.
Реакцією Путіна стало закручення гайок. Багато учасників московських протестів отримали тюремні терміни, або ж умовні - за злочини на кшталт кидання пустих пластикових пляшок у повністю обмундирований ОМОН. Путін пояснив свою підтримку жорсткого покарання на недавній зустрічі зі своєю Радою з прав людини, яку цього ж року почистив від потенційно нелояльних лібералів, так:
«Він кинув пластиковий стаканчик у представника влади. Нічого не сталося. Потім пластикову пляшку — нічого не сталося. Тож він кине скляну пляшку, потім камінь, а потім люди почнуть стріляти та нівечити магазини. Ми не повинні допустити такі речі».
Ця готовність карати людей, перш ніж вони стануть справді небезпечними, збігається з іншими цьогорічними кроками Путіна. Він підписав російську версію «закону про образу гідності», й велику кількість людей оштрафували за те, що вони образили президента онлайн. Він також схвалив закон, згідно з яким стане можливим визначати людей як «іноземних агентів» за те, що вони діляться статтями ЗМІ, які спонсорують іноземні уряди, чи за роботу на організації, що також працюють за іноземний кошт.
Путін намагається захистити свій режим від повстання, створюючи щось на кшталт системи раннього попередження щодо громадян, які думають протестувати з політичних, економічних чи екологічних причин — тобто близько чверті дорослого населення країни, відповідно до опитувань Левади-центру. Ця тактика багато що говорить про путінські навики, досвід та далекоглядність як репресивного лідера, та це навряд додасть йому популярності. І хоча рейтинг схвалення Путіна технічно перебуває на позначці біля 70%, російські дані опитувань спотворені небажанням звичайних людей критикувати владу перед незнайомцями, тож нинішні рейтинги близькі до історичних мінімумів.
У «Путін проти Людей» — на мій погляд, найбільш проникливій книзі про російську політику, опублікованій цього року — Грем Робертсон та Семюель Грін пишуть, що популярність Путіна являється «єдиною річчю, що тримає судно вкупі» для режиму Кремля. Це означає, продовжують вони, що «коли позиція та влада дуже сильно залежать від громадян — їх трактування власного соціального становища, їх відчутті консенсусу та широті їхніх уявлень — то ця підтримка може зникнути фактично за одну ніч. Влада Путіна рухне тоді, коли ми найменше за все цього чекатимемо».
Якщо Путін розуміє це — а я підозрюю, що так і є — його перманентна нездатність покращити свій рейтинг мусить стати важливим фактором в очікуванні ним 2024 року. Чи варто йому спробувати за допомогою якогось трюка втриматись, чи передати владу довіреному наступнику, як це вже було з Дмитром Медведєвим у 2008-му?
Останній сценарій ускладнений нестачею опцій. Приміром, Кремль весь рік тиснув на сусідню Білорусь, щоб підштовхнути до злиття з Росією — це схема, яка могла би зробити Путіна лідером об'єднаного новоутворення, без необхідності змінювати російську конституцію. Та зустріч Путіна з білоруським президентом Олександром Лукашенком напередодні цього місяця завершилась без будь-якого прогресу. Лукашенко успішно запобіг угоді зі злиття, що непопулярна в Білорусі, попри економічну залежність його авторитарного режиму від Росії.
Сценарій з передачі влади, в свою чергу, виглядає сумнівним, адже Путін ризикує стати менш популярним, ніж його наступник. На початку цього року екс-президент Киргизстану намагався відібрати владу в обраного ним наступника, який би випав із виду, та все зірвалось і колишнього лідера ув’язнили, оскільки він був помилкової думки про свою підтримку.
Підтримування силового апарату на належному рівні та винайдення способу вхопитись за владу після закінчення терміну своїх повноважень виглядає найкращим варіантом для Путіна, якщо Росія продовжить іти тою стежкою, на яку він її поставив — і якщо він, його сім'я та друзі щасливо житимуть після 2024 року. Путіну, безсумнівно, хотілось би, щоб його любили за успішну економічну політику, та якщо брати за якийсь індикатор саме цей рік, то такий сценарій виглядає найменш ймовірним з усіх.
Переклад НВ
Новое Время має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Леоніда Бершидського. Републікування повної версії заборонене.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ