Новий західний похід Путіна

Вперше Путін заговорив про резолюцію Європарламенту, прийняту ще у вересні, 11 грудня на засіданні російського організаційного комітету «Перемога». Що ж сталося напередодні цього засідання? Напередодні — а саме 9−10 грудня — відбулася зустріч в нормандському форматі, на якій, на мою думку, відбулася капітуляція нинішнього політичного керівництва України. Про здачу позицій свідчив і усний виступ українського президента на прес-конференції за підсумками саміту.

Якими б не були деталі зустрічі Путіна і Зеленського, зокрема й її двосторонньої частини, яка тривала, за різними джерелами, від п’ятдесяти хвилин до півтори години, її головний результат для російської сторони виявився вдалим. Очевидно, що особиста зустріч із Зеленським переконала Путіна в тому, що з інтелектуальної та моральної точок зору український президент виявився слабким, не здатним тримати удар. Що означає, що президентський термін Зеленського є ідеальним часом для реалізації стратегічних задумів Кремля щодо України.

Не випадково, що саме на наступний день після повернення з Парижа Путін вперше заговорив про «неправильну» резолюцію Європарламенту.

Путінські територіальні претензії
А через кілька днів під час «великої» прес-конференції 19 грудня він відкрив завісу над напрямками свого наступного геополітичного наступу: «…під час створення Радянського Союзу споконвічно російські території, які до України взагалі ніколи не мали ніякого відношення (все Причорномор’я, західні землі російські) були передані Україні з дивним формулюванням «для підвищення процентного співвідношення пролетаріату на Україні».

Звертають на себе увагу дві політико-дипломатичні особливості, пов’язані з цією заявою.

По-перше, попередній раз Путін говорив про територіальні претензії до України більше п’яти років тому, 17 квітня 2014 року, коли він вголос мріяв про Новоросію від Харкова до Одеси. Тоді Україна була політично слабкою, в ній не було політичного керівництва, здатного до опору кремлівській агресії. У наступні п’ять з гаком років Путін жодного разу не дозволив собі публічного відтворення цих мрій, тож могло навіть скластися враження, що він про них забув. З’ясувалося, що ні — як тільки Україна знову політично ослабла, коли в ній знову не виявилося політичного керівництва, здатного до опору агресії, тоді Путін знову заявив про свої територіальні претензії.

По-друге, пройшло вже три тижні з часу заяви Путіна, а відповіді Зеленського немає. Тобто територіальна претензія, чітко сформульована російським президентом, є, а будь-якої публічного відповіді з боку саме українського президента — немає. І, як ми розуміємо, тепер уже і не буде. А якщо немає відповіді навіть на словесну агресію, то чи варто очікувати відповіді на більш серйозний виклик?

Що стосується «обґрунтувань» путінських претензій на споконвічно російські території, які до України взагалі ніколи не мали ніякого відношення, то вони, природно, не мають ніякого відношення до реальності. Формулювання «для підвищення процентного співвідношення пролетаріату на Україні» є дійсно дивним, оскільки крім декількох маргінальних авторів, схиблених на імперських бруднях, а також Володимира Путіна, ні в чиїх інших текстах воно більш не зустрічається.

Третім Універсалом Центральної Ради від 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка в межах 9 губерній Російської імперії з переважним українським населенням — Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської та Таврійської (Північні повіти, без Криму).

За договором від 12 червня 1918 р. РРФСР визнала Українську Державу в її заявлених межах.

У 1919−1928 рр. між РРФСР і УНР (потім УРСР) кілька разів відбувався обмін територіями в основному відповідно до принципу етнічної більшості населення, що проживає на них. Зокрема, Україна передала Росії Кримську частину Таврійської губернії, Суражський, Стародубський, Мглинський повіти і більшу частину Новозибківського повіту Чернігівської губернії, місто Таганрог з Таганрозьким округом, місто Шахти, Глибокинській, Ленінський, Каменський, Усть-Білокалитвенський, Володимирський, Сулинський, Шахтинський райони і частини території Сорокинського і Олексіївського районів Шахтинського округу. У свою чергу, РРФСР передала Україні весь Путивльський повіт (з містом Путивлем), за винятком Крупецької волості, південну частину Грайворонської волості Грайворонського повіту Курської губернії.

У 1954 р. РРФСР передала УРСР Кримську область.

Путінська термінологія — «все Причорномор’я»
У зв’язку з цим особливий інтерес представляє використовувана Путіним термінологія, оскільки вона дозволяє зрозуміти не стільки об'єктивну реальність, скільки зазирнути в його суб'єктивні бажання і наміри. Що Путін насправді мав на увазі, кажучи про «исконно русские территории» (все Причорномор’я, західні землі російські)?

Раніше, як відомо, Путін використав термін «Новоросія», тепер — термін «Причорномор'я». Чи відрізняються ці терміни?

Строго кажучи, під терміном Причорномор’я розуміються всі прибережні райони Чорного моря, що належать зараз Росії, Україні, Румунії, Болгарії, Туреччини, Грузії. Можливо, Путін мав на увазі (принаймні, поки що) не все Причорномор’я, а тільки його північну частину.

Під терміном Північне Причорномор’я у вузькому сенсі розуміється причорноморська смуга території від низин Дунаю до північних відрогів Кавказу, яка зараз належить до Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та Автономної республіки Крим Україна(…).

Іншим натяком, що дозволяє дешифрувати зміст терміна Причорномор’я в путінській інтерпретації є його відсилання до формулювання «для підвищення процентного співвідношення пролетаріату на Україні». Справа в тому, що в російській імперсько-міфологічної літературі зазначена легенда відноситься до так званої Донецько-Криворізької радянської республіки (ДКРР), яку згідно з цією легендою Ленін нібито передав до складу УНР для ось цього самого підвищення процентного співвідношення пролетаріату. Насправді, природно, нічого подібного не було.

ДКРР була проголошена 30 січня 1918 р. а її кордони були заявлені в зверненні РНК ДКРР 6 квітня. Однак ще 15 березня територію ДКРР почали займати австро-німецькі війська відповідно до умов Брестського мирного договору, підписаного більшовиками. До 28 квітня 1918 р. вся територія ДКРР була вже окупована австро-германцями. Таким чином, влада ДКРР не контролювала всю заявлену ними територію жодного дня. На цьому історія Донецько-Криворізької республіки, що не проіснувала й трьох місяців, закінчилася.

Після революцій 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині, евакуації окупаційних військ і зайняття території Східної України Червоною Армією там була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка. Ніякого відновлення ДКРР на цій території не було, і утворення, що фактично припинило своє існування ще в квітні 1918 р., формально було ліквідовано рішенням Ради оборони РРФСР 17 лютого 1919 р.

Той факт, що за змістом, тим більше в одному реченні, Путін поєднав території, що визначаються ним за двома різними принципами — фізико-географічному (Причорномор'я) і квазі-історичному (ДКРР), дозволяє припустити, що в його свідомості українські землі, на які він тепер висуває претензії, об'єднують в собі території як «історичної» ДКРР, так і «фізико-географічного» Причорномор’я. Не дивно, що об'єднання цих територій разом утворює ту ж Новоросію, про яку Путін марив ще в 2014 р.

Путінська термінологія — «західні російські землі»
Строго кажучи, західні російські землі — це путінський неологізм, такий термін в літературі не зустрічається. Є інші терміни, що мають близьку конотацію, — західні губернії, західна околиця, Західний край, Західна Русь (Західна Росія), Західна область.

Терміни західні губернії, західна околиця, Західний край використовувалися стосовно дев’яти губерній — Ковенської, Віленської, Гродненської, Мінської, Вітебської, Могилевської, Київської, Волинської, Подільської, утворених в Російській імперії на території колишньої Речі Посполитої за результатами її трьох розділів у 1772- 1795 рр. (…).
Під впливом офіційної термінології в історіографічній і політичній літературі Російської імперії з’явилися терміни Західна Русь і Західна Росія. Під ними розумілися насамперед території тодішніх Вітебської, Віленської, Мінської, Гродненської і Могильовської губерній, іноді з включенням і Смоленської губернії.

Термін Західна Русь часто використовувався також і в більш широкому сенсі, стосовно всіх територій із східнослов'янським населенням, що перебували в складі Речі Посполитої, — на відміну від Московської Русі (…).

Західних областей історично було дві.

Перша Західна область існувала в 1917—1918 рр. на території Віленської, Вітебської, Могильовської і Мінської губерній з центром у Мінську. У квітні 1918 р. вона була перейменована в Західну комуну, до неї була додана Смоленська губернія, а її центр був переміщений у Смоленськ. 1 січня 1919 року вона була перетворена на Радянську Соціалістичну Республіку Білорусь.

Друга Західна область існувала в 1929—1937 рр., з центром у Смоленську, і включала в себе території Смоленської, Брянської та Калузької губерній, Ржевського повіту, південної частини Осташковського повіту і волостей Тисяцької та Борківської, Новоторжского повіту Тверської губернії.

Цей короткий огляд використовуваної термінології дозволяє припустити, що застосування Путіним виразу західні російські землі означає, що він мав на увазі, ймовірно, території, що іменувалися в Російській імперії і іменуються в сучасній літературі західними губерніями, Західним краєм, Західною Руссю. У такому випадку мова у Путіна йде або про Правобережну Україну, або про Білорусь, або про Правобережну Україну і Білорусь одночасно. На тлі докладених Кремлем безпрецедентних зусиль з «поглиблення» т.зв. інтеграції Союзної держави Росії і Білорусі це, природно, не викликає подиву (…).

Новий Західний похід
Про що все це говорить? Про те, що в свідомості Путіна вже досить міцно склалася бажана ним геополітична картина світу, в якій історична Росія включає в себе території України і Білорусі, тобто Причорномор’я (Донецько-Криворізької республіки, Новоросії) і Західного краю, в якій російський, український, білоруський народи — це майже одне і те ж в етнічному, історичному, духовному сенсах.

А також про те, що він сприймає нинішню ситуацію в світі як виключно сприятливу для здійснення проекту, який за використовуваною ним термінологією і за його спробою реабілітації так званого Польського походу РСЧА можна назвати новим Західним походом.

Але для того, щоб проект був успішним, він повинен бути добре підготовлений.

Головні напрями в межах такої підготовки — це, безумовно, робота з лідерами України і Білорусі. Про це за останній час було сказано вже досить, тому не варто повторюватися.

Наступний напрям — «зшивання» потенційної союзницької коаліції. І ось ми бачимо саміт лідерів СНД, яким Путін наполегливо вбиває думку про їх єдність у цьому ворожому навколишньому світі: «…ми до певної міри спадкоємці колишнього Радянського Союзу. Коли говорять про Радянський Союз, говорять про нас».

Важливою частиною є морально-психологічна підготовка громадської думки до четвертого акту оволодіння західними землями (три попередніх: Петербурзькі конвенції, 1772−1795; Московський договір, 1939; Потсдамська конференція, 1945; Мінськ, 2020?). Для цього розгорнута робота з де-факто реабілітації пакту Молотова-Ріббентропа: «Нічого у Польщі Радянський Союз не відбирав (…) «.

Чому ворогом у цьому проекті виявляється Польща?

Справа в тому, що зірвати його або щонайменше ускладнити його здійснення в нинішній геополітичній ситуації в принципі можуть тільки дві держави — США і Польща. Ангела Меркель йде на пенсію, Борис Джонсон зайнятий Брекзітом, у Макрона — ніжний період відносин з Путіним. Трамп теж до Путіна нерівно дихає, але в Штатах ще діє «глибинна держава», і Конгрес може попсувати агресору чимало крові. Єдина держава, політичне керівництво і інтелектуальна еліта якої можуть чинити путінській авантюрі реальну протидію — дипломатичну, політичну, фінансову, технічну, військову — і надати відчутну допомогу жертвам анексії, це Польща, підтримана США.

Тому треба спробувати ізолювати Польщу, хоча б підірвати особливі відносини між Вашингтоном і Варшавою, посіяти сумніви у американського керівництва в прихильності польської влади до цінностей західної цивілізації. З цієї точки зору тема антисемітизму і Голокосту для Трампа і більшості американського Конгресу є однією з найбільш чутливих.

Чи є військове вирішення цього проекту єдино можливим? Звичайно ж ні. За інших рівних умов гібридне вирішення — за допомогою тиску, шантажу, погроз, підкупу, зовні цивілізованих дипломатичних рішень — було б для Путіна, безумовно, кращим. На цьому тлі вельми показовою є його обмовка — точно за Фрейдом — про Мінську угоду від 30 вересня 1938 року — застереження, виправлене редакторами кремлівського сайту лише на четвертий день після проголошення.

Мінська угода від 30 вересня 1938 року

Істотною частиною підготовки є інфраструктурно-логістичний напрям — 23-го грудня відкрито рух по залізничній частині Керченського мосту. Тепер у разі необхідності великомасштабний наступ на Причорномор’я можна вести і через Перекоп.

Найважливішими елементами підготовки як самого проекту, так і економічного виживання агресора під час і після його здійснення є наявність необхідної фінансової подушки. Профіцит федерального бюджету за підсумками 2019 року в три трильйони рублів, а також $550 млрд накопичених міжнародних резервів представляються достатнім ресурсом на перший час.

Що стосується термінів, то, з огляду на погодні умови, роль, яку можуть зіграти заходи в Москві за участю іноземних гостей, приурочені до 75-ї річниці перемоги над Німеччиною 9 травня, а також планований час завершення великих натовських маневрів DEFENDER-Europe 20, то найбільш ймовірним початок здійснення вирішальній стадії проекту «Новий Західний похід» представляється в кінці травня — на початку червня цього року.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ