Читайте NV у Google
Світ остаточно розколюється на «клуб Трампа» та рештки старої системи
Багато хто з політичних лідерів у світі все ще тримається за ілюзії і за інерцією вірить у стабільність ранніх 2000-х, однополярність 1990-х та світовий порядок, закладений ще у 1648 році. Воно не дивно, бо Вестфальська модель, де суверенітет дорівнює території, а кордони є священними, була фундаментом нашої цивілізації майже чотири століття. Але сьогодні цей фундамент не просто тріщить — він розсипається в нас на очах.
Смерть ілюзій: Світ, якого більше немає
Світ Вестфаля помер. Організація Об'єднаних Націй, яка мала бути його сучасним інституційним втіленням, дедалі більше нагадує величний, але абсолютно безпорадний пам’ятник епосі, що пішла в небуття. Світ вступає в еру, де формальне визнання в коридорах на різноманітних національних Банкових важить значно менше за реальну суб'єктність на полі бою чи в технологічних лабораторіях.
Це не просто чергова криза — це зміна парадигми. Світ переходить від «сили права» до «права сили». І те, що раніше здавалося аномалією, як-от кейс Венесуели, де легітимність визначається не виборами, а «цільовою доцільністю» великих гравців, стає новою глобальною нормою.
Це класичне для бізнес-минулого Трампа «вороже поглинання»
Найяскравішим проявом цього нового світу є ініціатива Дональда Трампа — Board of Peace, така собі Рада миру. І це не спроба реформувати ООН і не створення чергового бюрократичного апарату, як може здатися на перший погляд. Це, скоріше, класичне для бізнес-минулого Дональда Трампа «вороже поглинання» функцій світового арбітра.
Board of Peace це наднаціональний формат, який поступово заміщуватиме Раду Безпеки ООН, але за абсолютно іншою логікою. (Щойно в промові на Давосі Трамп і сам це фактично визнав.) Тут немає місця автоматичному членству чи абстрактним цінностям. Це закритий клуб, де діє залізний принцип realpolitik XIX століття, загорнутий у бізнесово-девелоперську термінологію: «Хто платить, той і замовляє музику».
За даними Bloomberg, вхідний квиток до цього клубу — це не просто підпис під статутом, а фінансовий внесок у розмірі 1 мільярда доларів. Що автоматично робить міжнародну політику транзакційною. Трамп не створює інститут — він створює «кімнату» (можливо, буквально в Мар-а-Лаґо), куди запрошує лише тих, кого вважає за потрібне.
Запрошення у цей клуб надіслані не лише союзникам, але й Путіну та Лукашенку. І це не епатаж. Це спроба посадити ворога за свій стіл, де правила диктує господар будинку, а не міжнародний мандат. З 60+ запрошених, що характерно, підтвердили участь поки одиниці - Мілей і ті самі Путін+. Нещодавно доєдналися Саудівська Аравія, Туреччина, Єгипет, Йорданія, Індонезія, Пакистан, Обʼєднані Арабські Емірати та Катар.
Для України (яка також отримала запрошення) це несе екзистенційну загрозу — спробу легітимізувати агресора як рівноправного учасника системи безпеки лише тому, що він «у грі». Старий світ намагався стримувати силу правом. Новий світ Трампа намагається легалізувати силу через особисті домовленості лідерів.
Анатомія нового порядку: Клуб лідерів проти менеджерів процесу
Головна пастка для тих, хто звик до класичної дипломатії криється у самій структурі Board of Peace. Наразі, це не класична ієрархія міжнародних чиновників, а дворівнева система, де політика відокремлена від виконання.
Верхній політичний рівень (Рада): Це «клуб обраних», куди Трамп запрошує членів особисто. Тут не діють квоти чи принципи рівності членів ООН. Це простір для глав держав та ключових міжнародних гравців.
Операційний рівень (Виконавчі комітети): Це менеджери, дипломати-технократи. Саме вони керуватимуть конкретними кейсами — чи то Сектор Гази, чи Україна.
В цьому і є фундаментальна зміна: доля країн вирішується не в прозорих кабінетах, а в форматі, що нагадує раду директорів великої корпорації. Мандат Ради, згідно з проєктами статуту, не обмежується Газою.
Це універсальний інструмент для будь-якого конфлікту. По суті, Трамп створює «альтернативну ООН», де право вето замінюється правом особистого запрошення голови Ради.
Прогноз 2026: Сценарій «Клубу впливу»
Аналізуючи поточну динаміку, ми можемо виділити три основні сценарії щодо Ради миру:
1. Тимчасовий інструмент
Рада фокусується на Газі, ООН не замінюється, а доповнюється (формат Контактної групи з виконавчим комітетом). Найкращий сценарій, який і був пріоритетним з самого початку.
2. Клуб впливу
Рада стає постійною в форматі, запропонованому Трампом. Участь, відповідно, нерівна. Переважна більшість демократичних країн дистанціюється. Дисбаланс в світовій політиці посилюється. Це найбільш імовірний сценарій на 2026 рік.
3. Розкол і делегітимація
Рада намагається заходити в інші конфлікти (зокрема, в Україні) без чіткого мандата. Виникає конкуренція з Коаліцією охочих, з ООН тощо. Відповідно, Рада неефективна, проблеми на які вона орієнтована не вирішуються.
Найбільш імовірним для 2026 року є Сценарій «Клубу впливу». У цьому варіанті Board of Peace стає постійним інструментом. Переважна більшість ліберальних демократій, імовірно, дистанціюється від нього через недемократичність процедур та підрив ролі ООН. Як наслідок:
Світ остаточно розколюється на «клуб Трампа» та рештки старої системи.
Дисбаланс у світовій політиці посилюється, а конфлікти стають об'єктами «торгів» між великими гравцями.
Право сили остаточно заміщує силу права.
Суверенітет 2.0: Українська відповідь на «Нову Ялту»
Для України цей геополітичний злам — питання виживання. У світі «після Вестфаля» міжнародно визнані кордони більше не є щитом. Якщо кордони перестають бути священними для великих гравців в інших куточках світу, вони не будуть такими і в Центральній Європі. Наш вихід — у формулі «Суверенітет 2.0»:
Суверенітет як суб'єктність: У XXI столітті це не право, дане за фактом існування, а здатність, яку треба доводити щодня. Україна не може бути безпорадним об'єктом, на території якого «домовляються» інші.
Асиметрична дипломатія: Нам потрібно будувати власну суб'єктність через технологічну перевагу та військову міць. Потрібно шукати нові безпекові альянси з країнами, які готові діяти, — Японією, Канадою, Великою Британією.
Право писати правила: Наш досвід виживання в умовах краху міжнародних інституцій є унікальним. Україна може стати новою можливістю для демократичного світу як єдина країна, здатна на реальний опір агресору.
Мир в умовах глобального «права сили» — це не «гнилі угоди». Це спроможність зробити війну невиправдано дорогою для будь-якого агресора. Україна має вибороти роль того, хто пише нові правила гри, а не просто спостерігає за похороном старого світу.