Хто є хто в сирійській війні

Попередній етап військового протистояння в Сирії характеризувався необхідністю воювати проти ІДІЛ. Це не означає, що учасники війни воювали саме і виключно проти ісламської держави – насправді кожна сторона конфлікту сподівалася на те, що головний тягар боротьби з ІДІЛ візьме на себе противник, і що вона, сторона, заощадить сили і нападе на цього противника вже після перемоги над ісламістами.

Це – типова картина для будь-якої війни, в якій беруть участь більше ніж дві сторони. [...] «Нехай вовк зажене для мене лисицю, а потім я застрелю вовка», – так можна сформулювати таку тактику.

ІГІЛ розгромлено, і час настав.

Aфрін: турки проти курдів

Перший крок у партії зробив турецький диктатор Ердоган, який 19 січня оголосив про початок операції проти курдського Афріна.

Саме курди винесли на собі основний тягар війни з ІДІЛ і зробили це значною мірою із прямою підтримкою американців та інших членів міжнародної коаліції. Курди були найнадійнішим і боєздатним союзником США: YPG (курдські загони народної самооборони) разом зі своєю сестринською організацією YPJ (жіночими загонами самооборони) – одна з небагатьох світських сил, які воювали в Сирії. Вони, по суті, хоч це й не визнано офіційно, є бойовим крилом лівої Курдської робочої партії, визнаної терористичною організацією в США (але не в Росії).

Пропаганда замовкає тоді, коли починає говорити бойова авіація

Курди – 30-мільйонний розрізнений і переслідуваний народ, що проживає на територіях Сирії, Туреччини, Іраку та Ірану. У всіх цих країнах курди зазнають або переслідувань, або прямого геноциду.

Перемога курдів і коаліції над ІДІЛ означала створення на сході Сирії автономних курдських територій, які коли-небудь, цілком ймовірно, зможуть перетворитися на незалежну курдську світську державу і, подібно до Ізраїлю, стати плацдармом Заходу на Близькому Сході, який все більш впадає в ісламський фанатизм. В іншому разі курдам буде непереливки.

Ердоган, який має претензії на статус лідера сунітського світу і мріє про відновлення імперії Османа, не міг допустити появу біля турецького кордону незалежного Курдистану (і хоча думати про це можна лише у віддаленій перспективі, але навіть створення автономного курдського району навряд чи влаштує Туреччину). Тому відразу після розгрому ІДІЛ Ердоган і оголосив про операцію проти курдського Афріна. Операцію було названо «Оливкова гілка». [...]

Головною ударною силою Ердогана, окрім власне турецької армії, стали різні ісламістські формування, підтримувані Туреччиною, зокрема, «Джебхат аль-Нусра» (ДН), колишній підрозділ «Аль-Каїди». [...]

Взагалі потрібно мати на увазі, що досить велика кількість ісламських екстремістів, які воювали в Сирії, потрапляли туди з території Туреччини, так і забезпечувалися звідти ж – і цього б не могло відбутися без участі і допомоги турецької влади. «Джебхат аль-Нусра» для Туреччини те саме, що «ПВК Вагнера» для Росії. Це – можливість не відповідати за скоєне нібито непідконтрольними формуваннями. [...]

Незважаючи на бомбардування, що призвели до жертв серед цивільного населення і до знищення храму Ейн Дара, датованого X ст. до н.е. (Двійник Першого Храму в Єрусалимі), турецькі війська досі не можуть взяти Афрін. Причиною, ймовірно, є як попередження від американців, так і низький бойовий дух турецьких військ. [...] Наполеонівські плани Ердогана розбилися об той простий факт, що турецькі солдати не хочуть за нього вмирати, в той час як курди, всі – аж до жінок – стали нацією професійних військових. Це питання їхнього виживання.

Хішам: росіянин проти курдів

Саме наступ Ердогана на курдів став спусковим гачком для іншої операції: для спроби захоплення нафтоносних полів під Дейр-аз-Зором, у якій брали участь війська урядової коаліції: тобто асадівці, шиїти та росіяни

У чому був сенс?

Існує неформальна домовленість, згідно з якою кордон між російською та американською зонами впливу проходить по Євфрату. На східному березі Євфрату сидять прийшлі туди курди та американці, на західному – росіяни, Асад і шиїти. Там само, на східному березі, недалеко від Дейр-аз-Зора, нафтові поля і НПЗ.

Розмір цих родовищ не такий, щоб привернути до них (особливо в умовах громадянської війни) увагу великих нафтових компаній, проте вони дозволяють самофінансуватися курдам – ​​так само, як вони дозволяли самофінансуватися й ІДІЛу, який володів ними до цього. [...]

Інакше кажучи, Росії або США як державам ці родовища не цікаві, але вони дуже цікавлять усіх польових командирів і тих, хто за ними стоїть.

Ще у вересні «війська Асада», тобто читай, росіяни та шиїти, переправилися в районі Дейр-аз-Зора через Євфрат і почали наступ на нафтоносний район, яким тоді володів ІДІЛ. [...]

«Війська Асада» переправлялися у вересні через Євфрат через понтонний міст.

У цій зв'язці – непорозуміння. Російський МЗС каже, що під Дейр-аз-Зором загинули «козаки і нацболи» – найманці, добровольці. А понтонний міст у бойових умовах хто наводив? Теж козаки? Очевидно, що понтонний міст було споруджено професіоналами, чого в Міноборони особливо і не приховують.

Це було ключове для Росії питання війни: на початку січня, – тоді ж, коли Ердоган почав готувати наступ на Афрін, – через цей міст почали перекидати важку техніку. Інакше кажучи, обидва наступи – на курдський Афрін і на родовища, що знаходяться під контролем курдів, – готувалися одночасно. Це, на мій погляд, була, перш за все, операція із розділу зони впливу курдів, мабуть, узгоджена між Москвою і Анкарою на найвищому рівні.

Проте, 6 січня, за 13 днів до турецької операції, понтонний міст знесло водами Євфрату, що піднялися. Російське Міноборони пояснило руйнування моста діями курдів та американців, які відкрили шлюзи у верхів'ях річки. [...]

Про те, що сталося далі, відомо добре. Ввечері 7 лютого розпочалася масштабна артпідготовка, і під прикриттям артилерії до курдських позицій з плацдарму під Дейр-аз-Зором пішла танкова колона. Американці та курди зв'язалися з російськими військовими – запитали, що відбувається. У відповідь вони почули класичне: «нас там немає».

За часів президента Обами ця відповідь, імовірно, викликала б негайні й рішучі дії: було б скликано нараду з приводу підступних росіян, а президент голосно заявив би про свою прихильність ідеї миру – в той час як ихтамнети громили б позиції курдів. Але, на жаль, для Кремля, нинішнього президента США звуть Трамп.

«Ах, вас там немає?» – запитали американці. І завдали по плацдарму нищівного удару. Через дві години все було завершено. [...]

Якщо замислитися, це було дивовижне видовище. Адже, починаючи, принаймні, з 2005-го року, росіяни не жили, а протистояли кривавим підступам США. Росіяни не брали участь в Олімпіаді – а боролися з піндосами, у всьому бачили злісний задум американців, мріючи шапками надавати їм по сусалах. І було страшно навіть подумати, що буде після того, як стратегічний противник диванних вояк дійсно роздовбає російські військові частини. А нічого – знизали плечима і сказали: «ихтамнет».

[...] Питання про те, що операція відбувалася без узгодження на найвищому рівні, на мій погляд, просто не може розглядатися. Класичний кремлівський modus operandi – з такими самими словами «ихтамнет» росіяни анексували Крим. [...]

Треті сили: Іран проти Ізраїлю

Ще один гравець у сирійському конфлікті – Іран. Шиїтські загони, поряд віз російськими, є єдиною підтримкою Асада. Своїх військ у Асада не так вже й багато. [...] Це – іранські вагнери, від яких, втім, ніхто публічно не відхрещується.

Відразу після розгрому «вагнерів» під Хішамом Іран теж приєднався до гри: 10 лютого, о пів на п'яту ранку, кордон Ізраїлю перетнув запущений з території Сирії іранський безпілотник «Сімург», скопійований з американського RQ-170, який кілька років тому чи-то впав над територією Ірану сам, чи-то був посаджений іранцями.

Ізраїльтяни негайно збили безпілотник і знищили пункт управління ним, що знаходився на території Сирії. На зворотному шляху ізраїльські F-16 потрапили під щільний вогонь сирійських «Буків» і «С-200», і один з літаків було збито.

Літак впав на території Галілеї, льотчик та стрілець без проблем катапультувалися. Це був перший ізраїльський літак, збитий з 1980-х років, і у відповідь вже до 8 ранку масований наліт ізраїльської авіації знищив позиції ППО Сирії. Після цього ізраїльський прем'єр Нетаньяху терміново зателефонував Володимиру Путіну.

Цей дзвінок змушує обережно припустити, що, можливо, розрахунки деяких сирійських засобів ППО, знищених ізраїльтянами, були російськими.

Таким чином, Росія – або, принаймні, проасадівськая коаліція, частиною якої вона є, – за тиждень зіткнулася з двома арміями – США та Ізраїлю, і обидва рази зазнала поразки. З'ясувалося, що знамените російське ноу-хау – гібридна війна – є успішним тільки доти, доки противник готовий вірити дезінформації.

Гібридна війна дійсно має свої плюси. Вона дозволяє приховати бойові втрати. Вона дозволяє вкинути населення країни у патріотичний чад, одночасно виключивши національний траур за людськими жертвами. Вона дозволяє голосно заявляти «настамнет» і під енергійні крики про свою невинність захоплювати все нові території на очах розгубленого суперника, який не розуміє, що відбувається.

Однак під Хішамом виявилося, що все це діє рівно доти, доки суперник дозволяє себе дурити. Пропаганда замовкає тоді, коли починає говорити бойова авіація.

Повний текст читайте в Новой газете

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени