Як Різдво стало політичною проблемою

Якось раптово під 25 грудня в Україні і на російських федеральних телеканалах вибухнув хайп з несподіваного приводу: коли саме святкувати в Україні Різдво — 7 січня чи 25 грудня? (точніше, 25 грудня обчислювати за старим чи новим стилем?)

І в цьому питанні сфокусувалася вся «совковість» всіх пострадянських спільнот і суспільств — і тих, хто молиться на Радянський Союз і «русский мир», і тих, хто молиться за те, щоб останні канули в небуття — але антибільшовицькі ідеї просувають переважно більшовицькими методами.

Отже, прихильники святкувати Різдво (та інші церковні свята, крім Великодня) за григоріанським календарем (точніше, новоюліанським) виходять з того, що, по-перше, цей календар точніший за юліанський. І це правда.

По-друге, що в умовах російсько-української війни і європеїзації України треба мати якомога менше того, що об'єднує з Росією. Аж до вигнання нібито радянського Діда Мороза і зради салату «олів'є» з вареною ковбасою. (шкода, нікому не прийшла креативна ідея змінити напрям письма в українській мові: не зліва направо, а справа наліво — як у арабів і євреїв. Тоді точно з Росією ніхто не переплутає.)

Але питання насправді набагато складніше, ніж може здатися на перший погляд.

Його перший вимір — сакральний.

Так, григоріанський календар точніший, ніж юліанський. Але юліанський — пронизаний складною містичною символікою.

Григоріанський календар порушує низку важливих вимог, головна з яких: православна Пасха не має збігатися з іудейською або бути раніше за неї. За юліанським календарем у православному світі живуть Сербський, Грузинський, Єрусалимський, Московський патріархати, монастирі св. гори Афон (які перебувають у юрисдикції Вселенського патріархату), а також старообрядці, українські греко-католики, скількись давніх східних церков і низка протестантських церков і сект. У 2014 році повернулася на старий стиль Польська православна церква (перейшла на новий стиль у 1924 році під жорстким тиском Польської держави). В сучасних Греції, Болгарії, Румунії є старостильні громади. Взагалі ж перехід на новий стиль у православному світі почався в 1920-х — під сильним політичним тиском з боку держави — і був украй травматичним. Іноді деякі українські адепти переходу на новий стиль називають Різдво 7 січня «радянським». Хоча саме в СРСР держава в 1923 році за патріарха Тихона насильно перевела православну церкву на новий стиль. Але протрималося це оновлення всього кілька тижнів, і було скасовано — до речі, під тиском православних громад з України і півдня Росії.

Втім, для сучасних релігійних людей це ж справжнє щастя — мати два актуальні календарі: і для світського відліку часу, і для сакрального. Так дійсно легше розрізняти сферу повсякденно-побутового життя, в якій з нами відбуваються якісь звичайні і не завжди гарні події. І сферу, в якій все інакше: де Христос народжується, хрещається, віддається розп’яттю на хресті і воскресає. Функціонування двох календарів — цивільного і церковного — лише підкреслює цей дуалізм.

Деякі кажуть, мовляв, перенесення Різдва на 25 грудня дозволить не порушувати різдвяний піст 1 січня, на Новий рік. Але тут теж є кілька ефективних технологій — для тих порівняно небагатьох, хто цього посту дотримується, але мріє неодмінно напитися під «Іронію долі» або поїсти цієї бридкої заливної риби під пісні Кіркорова і Лепса. По-перше, священики можуть благословити на послаблення посту. По-друге, таке послаблення може бути санкціоновано на системному загальноцерковному рівні. Хоча особисті спостереження показують, що для тих, хто дотримується різдвяного посту, утримання від алкоголю і м’яса 1 січня не є таким вже трагічним самокатуванням.

Другий вимір календарної реформи — культурно-політичний.

Ентузіасти хочуть перенести Різдво на 25 грудня, щоб було не як у Росії. Але в тому й парадокс, що зараз в Україні — не як у Росії. А якщо перенести, то буде як в Росії — понуро і смурно. Але на 13 днів раніше. Або ще гірше — як у більшості європейських країн (за винятком Польщі), в яких «Christmas» зі світлого свята Боговтілення перетворився на далекий від християнського духу день торгових знижок і зимового шопінгу. Різдво — але вже не дуже зрозуміло, хто і навіщо народився.

В тому й річ, що саме Різдво Христове, яке в Росії й Україні відзначають в один і той самий день, 7 січня, є одним з найголовніших маркерів відмінностей між двома країнами, двома народами і двома культурами. Той, у кого є досвід святкування Різдва і в Росії, і в Україні, зрозуміють без додаткових пояснень. У кого немає, то нехай почитають Гоголя «Ніч перед Різдвом»: нічого подібного на російському матеріалі з’явитися не могло.

У Росії (крім місць історичного проживання українців — у Брянській, Воронезькій областях, на Кубані і деінде ще, а також де багато українців-переселенців — на Далекому Сході і в Сибіру) на Різдво немає ні колядок, ні вертепу, ні дідуха, ні куті (не з перлової крупи), ні всього іншого. Так, завершується різдвяний піст, у православних храмах — урочисте богослужіння, всенощна. І все. Церковні традиції в Росії були підірвані радянською владою сильніше, ніж в Україні.

До речі, саме на Різдво звичайні російські люди (частіше — жителі великих міст), як це часто можна спостерігати, згадують про своє українське коріння або зв’язки з Україною — у когось бабуся, у когось прадід, у когось дитячі поїздки і враження. (Чомусь саме на Різдво майже у всіх знаходяться українські або білоруські родичі!) Ще з часів Переяславської Ради один з культурних впливів України та Білорусі на Московське царство був пов’язаний саме з різдвяною обрядовістю. Наприклад, були спроби перенести в Москву і Ростов Великий шкільний театр і різдвяний вертеп, ставилося Ростовське Дійство святителя Димитрія Ростовського (Туптала). Але якось справа не заладилася. Колядок українською — дуже багато, па-беларуску — менше, а російською мовою — фактично немає. Фольклористи кажуть, що раніше, до середини XIX століття, у Великоросії існували власні форми різдвяної і новорічної обрядової поезії: овсень у Поволжі і Центрі, винограддя — на півночі Росії. Але що це таке, мало хто зараз пам’ятає. (Показово, що межі поширення овсеня і винограддя майже збігаються з кордонами південно-російського акання і північно-російського окання.)

Принципова відмінність великоруських овсеня і винограддя від українських, білоруських, болгарських, румунських, грецьких та інших колядок у тому, що в Росії вони так і залишилися частиною дохристиянського язичницького ритуалу, частиною землеробського обрядового циклу.

В Україні та інших православних країнах (і католицьких теж) церква інтегрувала багато язичницьких обрядів у церковну традицію — передусім коляду на Різдво Христове, щедрування — на Старий Новий рік (який на Василя і Маланку, тобто на день пам’яті свят. Василія Великого та преп. Меланії Римської).

А ось у середньовічній Московській Русі церква боролася з цими обрядами особливо жорстко — була установка не інтегрувати їх у церковну культуру, а повністю викорінити — як прояв язичництва. Тому навіть у великому зводі Олександра Потебні «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» (1887) немає жодного великоруського народного поетичного тексту, в якому згадувалися б Христос, Богородиця, Микола Чудотворець, інші святі, цар Ірод та інші християнські персонажі. У великоруських овсенях і виноградді етнографи фіксують тільки реалістичні і побутові сюжети. Тоді як українські, білоруські, румуно-молдавські колядки і щедрівки навпаки — наповнені християнськими персонажами.

В Україні обряди колядування, щедрування і навіть водіння Кози і Маланки були живими навіть під час радянської влади, хоч з ними і боролися. А більшість українських дітей перші гроші в своєму житті заробляє саме різдвяними колядками, а також щедрівками та «посипанням» на Старий Новий рік.

Але чи переживе вся ця духовна і культурна розкіш перехід на новий стиль? Перенесення Різдва на 25 грудня, забуття Старого Нового року — з унікальними обрядами (що беруть початок у діонісійських містерій!) водіння Кози і Маланки, перенесення Водохрещі з традиційним купанням в ополонці з 19 на 6 січня — велике питання.

Є підозра, що ні, не переживе.

Тож перенесення Різдва на 25 грудня і взагалі — перехід церкви на новий стиль — замість відмінності від Росії призведе до такої ж аскетичної зневіри, як у Росії, або до європейського церковного прагматизму, секуляризму та забуттю Христа.

Втім, нині в Україні в умовах жорсткої конкуренції між УПЦ МП і ПЦУ є надія на перемогу християнського символізму над постхристиянським утилітаризмом і прагматизмом. Ідея переходу на новий стиль виникла у деяких ієрархів ПЦУ саме під впливом прикладу Вселенського патріархату — мовляв, добре б зробити в Україні так, як зробила свого часу Константинопольська церква-мати. Але в цьому питанні, по ідеї, все могло б бути якраз навпаки: саме Україна взагалі і ПЦУ зокрема могли б актуалізувати для Вселенського патріархату і світового православ’я ідею повернення на юліанський календар.

Дивно, до речі, але не всі в Росії і Східній Україні знають, що українські греко-католики, а також всі «бандерівці» і західноукраїнські ненависники СРСР і сучасної Росії переважно святкують Різдво теж за юліанським календарем — 7 січня. І від цього вони зовсім не стають «русскомировцами», кремлеботами або шанувальниками Путіна. Мені особисто доводилося чути від багатьох канадських і американських українців (як православних, так і греко-католиків), що для них Різдво на 7 січня, Старий Новий рік (на Василя і Маланку) і Водохреще — це те, що дозволяє їм відчувати себе українцями, не втрачати ідентичність, не перетворюватися на знеособлену масу. Різдво 7 січня так і називають — «Ukrainian Christmas», а його символом став всесвітньо відомий «Щедрик».

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ