Як перемога України вирішить проблеми глобальної безпеки
Російсько-українська війна лише один із симптомів масштабніших деструктивних світових тенденцій. Але її результат допоможе визначити, у якому напрямку розвиватиметься людство
Досі популярні, але завжди хибні терміни «українська криза» або «українська війна», привели багатьох до думки, що російсько-українська війна — це виключно східноєвропейська проблема. Згідно з цією помилкою, поступливіше щодо Росії українське керівництво не тільки змогло б уникнути нещасливої війни. Київ нібито ще може стримати зростання глобальних ризиків, які поширюються через «війну в Україні» на інші області та регіони світової політики.
В історичній та порівняльній перспективі ж російсько-українська війна виглядає інакше. Вона є лише одним із кількох проявів пострадянського імперіалізму Москви і лише однією з граней масштабніших регресивних розробок із кінця XX століття. Напад Росії на Україну є лише повторенням, проявом або передбаченням патологій, які зачіпають не тільки Східну Європу, а й інші регіони світу. Передбачувана «українська криза» не поодинока і не локальна проблема. Вона є не стільки спусковим гачком, скільки вираженням масштабніших деструктивних тенденцій.
Водночас російсько-українська війна — це битва за майбутнє Європи і принцип непорушності кордонів. Ба більше, це боротьба за право на існування держави — члена ООН і республіки — засновниці ООН у 1945 р. Тому українська оборона має глобальне значення. Звісно, вона є лише одним із кількох результатів більш фундаментального міжнародного безладу.
Водночас перебіг і результат війни або прискорить, або стримає, або поверне назад політичну, соціальну і правову кризу людства. Часткова перемога Москви в Україні похитнула б міжнародне право, світовий порядок і міжнародні організації; вона може спровокувати збройні конфлікти та/або гонки озброєнь в інших регіонах землі. Успішний захист України від військової експансії Росії, навпаки, матиме далекосяжні позитивні наслідки для глобальної безпеки і демократії в трьох аспектах.
По-перше, перемога України призведе до стабілізації заснованого на правилах ООН порядку, який виник у 1945 році та зміцнився після самознищення радянського блоку і СРСР у 1989 році.
По-друге, вона викличе пожвавлення міжнародної демократизації, яка застопорилася з початку XXI століття і потребує нового імпульсу.
І по-третє, бурхливий розвиток оборони, військової економіки і держави України призводить до інновацій у різних галузях, від технологій подвійного призначення до способів держуправління, — галузях, у яких Україна стала піонером.
Україна стабілізує міжнародний порядок
Російсько-українська війна — лише одна з кількох спроб ревізіоністських держав розширити свою територію після закінчення «холодної війни». Повертаючись до форм міжнародної політики до 1945 року, кілька авантюристських урядів намагалися або планують встановити свою непрохану присутність у сусідніх країнах. Військові операції в цьому руслі носили або носять наступальний, репресивний і неспровокований характер, а не оборонний, гуманітарний і превентивний. Низка автократій намагалися або намагаються замінити міжнародне право принципом «сильний завжди правий».
Першим прикладом стала анексія Іраком Кувейту
Першим прикладом після закінчення «холодної війни» стала анексія Іраком Кувейту в 1990 році, яку було негайно скасовано міжнародною коаліцією в 1991 році. Іншим прикладом 1990-х років стали реваншистські напади Сербії на інші колишні югославські республіки, якими колись управляли з Белграда. У цей період Росія також почала створювати так звані «республіки» в Молдові (Придністров'я) і Грузії (Абхазія і Південна Осетія). Водночас Москва безжально придушила виникнення незалежної Чеченської республіки на своїй території.
Лише нещодавно Кремль звернув свою увагу на Україну. У 2014 році Москва не тільки створила «народні республіки» в Донецьку та Луганську, а й зі скандалом анексувала Крим до Російської Федерації. Вісім років по тому Росія також незаконно включила до складу своєї державної території Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області України.
На відміну від спроб Іраку та Сербії в 1990-х роках, реакція міжнародної спільноти на перегляд кордонів Росією була половинчастою. Боязкі реакцій Заходу й інших міжнародних гравців спровокували подальше зростання російського авантюризму. Тепер Москва вимагає від Києва добровільно віддати всі частини чотирьох материкових областей України, які Росія анексувала 2022 року. Як не дивно, до цього числа входять навіть українські території, які російські війська так і не змогли завоювати. Кінцевою метою Кремля, як і раніше, є знищення України як суверенної держави й української нації як незалежної культурної спільноти.
Водночас Пекін порушує встановлені правила поведінки в Південно- і Східно-Китайських морях і активізує підготовку до насильницького включення Китайської Республіки Тайвань до складу КНР. Венесуела оголосила про територіальні претензії до сусідньої Гаяни. Інші політики-ревізіоністи по всьому світу, можливо, виношують подібні плани.
Офіційне включення Москвою українських територій до складу Росії унікальне тим, що воно було здійснене постійним членом Ради Безпеки ООН, яка колись була створена для запобігання подібним переглядам кордонів. Поведінка Росії також своєрідна з огляду на її статус офіційної ядерної країни та держави — депозитарія Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року. Москва намагається розчленувати або навіть знищити офіційного члена ООН і неядерну державу, підриваючи тим самим усю логіку режиму нерозповсюдження та його особливий статус для п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН, які відповідно до ДНЯЗ мають право володіти атомною зброєю.
Водночас напад Росії на Україну не є чимось винятковим. Він лише один із кількох нещодавніх симптомів ширшого російського неоімперіалізму. Це також лише один з аспектів більш загальних експансіоністських і реваншистських тенденцій по всьому світу.
Проте перемога України над Росією буде не просто локальним досягненням, а подією набагато більшого значення. Вона може стати важливим фактором, здатним допомогти покласти край міжнародному ревізіонізму й іредентизму. І навпаки, поразка України або несправедливий російсько-український мир посилили б експансіоністський авантюризм у всьому світі. Тому українська боротьба за незалежність — це як відповідь на прояв ширших проблем, так і інструмент для їхнього розв’язання.
Україна відроджує міжнародну демократизацію
Напад Росії на Україну — це не лише виклик таким принципам, як мирне розв’язання конфліктів, національний суверенітет і непорушність кордонів. Він також є наслідком іншої негативної глобальної політичної тенденції початку XXI століття — занепаду демократії та піднесення автократії. Важливим внутрішнім чинником нападу Росії на Україну є те, що різноманітні війни Путіна з 1999 року стали джерелом популярності та легітимності його недемократичного правління. Окупація, поневолення та/або пригноблення таких народів, як чеченці, грузини й українці, знаходить підтримку серед простих росіян, що іноді не беруть до уваги під час аналізу суспільних основ російського авторитаризму. Підтримка пересічними росіянами переможних військових інтервенцій — особливо на території колишньої царської і радянської імперії — є важливим політичним ресурсом і соціальним підґрунтям дедалі авторитарнішого путінського режиму.
Звісно, регресивні тенденції можна було спостерігати вже в єльцинській напівдемократичній Росії 1990-х років — наприклад, у Молдові та Чечні. Однак за Путіна як прем'єр-міністра (1999−2000, 2008−12) і президента до теперішнього часу агресивність російського реваншизму стрімко зростала як усередині, так і за межами Росії. Ця радикалізація є не тільки наслідком ескалації російського іредентизму як такого, а й результатом фундаментальних змін у політичному режимі Росії. Усе більша агресивність Москви за кордоном супроводжувала зростання репресивності всередині країни після приходу Путіна до влади в серпні 1999 року.
Перші два серйозні сплески агресивності Кремля щодо України не випадково відбулися у 2004 і 2014 роках; вони були багато в чому пов’язані з перемогами ліберально-демократичної Помаранчевої революції та Євромайдану. Внутрішньополітичний розвиток України не тільки кидає виклик імперським домаганням Росії тим, що виводить найбільшу колишню колонію з орбіти Москви. Українська держава, що демократизується, також є концептуальною контрмоделлю авторитаризму в посткомуністичному світі. Саме її існування ставить під сумнів легітимність пострадянських автократій у Росії, Білорусі, Азербайджані та Центральній Азії.
Тому боротьба України за свою незалежність — це не лише захист міжнародного права та порядку, а й боротьба за глобальну демократію, яка аж ніяк не обмежується протистоянням між Росією та Україною. Боротьба між про- та антидемократичними силами має глобальний характер і загострилася до, паралельно і незалежно від російсько-української війни. Водночас протистояння між російською автократією та українською демократією має особливо епічний характер.
Якщо Україна переможе, міжнародний альянс демократій виграє, а вісь автократій навколо Росії програє. За такого сценарію не тільки всі демократії отримають більшу безпеку, упевненість у собі й енергію. Цілком імовірно, що з’являться нові демократії — особливо в посткомуністичному світі від Східної Європи до Центральної Азії. Дифузія та ефект доміно можуть також викликати відновлення або нову демократизацію в інших країнах.
І навпаки, перемога Росії додала б сил автократичним режимам й антидемократичним групам по всьому світу. У такому разі демократичне правління і відкриті суспільства видадуться слабкими, неефективними або навіть приреченими. Нещодавній глобальний спад демократії не буде зупинений або повернутий назад, а продовжиться або прискориться. Незважаючи на те, що т. зв. «українська криза» не є причиною нинішньої загальної кризи демократії, її вирішення на користь України може оживити глобальну демократизацію.
Україна впроваджує переносимі інновації
Третій, досі за межами України недооцінений аспект її внеску у світовий прогрес — це дедалі більша кількість українських когнітивних, інституційних і технологічних новацій, які можуть бути застосовані в інших країнах. Ще до ескалації російсько-української війни 2022 року Київ розпочав низку внутрішніх реформ, які можуть бути важливими для інших країн у перехідній стадії розвитку. Після перемоги Революції гідності в лютому 2014 року Україна почала фундаментальну реорганізацію відносин між державою і суспільством.
Це містило в собі створення нових антикорупційних інституцій, а саме спеціалізованого антикорупційного суду та прокуратури, а також агентства з запобігання корупції та відповідного слідчого бюро. Новим у цих установах є те, що вони займаються виключно запобіганням, виявленням і переслідуванням хабарництва. У квітні 2014 року в Україні розпочалася масштабна децентралізація системи державного управління, яка призвела до всебічної муніципалізації країни. У рамах цієї реформи повноваження, права, фінанси та відповідальність були передані з регіонального та національного рівнів органам місцевого самоврядування об'єднаних територіальних громад, які тепер стали основними центрами влади в Україні.
Євромайдан також призвів до реструктуризації відносин між державними та недержавними організаціями. Рання незалежна Україна, як і інші пострадянські країни, страждала від відчуження між державними чиновниками та громадськими активістами. Після Революції Гідності цей розрив почав скорочуватися. Наприклад, знаменитий київський «Реанімаційний пакет реформ» — це коаліція незалежних аналітичних центрів, дослідницьких інститутів і НУО, які готують нові закони про реформи для Верховної Ради.
Також у 2014 році Україна, Республіка Молдова та Грузія підписали з ЄС угоди про асоціацію нового і безпрецедентного типу. Ці три об'ємні двосторонні угоди виходять далеко за межі попередніх зовнішніх договорів Союзу і містять глибокі та всеосяжні зони вільної торгівлі між ЄС і трьома країнами. Відтоді українська, молдовська та грузинська економіки поступово інтегруються в європейську економіку.
Ці та інші нововведення, більшість із яких зародилися в післяреволюційній Україні, мають більше нормативне значення і далекосяжніший політичний потенціал. Вони пропонують шаблони реформ, інституційні моделі та історичні уроки для інших теперішніх і майбутніх трансформаційних країн, причому не тільки на пострадянському просторі. Досвід України може бути корисним для різних держав, які переходять від традиційного до ліберального порядку, від клієнтелістської до плюралістичної політики, від закритого до відкритого суспільства, від олігархії до поліархії, від централізованого до децентралізованого правління і від простої співпраці до глибшої асоціації з ЄС.
Тоді як післяреволюційні нововведення в Україні є актуальними насамперед для трансформаційних країн, її досвід та інновації, пов’язані з війною, становлять інтерес і для інших країн — не останньою чергою для членів та союзників НАТО. Це стосується як накопичених в Україні знань про гібридні загрози та способи протидії їм, так і швидкої технологічної та тактичної модернізації українських військових сил, які борються з російськими силами на полі бою. З 2014 року Україна — більше, ніж будь-яка інша країна у світі — стала об'єктом багатопланових атак Москви з використанням нерегулярних і регулярних сил, у ЗМІ та кіберпросторі, у внутрішній і зовнішній політиці, а також на інфраструктуру, економіку, культурні, релігійні, освітні й академічні установи.
З 24 лютого 2022 року Україна веде драматичну боротьбу за виживання проти держави-агресорки з номінально значною перевагою. Уряд, армія та суспільство України змушені негайно, гнучко та ретельно адаптуватися до цього екзистенційного виклику. Це охоплює швидке впровадження нових видів озброєнь, як-от різноманітних безпілотних літальних, плавальних і пересувних засобів та їхнє використання за допомогою штучного інтелекту. Україні довелося прискорено й ефективно впроваджувати інновації в цілу низку військових приладів і технологій подвійного призначення, щоб протистояти смертоносному натиску Росії.
У багатьох інших галузях, як-от виробництво та постачання електроенергії, електронні комунікації, транспорт у виняткових умовах, інформаційна гігієна, екстрена медицина, масштабне розмінування, посттравматична психотерапія або реінтеграція ветеранів (і це лише деякі приклади), український уряд і суспільство повинні були також реагувати швидко та рішуче. Хоча Україна часто спирається на закордонний досвід, обладнання та підготовку, вона паралельно також розробляє власні нові прилади, підходи та механізми, які можуть бути корисними і в інших країнах. Ці унікальні українські знання та досвід будуть особливо корисними для країн, які сьогодні теж стикаються або можуть зіткнутися в майбутньому з подібними викликами.
Висновки
Ескалація так званої «української кризи» у 2022 році — лише один різновид більш ранньої загальної міжнародної напруженості, що виникла незалежно від України. Водночас російсько-українська війна — це особливо значущий прояв масштабніших тенденцій і першорядне питання у світових справах. Перемога Росії над Україною мала б серйозні наслідки не тільки для пострадянського простору, а й далеко за його межами. І навпаки, успіх України у своєму захисті від геноцидальної агресії Росії та досягненні справедливого миру матиме стабілізувальний та оновлювальний ефект далеко за межами Східної Європи.
Напад Росії на українську демократію — це не тільки реваншистська війна колишнього імперського центру проти своєї колишньої колонії, а й результат внутрішньої політики Росії. Він є наслідком реавтократизації Росії з 1999 року, яка, своєю чергою, снастає слідом за масштабнішими регресивними тенденціями, поширюваними по всьому світу. Україна була не спусковим гачком, а головною жертвою новітніх руйнівних міжнародних тенденцій.
Проте боротьба України робить вирішальний внесок у протидію глобальному поширенню реваншизму. Вона може пожвавити міжнародну демократизацію і допомогти державам, що модернізуються, як і іншим країнам, що стоять перед обличчям критичних викликів. Українська перемога та відродження можуть не лише врятувати Україну та її сусідів від російського імперіалізму. Боротьба України також допомагає вирішити більші проблеми сучасного світу.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV