Читайте NV у Google
Як протидіяти міфу про непереможну Росію
Нещодавно прем'єр-міністр Бельгії сказав слова, які багатьох зачепили за живе. «Хто дійсно вірить, що Росія програє в Україні? Це казка, повна ілюзія», — мовив він. На жаль, останніми роками подібні твердження лунають доволі часто — зокрема, й у таборі наших союзників.
Мені їх чути особливо боляче ще й через те, що вони підтверджують побоювання, про які я писав майже три року тому, — фраза про те, що Росію неможливо перемогти, повторювалась так часто, що спрацював відомий у когнітивний науці ефект ілюзорної істини, тобто знайоме твердження почало сприйматись як правдиве. Коли ж люди вірять у щось, навіть неправдиве, вони можуть несвідомо діяти так, щоб робити це реальністю. Так працює ефект самоздійснюваного пророцтва (self-fulfilling prophecy).
Власне всі ці роки ми бачимо, як чимало наших партнерів діють так, наче Росію справді неможливо перемогти: дивляться на неї з острахом і допомагають Україні тільки в тій мірі, аби не дати їй загинути, але не перемогти. Спротив Бельгії ініціативі передати Україні заморожені російські активи лише зайвий раз це підтверджує.
Спротив Бельгії лише зайвий раз це підтверджує
Почнімо з очевидного: твердження про те, що Росію неможливо перемогти, є хибним. Навіть у цій війні вона вже зазнала не однієї оперативної поразки. Якщо ж подивитися на її історію, то там знайдеться чимало не лише оперативних, а й стратегічних поразок — зокрема у Російсько-японській чи Кримській війнах. Водночас, попри ці факти, фраза про «непереможну Росію» багатьма сприймається як правдива. Однією з причин цього, ймовірно, є ефект ілюзорної істини: твердження так часто повторювали, що з’явилося відчуття його правдивості.
Якщо когнітивний чинник є однією з головних причин віри в цей міф, то постає питання: чи можна протиставити йому інший когнітивний вплив? У цій статті я розгляну два можливі підходи, які Україна могла б використати у своїх стратегічних комунікаціях. Водночас варто застерегти від завищених очікувань: наука наразі має обмежений арсенал засобів подолання ефекту ілюзорної істини, тож ефективність описаних нижче методів важко передбачити.
Перший підхід, на мою думку, є менш ефективним і полягає у спробі правильно підібрати слова для прямого спростування міфу. Річ у тім, що звичайного заперечення недостатньо. Більше того, воно може бути небезпечним: кажучи, що твердження про непереможну Росію є неправдою, ми змушені повторювати сам міф, а це повторення, як уже зазначалося, підсилює його знайомість і, відповідно, віру в нього.
Правильне спростування мало б починатися з чіткого застереження, що подальша фраза є неправдивою, далі — обережне згадування самого міфу, і лише після цього — його заперечення. Відповідно, таке спростування могло б виглядати наступним чином: «Чому існує міф про непереможну Росію, якщо насправді вона зазнала багатьох поразок?».
Однак, щоб це спростування закріпилося в пам’яті аудиторії, для нього має бути підготовлений відповідний ґрунт. Відомо, що спростування дезінформації працює краще, коли в пам’яті вже є факти, з якими воно може пов’язатися. Чим більше таких фактів, тим краще. Тому Україна паралельно повинна вести інформаційну кампанію, доступно й системно інформуючи світ про російські поразки. У такому разі теза про міфічність «непереможної Росії» матиме більше шансів закріпитися, оскільки інформація про поразки буде тими «гачками», за які вона «чіпатиметься» і разом з якими створюватиме зв’язану картину подій.
Втім, цей метод має суттєвий ризик. Міф про непереможну Росію може «перетравити» навіть інформацію про її поразки: реципієнти здатні інтерпретувати ситуацію так, ніби попри всі невдачі Росія все одно залишається непереможеною. У такому випадку навіть факти поразок працюватимуть на посилення міфу. До того ж повторюючи фразу «непереможна Росія», навіть із метою її спростування, ми ризикуємо й надалі підживлювати ефект ілюзорної істини.
Тому, можливо, ефективнішим підходом буде не пряме спростування цього міфу, а просування альтернативної тези з наративом, який би її посилював. Тобто замість заперечувати твердження «Росію неможливо перемогти» варто системно просувати тезу «Росія не може перемогти».
Наразі панівним наративом є перший. Він є вигідним Росії, оскільки всі події, які відбуваються на полі бою, його підтверджують. Тобто скільки б тактичних чи оперативних поразок Росія не зазнавала — військових, економічних чи політичних — вона все одно залишається стратегічно непереможеною. Натомість у межах наративу «Росія не може перемогти» її та навіть наші невдачі працюватимуть на нашу користь, оскільки доводитимуть, що попри все, Росія не може перемогти.
Як і у випадку з попереднім методом, просування цієї тези має супроводжуватися активною просвітницькою кампанією, яка повторювано й переконливо розповідатиме світові про російські поразки. Ця інформація має дати змогу створити нам розгорнутий наратив, що посилюватиме твердження «Росія не може перемогти». Існують докази, що наративна форма протидії дезінформації працює ефективніше.
Звісно, я розумію, що усе написане може здатись комусь дріб'язковим. Проте, на жаль, саме такі «дрібниці» часто мають великий ефект, як це трапилось з міфом про те, що Росію неможливо перемогти, який деким сприймається як правда і тягне за собою відповідні дії наших партнерів. Тому стратегічні комунікації України мають враховувати ці дрібниці. Росія веде не лише фізичну, а й когнітивну війну — тобто намагається впливати на мислення всіх причетних сторін. І ця війна також потребує адекватної протидії.