Читайте NV у Google
Катастрофа, що розгортається просто в прямому ефірі
Є щось гірко-символічне в тому, що саміт НАТО в Анкарі — імовірно, останній традиційний щорічний захід альянсу у звичному форматі — збігся з 250-річчям дня народження демократичної американської моделі. Тієї самої мрії, яка століттями працювала простим фактом свого існування: люди в Мадриді, Варшаві, Празі дивилися на неї і хотіли жити так само.
Енн Епплбаум [письменниця та журналістка] описує момент точно: під загрозою опинилися не абстрактні цінності, а конкретні інституції, через які США десятиліттями пояснювали світові, що таке свобода, рівність і верховенство права. Не інструменти для повалення урядів — це інструменти пояснення. І ось маяк починає гаснути саме тоді, коли темрява навколо густішає.
Але за цією кризою я бачу дещо тривожніше за політичну кон’юнктуру. Формується новий клас еліт, американські автори вже влучно назвали його «вульгарним класом». Клас, який за власною пихою та самозамилуванням ризикує не помітити, як поруч набирає силу значно небезпечніша група. Технофашисти, для яких людина — це ресурс, а більшість людей у майбутньому — надлишок, зайвий у формуванні добробуту обраних.
Найстрашніше не те, що хтось так думає.
Найстрашніше, що це вже говориться вголос і не викликає спротиву.
На цьому тлі спільна поява Дональда Трампа та Марка Рютте під час саміту виглядала як катастрофа, що розгортається просто в прямому ефірі. Конфлікти з Іспанією, Гренландією та Іраном, скасований меморандум про взаєморозуміння з Тегераном, безкінечні різкі випади — усе складається в картину не дипломатії, а публічного демонтажу довіри.
Найстрашніше, що це вже говориться вголос і не викликає спротиву
Реакція Європи передбачувана і по-своєму зрозуміла. Ключові країни форсують курс «подалі від американського», в ідеалі — стратегічну автономію. Логіку неважко зрозуміти: партнер, який двічі обрав Трампа, викликає обґрунтовані питання щодо надійності. Я це розумію, але проблема в тому, що ця дорога веде до головної небезпеки — розщеплення альянсу. А саме єдність альянсу була тим єдиним, що досі стримувало Росію від спокуси перевірити на міцність конкретні країни НАТО.
Виходить пастка без хорошого виходу — принаймні доти, доки США не переглянуть сам підхід до відносин з ЄС. І тут, чесно кажучи, моя надія тримається значною мірою на Рубіо як на голосі, здатному втримати цю лінію від зриву. Але чи вистачить йому впливу та мудрості маневрувати?
Окремий, малопомітний, але наростаючий сюжет — вплив автократичної Туреччини. Тут немає простих відповідей. Ігнорувати роль Анкари у безпеці південного флангу було б наївно: друга армія альянсу, контроль над входом у Чорне море, оборонна промисловість, що набирає обертів.
Але саме тут ховається небезпечний момент компромісу, коли союзники заплющують очі на турецьку опозицію за ґратами, на суди, що усувають лідерів партій, на демократію, яка стискається. Історія добре пам’ятає, чим закінчується відступ від принципів заради зручності.
І посеред усього цього ми: українці і Україна. Наше послання подвійне, і його треба чути в обох частинах.
З одного боку, ми довели те, у що ще недавно мало хто вірив: Європа й Україна здатні тримати лінію захисту навіть без США. Це надихає і переписує стару формулу залежності.
З іншого боку, балістичні удари по наших містах і безпорадність партнерів у пошуку відповіді, як захистити українське небо, оголюють слабкість самої системи. І це бачимо не лише ми. Це прекрасно бачить ворог.
Фінальної декларації саміту ми ще не маємо. Але вже зараз можна впевнено сказати, про що вона буде і чого в ній не буде.
Вона знову врочисто підтвердить «залізну» відданість п’ятій статті й трансатлантичній єдності. Вона зафіксує зростання оборонних витрат європейців і Канади, але ключові цифри нових закупівель, найпевніше, лишаться розмитими або узгодженими в останню мить. Вона підтвердить підтримку України і водночас чорним по білому закріпить нову реальність: тепер саме Європа фінансує переважну більшість цієї допомоги. Вона повторить, що Іран ніколи не повинен отримати ядерну зброю.
Але там не буде важливого усвідомлення, якого ми прагнемо — про невідворотну роль України в цій архітектурі безпеки. Бо при всій зростаючій ролі Туреччини, Україна має в рази важливіші переваги і аспекти для колективної безпеки! Проте, альянс в стадії внутрішнього конфлікту та турбулентності не здатен це зараз визнати!