Капітуляція замаскована під примирення. Що відбувається у Сирії
Ця історія — наочний приклад американської «обіцянки» захищати своїх союзників
Політичний проєкт Рожава (курдське державне утворення у складі Сирії) — всьо. У ситуації, коли сирійські війська перебувають за декілька кілометрів від самопроголошеної столиці курдів Хасеке, Ахмед аш-Шараа фактично дотиснув Мазлума Абді до виконання «Березневого пакту», але на набагато жорсткіших умовах.
По суті, це «угода про капітуляцію», замаскована під «національне примирення». Якщо раніше SDF (Сирійські демократичні сили) торгувалися за «автономію» або «федералізацію», то зараз мова йде про повну адміністративну асиміляцію. Інтеграція в «державні структури» означає, що всі органи місцевого самоврядування курдів стають філіями відповідних міністерств Дамаска. Жодної політичної автономії — лише культурні права (курдська мова в школах), які аш-Шараа щойно подарував своїм декретом.
В Айн-ель-Араб (Кобані) військових SDF замінять на «місцеві сили МВС» — це класична схема Дамаска з демілітаризації небезпечних зон. Це фактична здача міста під контроль центральної поліції.
Жодної політичної автономії — лише культурні права
Найважливіший пункт — індивідуальна основа інтеграції. Це те, проти чого Мазлум Абді боровся весь 2025 рік. Він хотів увійти до армії цілими дивізіями, зберігши своїх командирів та структуру. Натомість індивідуальна інтеграція означає розчинення. Бійців SDF розкидають по різних частинах нової сирійської армії. Це кінець SDF як єдиної військової сили. Дамаск також хоче отримати списки всіх, хто раніше служив у Асада, а потім втік до SDF. Це база для майбутніх чисток або «перевиховання».
Найважливіше: Дамаск повертає контроль над усіма кордонами та енергоресурсами. Для перехідного уряду це питання життя і смерті. Без нафти Хасеке та Дейр-ез-Зора аш-Шараа не зможе витягнути економіку. SDF втрачають свій головний козир у переговорах — «нафтову голку».
Пункт про вигнання несирійців та членів PKK — це пряма вимога Туреччини, яку аш-Шараа виконує як умову стабільності на півночі. Це означає розрив SDF із їхньою ідеологічною базою в Іраку та Туреччині. SDF мають стати «суто сирійськими», що робить їх набагато слабшими та зручнішими для Дамаска.
Ну і останнє в цьому списку: в’язниці з бойовиками ІДІЛ опинилися під державним контролем Дамаска. І це головний біль США, а також предмет можливого шантажу Штатів.
Ця історія — наочний приклад американської «обіцянки» захищати своїх союзників. Сигнали повсюди.
Додам ще один пазл до складної ситуації навколо Сирії, а саме — ізраїльський. Політика Ізраїлю загалом зрозуміла і послідовна: Тель-Авів розглядає автономні або напівавтономні етнічні анклави як засіб стримування центрального уряду в Дамаску та обмеження впливу радикальних сунітських угруповань (що б це не означало).
Ставка на неарабські меншини та неарабські країни в ізраїльській стратегії виникла не сьогодні. Вона базується на концепції «безпекових буферів» та «Доктрині периферії» Давида Бен-Гуріона, яка полягала у пошуку союзників серед неарабських народів Близького Сходу. Класичним прикладом є тісна співпраця між Ізраїлем та шахським Іраном (там також були проблеми, але на інституційному рівні все було дуже добре). У 1960−70-х роках Ізраїль надавав критичну військову допомогу іракським курдам (Мустафі Барзані) разом із США та Іраном, щоб відволікти іракську армію від воєн з Ізраїлем. Проте у 1975 році, після Алжирської угоди між Іраком та Іраном, допомога припинилася, що курди досі сприймають як «першу зраду». Ця подія залишила після себе відомий вираз тодішнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, який у відповідь на відчайдушні листи Мустафи Барзані заявив: «Таємна діяльність не повинна плутатися з місіонерською роботою» (Covert action should not be confused with missionary work).
У сирійському контексті контакти з сирійськими курдами довгий час були непрямими. Ізраїль підтримував їх морально та дипломатично як силу, що протистоїть ІДІЛ та проіранським групам, але уникав прямого постачання зброї, щоб не псувати відносини з США та не провокувати Туреччину.
Якщо брати до уваги пріоритетність, то курди, очевидно, поступаються друзам. Станом на січень 2026 року друзька меншина в провінції Сувейда (південь Сирії) є ключовим об'єктом ізраїльського впливу. Ізраїль підтримує прямі канали зв’язку з духовним лідером сирійських друзів шейхом Хікматом аль-Хіджрі. Внутрішньополітичний тиск в Ізраїлі з боку власної друзької громади змушує уряд Нетаньягу надавати Сувейді безпекові гарантії. Ізраїль неодноразово завдавав авіаударів по підрозділах сил аш-Шараа, коли ті намагалися просунутися вглиб друзьких районів. Іншими словами, Ізраїль намагається перетворити південь Сирії на де-факто демілітаризовану зону під своїм непрямим протекторатом, використовуючи друзів як бар'єр.
Зі свого боку, відносини з курдами на північному сході є складнішими через географічну віддаленість та фактор Туреччини. Залишу для протоколу ізраїльське марення про «коридор Давида», яке вкотре розбивається об жорстку прагматику Вашингтона та непохитне бажання регіональних гравців зберегти цілісність сирійського «пирога». Зазначу, що ізраїльські очільники неодноразово висловлювали офіційну підтримку курдам, називаючи їхні переслідування «репресіями». Останнім часом представники SDF (зокрема Ельхам Ахмед) публічно підтвердили звернення до Ізраїлю за допомогою. Водночас немає надійних даних про фактичне постачання ізраїльської зброї в Рожаву. Повідомлення про такі поставки залишаються на рівні чуток і потребують верифікації. Публічні звернення представників SDF до Ізраїлю формують серед сирійців вкрай негативний образ курдів як «зрадників», що може у майбутньому ускладнити їхню інтеграцію через підозри у нелояльності.
Серед елементів цього пазла варто також згадати про роль спецпосланця США і посла в Туреччині Томаса Баррака, який наразі виступає головним обмежувачем для Ізраїлю. За логікою Вашингтона, будь-яка відкрита підтримка Ізраїлем курдів чи друзів делегітимізує новий уряд аш-Шараа в очах арабського світу та спровокує Туреччину.
Очевидно, що Ізраїль зацікавлений у збереженні суб'єктності курдів та друзів як запобіжника проти об'єднаної Сирії. Проте підхід США змушує Ізраїль діяти обережно, фокусуючись на півдні (підтримка друзів) та обмежуючись дипломатичною риторикою на півночі щодо курдів. По мірі подальшого зміцнення позицій офіційного Дамаска чинник прямого втручання Ізраїлю, найімовірніше, слабшатиме.
Текст опубліковано з дозволу автора