Читайте NV у Google
Як довго безтурботний Захід може ігнорувати кризу державних боргів у Африці?
Африканські країни не справляються з непосильним борговим тягарем, але переговори про реструктуризацію боргу з урядами країн Заходу і багатосторонніми організаціями, включно з Міжнародним валютним фондом (МВФ), застопорилися. Хоча ці борги потрібно пробачати, важливо пам’ятати, що значна частина зовнішнього боргу Африки припадає на приватних кредиторів і Китай, а вони не виявляють особливого бажання полегшувати борговий тягар.
У Африці майже 400 млн осіб живуть у крайніх злиднях, а зростання тягаря витрат на обслуговування боргу стає серйозним бар'єром на шляху скорочення бідності. Збільшення витрат посилюється війнами, регіональними конфліктами, кліматичними катастрофами і млявістю світової економіки. Чисельність населення цього континенту зараз дорівнює 1,5 млрд осіб, до 2050 року, за прогнозами, досягне 2,5 млрд. Малоймовірно, що молоді африканці, яким достатньо лише поглянути в смартфони, щоб переконатися в здатності інших країн створювати привабливіші можливості, мовчазно змирятимуться зі своєю долею протягом тривалого часу.
У цих реаліях наївно вважати, що Захід зможе нескінченно ізолювати себе від наслідків збройних конфліктів та економічних криз у Африці. Ці наслідки — у вигляді міграції, тероризму або проксі-війн через величезні природні ресурси континенту — неминуче позначаться на країнах розвиненого світу.
Африці потрібні історії успіху
Що ж можна зробити? Рано чи пізно африканські країни повинні будуть вирватися з боргової пастки завдяки зростанню економіки. Так зробили країни Східної Азії, і так починають робити країни Південної Азії, зокрема, Індія. Але країни Азії наслідували економічний приклад Японії, і тому Африці потрібні історії успіху, які стали б прикладом для решти країн континенту.
Утім, подібні зрушення займуть роки. А поки що слід переглянути програми зарубіжної допомоги, зробивши акцент на грантах, а не на кредитах для розвитку. Один лише зелений перехід у Африці вимагає щонайменше $100 млрд щорічно, включно з надважливим завданням надання доступу до електроенергії 600 млн африканців, у яких його досі немає. Якщо США можуть витратити $1 трлн на зелені проєкти, чия ефективність буде, найімовірніше, скромною, у них вочевидь є можливість спрямувати частину цих інвестицій у Африку, де їхній ефект буде набагато значнішим.
Метою має стати запобігання неконтрольованому зростанню боргу африканських країн. З цією метою західні уряди мають провести правові реформи, які заборонять примус до виконання державних боргових зобов’язань за допомогою судів розвинених країн. Змусивши приватних кредиторів користуватися правовою системою країн-боржників, можна стимулювати потенційні держави-позичальники вдосконалювати свої правові та фінансові системи, щоб завоювати довіру кредиторів. Країнам з менш розвиненими інститутами знадобиться для цього більше часу, тому будуть так важливі гранти, що закривають короткостроковий дефіцит фінансування.
Ця пропозиція може здатися дуже жорсткою, але вона відображає незручні реалії: запозичення у приватних іноземних кредиторів часто ставали неоднозначним благом для країн, що розвиваються, особливо в Латинській Америці та Азії. Частково причина в тому, що уряди більшості країн, що розвиваються (навіть якщо вони не корумповані), керуються короткозорими борговими стратегіями, набираючи борги, що створюють надлишкові ризики для населення.
Знову і знову боргові кризи зривають роботу з розвитку. У книзі 2002 року «Глобалізація: Тривожні тенденції» нобелівський лауреат з економіки Джозеф Стігліц пояснює цю тенденцію поведінкою міжнародних фінансових установ. Утім, реальна проблема криється в правовій системі, яка наділяє іноземних кредиторів непропорційною силою, оскільки вони можуть судитися з боржниками, які оголосили дефолт, у Нью-Йорку та Лондоні. Занадто часто МВФ доводиться потім розчищати ці завали.
Саме тому ще 1990 року стенфордський економіст Джеремі Бюлоу і я доводили, що боргові спори слід перенести в суди країн-боржників. Хоча пропозицію МВФ створити механізм банкрутства для держборгу можна розглядати як крок у правильному напрямі, вона наражається на опір кредиторів, які справедливо вважають, що МВФ буде більш прихильним до позичальників, ніж суди Нью-Йорка. Уряди низки країн, що розвиваються, теж виступають проти цієї ідеї, побоюючись, що вона завадить їм отримувати іноземні кредити.
Однак у цьому-то і полягає весь сенс. Досвід Латинської Америки із зовнішнім боргом показує, що шкода від криз, що повторюються, зазвичай переважують короткострокові вигоди запозичень. Останніми роками більшості країн, що розвиваються, із середніми доходами вдавалося справлятися з борговими кризами, врегульовуючи суперечки з приводу держборгу у власних судах. Помітним винятком тут стала Аргентина.
Африканським країнам слід обрати схожі підходи і переключитися на місцеву юрисдикцію для боргових контрактів. Перехідне фінансування в ідеалі має надходити у вигляді грантів, аналогічно плану Маршалла для післявоєнної Європи. Утім, перехід від кредитів на розвиток до грантів має бути глибоким, трансформуючи фінансування проєктів Світовим банком у систему на основі грантів.
Так, для цього знадобляться суттєві фінансові зобов’язання, а крім того, будь-яке реальне врегулювання боргової кризи на континенті потребуватиме участі Китаю. Щонайменше Захід повинен обмежити ті види кредитування, які посилюють і без того похмуре економічне становище Африки.
NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена
Copyright: Project Syndicate 2024
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV