Що з нами не так? Чому українці так часто сваряться в соцмережах

Вперше надруковано у журналі NV за квітень 2023 року. Републікацію заборонено

Увага до теми срачів у соцмережах прикута в останній рік невипадково. Український Facebook і до 24 лютого 2022‑го не був найконструктивнішим місцем для спілкування, а згодом перетворився на недружній простір, де за емоційно тригерний вислів чи думку автору «відкусять голову».

Хоча свобода слова — серед засад демократичного суспільства, де та межа, коли острах висловитися через надмірну агресію спільноти цю ж свободу й підважує? Це питання і спонукало мене дослідити тему онлайн-срачів саме в Україні, бо, виявляється, наше суспільство тяжіє до поляризованого й конфліктного публічного діалогу — через укорінені історичні й суспільні чинники, але з цим можна і треба працювати.

Для початку визначимося, що таке «срач». Словник сленгу описує це явище як «безлад, гармидер, розгардіяш, велика кількість сміття», а коли йдеться саме про онлайн — «національна забава українців, яка традиційно використовується як прелюдія до конструктивної дискусії, інколи сама прелюдія так збуджує учасників, що до діалогу справа не доходить». Тобто у самому слові «срач» уже закладено підказку, що нічого спільного з демократією чи дискусією це явище не має. Бо це роздмухування емоційно зарядженого сперечання без наміру дійти згоди чи конструктиву, у процесі якого часто губиться і суть, і мета розпочатої розмови.

Свій — чужий

Здавалося б, навіщо гаяти час на суперечки, коли домовитися ефективніше для часу та нервів? Але це працює, якщо є інтерес домовлятися і коли пошук спільного рішення чи визнання розбіжності думок на тему є цінними. Наразі у нашій національній культурі немає ні першого, ні другого. І це не критика, а висновок, ґрунтований не лише на спостереженнях, а й на даних крос-культурних досліджень за останні 30 років. Адже усвідомлення особливостей та підґрунтя нашої поведінки уможливлює використання наших сильних сторін і роботу над зонами розвитку.

Здавалося б, навіщо гаяти час на суперечки, коли домовитися ефективніше для часу та нервів?

Крос-культурні дослідження доводять, що одним із визначних чинників «срачездатності» суспільства є різниця у рівні довіри до знайомих («своїх») та незнайомих («чужих») людей. Виявляється, найвищий рівень довіри до «чужих» у країнах, де безперебійно працюють формальні інституції і громадяни мало залежать від підтримки якоїсь впливової групи. Розмовною мовою ми називаємо такі групи людей «бульбашками».

У менталітеті інституційно розвинених культур «чужий» не є небезпечним, підозрілим чи не вартим довірчого ставлення, доки він не вдався до поведінки, яка підважила б довіру. Такі суспільства відкриті до співпраці за фаховими ознаками — знайомство чи наближеність для цього не обов’язкові. Лідер у світі за цим показником — Скандинавія, зокрема Данія, Швеція, Норвегія. Середній рівень суспільної довіри у США, Нідерландах, Австрії, Великій Британії, Німеччині.

А звідки ж та суспільна довіра береться? Її рівень визначає якість роботи інституцій: законів, державних установ та органів влади, судів і правоохоронців, освіти, медицини, ЗМІ тощо. У суспільствах, де такі інституції недорозвинені, недореформовані, слабкі чи корупційні, здатність досягати життєвих результатів залежить від наявності впливових знайомих.

Довіра до «ближнього кола» в таких умовах є надмірною, адже його думка, підтримка та інтереси визначальні для людини. Тому в Україні рекомендувати і знати когось особисто так важливо — це вводить «чужого» у «ближнє коло». Тому зіпсуті стосунки з важливими людьми — катастрофічне явище, якого уникатимуть навіть коштом гіршого виконання роботи, невиконання обіцянок чи зобов’язань і приховування реальної думки про людину.

Україна — серед лідерів у світі за рівнем недовіри до «чужих», а в одній когорті з нами Арабський світ, Субсахарська Африка, Індія (і практично вся Південно-Східна Азія), Середземномор’я, Іспанія, Італія, Болгарія, Словаччина, Чехія, Польща.

Ще одна характерна риса українців — це критикувати, перш ніж хвалити: звичка першочергово звертати увагу на проблеми, провали, невдачі та обговорювати їх. А до визнання й відзначення хорошого доходить не завжди, насправді — рідко. Ми тут не поодинокі, у поляків, угорців та болгарів є ця риса. Якщо до наднизької суспільної довіри додати ще високий рівень поляризації суспільства, глибоку вкоріненість неписаних правил («що скажуть люди») і систему освіти, де цінності й навичок конструктивної дискусії не вчать, маємо ідеальний плідний ґрунт для срачів.

Український національний спорт

Найбільш схильні до срачів замість дискусій різного ступеня публічності суспільства колективістичні, з вузьким «ближнім колом» із родини, друзів чи давніх перевірених партнерів і колег. Таким суспільствам притаманний високий рівень уникання невизначеності — коли ситуації з непередбачуваним фіналом є стресовими і спонукають до підсилення контролю, «забезпечення» бажаного результату через «послугу» (корупція) та делегування важливих рішень за критерієм лояльності, а не фаху. «Своїм» у такому суспільстві дозволено те, за що «чужих» цькуватимуть. Пригадаймо, наскільки вибірково наше суспільство засуджує, а правоохоронці переслідують різних людей за однакові вчинки.

Це не означає, що в демократіях із сильними інституціями срачів нема. Але у США, Британії, Німеччині, Франції, Скандинавії «свій — чужий» — один із багатьох критеріїв формування довіри, а в Україні — головний і часто єдиний. У нас достатньо сприйматися «хорошою людиною» чи бути «особистим знайомим», щоб мати широку довіру «бульбашки», незалежно від профільних досвіду чи освіти, а в розвинутих суспільствах — цього замало.

Тож розв’язання ситуації срачу лежить не в царині формальної логіки, а в царині «свій — чужий». Якщо авторитетний «свій» сприймає та підтримує інакшу думку, її почне поступово сприймати решта «бульбашки». Тобто гівнюк, але свій — саме про це. Перш ніж у такому суспільстві масово повірять формальній логіці, її джерело оцінять на предмет «правильності» життєвого вибору автора: чи «ті» джерела читає, чи «прийнятно» висловлюється на резонансні теми. Там, де в більш розвиненому суспільстві дослухаються до історика чи науковця, у нас віддадуть перевагу думці «популярного» або «знайомого».

Прагнення «сратися» — ще й механізм постійного пошуку «своїх» через демонстрацію дій та рішень. Залишився — виїхав, маєш — не маєш світло, постиш — не постиш фоточки про життя, виглядаєш, важиш чи дієш, за кого (не) голосував — це больові точки, через які в майбутньому можуть пройти глибокі лінії розколу, «зшити» які буде непросто, адже люди обабіч цих ліній часто сприймають одне одного як «чужих».

Прокляття чи надбання

Українцям так складно домовлятися, бо кожен вихід за межі «ближнього кола» вимагає долання стіни з геть інакших трактувань звичних понять (що таке свобода чи вседозволеність), скриптів (як діяти, коли твої слова піддали заслуженій критиці) та патернів (яка поведінка доречна, коли тобі публічно пропонують рішення, відмінне від твого).

Це часто і призводить до срачу замість дискусії, бо неемоційне і критичне обмірковування сенсу, трансльованого «чужим», вимагає зусиль і часу для формування нового сприйняття. Легше діяти звично: знецінити, охрестити невігласом, запроданцем, зрадником чи доєднатися до спротиву, який «ближнє коло» вже чинить цьому «чужому».

Виходить, наші срачі — наслідок поляризації суспільства, в якому формальний інституційний вплив (правила, закони, регуляції, фах і освіта) історично був слабшим за неформальний (зв’язки, знайомства, «ланцюги довірених людей», «адекватність та надійність»).

Тобто факт обшуків у офісі в підприємця (незалежно від їхньої законності) вірогідно сприйметься як «заслужений» у спільнотах у державному секторі і як «кошмаринг» у комерційному. До того ж у суспільствах із низькою довірою до інституцій ототожнюються поняття популярності («у лідера думок — мільйонна авдиторія») та експертності («у лідера думок фахова авдиторія та коректно обґрунтовані міркування»). Ну і кожна «бульбашка» має коди для верифікації «своїх»: реформатори чи соросята, олігархи чи «крупні інвестори», «яка твоя позиція про …»?

«Викладання карт на стіл» або фокусування чітко на темі — без ухилів в емоції та відносини, притаманне інституційно розвиненим культурам (США, Британія, Німеччина, Норвегія, Швеція, Нідерланди) — часто сприймається в суспільствах із недорозвиненими інституціями як «наївність», «неспівчутливість», «нещирість», «черствість».

Це не вирок, вихід є

По-хорошому, нам варто радикально краще володіти базовою матчастиною в економіці, історії, крос-культурній взаємодії, мати навички критичного мислення та роботи з інформацією. Бо коли немає точки опори для дискусії, у ній перемагає той / та, хто кричить голосніше чи суб'єктивно вважається впливовішим. А в наших школах і вишах переважно не вчать аргументованої дискусії.

Але це кроки системні й довготривалі, що ж кожен з нас може робити вже тут і зараз?

Є прикладний алгоритм:

Я бачу публічну дискусію, яка мене зацікавила, і хочу до неї долучитися — чи справді я маю знання з теми за трьома ознаками: (а) правдивість — я маю підтверджені дані, а не лише емоції на тему; (б) довіра — я довіряю джерелу фактів; (в) обґрунтованість — я перевіряв фахові трактування теми, усвідомлюю позиції прихильників та критиків.

Якщо тема / дискусія мене емоційно тригерить, — варто зупинитися. Якщо усе, що я маю сказати по темі, це емоційні вислови, я в дискусію не втручаюся.

Хто учасники дискусії і чи є там фахівці? Якщо теми на кшталт інфляції чи сценаріїв завершення війни обговорюються людьми без фаху чи досвіду роботи — це не дискусія, а плацдарм для досягнення прихованих цілей.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV