Пастка колоніалізму. Що Байден розуміє про Афганістан
Якими б не були виправдання іноземної інтервенції, результати однакові
20 лютого 1947 року Клемент Еттлі, британський прем'єр-соціаліст, повідомив парламенту, що Індія стане незалежною не пізніше червня 1948 року. Еттлі не став чекати відходу британців з країни, лідери якої, мусульмани й індуїсти, давно вимагали незалежності. В той момент в Індії кипіли жорстокі заворушення. Мусульманські лідери побоювалися домінування індуїстів. Стурбований тим, що громадянська війна може поставити британців у неконтрольовану ситуацію, Еттлі вирішив покласти край британському пануванню, не чекаючи катастрофи.
Незалежність Індії почалася 14 серпня 1947 року з відділення Пакистану. Жорстокі конфлікти між індуїстами та мусульманами забрали пів мільйона життів. Ще більше людей втратили свої домівки. Рани, спричинені цим поділом, не загоїлися досі.
Еттлі активно звинувачували в тому, що він занадто рано втік і залишив колишню колонію в хаосі. Якби тільки була краще організована поліція. Якби тільки армія могла підтримувати порядок. Якби тільки британці могли піти після встановлення в країні стабільності.
Зараз у схожій ситуації опинився президент США Джо Байден. Американські війська покинули Афганістан у стані кривавого хаосу. Критики рішення Байдена відкликати війська стверджують, що Сполученим Штатам слід було залишатися там довше. На думку Роберта Кагана, відомого американського прибічника жорсткої військової політики, США слід було б пообіцяти залишитися принаймні ще на 20 років, замість того щоб відмовлятися від зобов’язань. Зрештою, військова присутність США була мінімальною і її можна було легко дозволити. Але в такому разі чому всього 20 років? Чому не 40? Чому не назавжди?
Чим довше зберігається присутність іноземної держави, тим глибшим стає хаос
Питання в тому, чи могли Еттлі або Байден коли-небудь покинути Індію або Афганістан, залишивши їх у стабільному стані. Принаймні Еттлі знав, що Індією і навіть Пакистаном правитимуть відповідальні, здебільшого помірковані люди. Джавахарлал Неру і Мохаммед Алі Джина не мали нічого спільного з талібами. Обох вважали законними лідерами, і все одно йшла громадянська війна. А Байден навіть не міг дозволити собі розкоші залишити Афганістан у надійних руках.
Легко звинувачувати Еттлі і Байдена в жорстокості, що настала за їхніми рішеннями. Можливо, вони помилялися. Озираючись назад, можна побачити, як вони могли зменшити частину збитку. Але обидва лідери потрапили в ту ж пастку колоніалізму, що й багато інших імперських держав. Як тільки ви робите місцеву еліту залежною від влади і грошей іноземного завойовника, стає практично неможливим піти звідти, не викликавши хаосу. І чим довше зберігається присутність іноземної держави, тим глибшим стає хаос.
Гарольд Макміллан, консервативний прем'єр-міністр, який, відчувши «вітер змін» у колоніальній Африці в 1960 році, зумів позбутися британського правління, на запитання ультраконсервативного американського журналіста Вільяма Ф. Баклі-молодшого, чи готові африканці керувати собою, відповів негативно. Водночас Макміллан додав, що це ще одна причина, чому їм треба дати нагоду спробувати. Це були їхні країни. Їм потрібно було навчитися керувати на практиці. Якби британці залишалися і кидали до в’язниці найкращих і найяскравіших антиколоніальних активістів, це тільки ускладнило б завдання.
Імперії рідко створюються за задумом. Більшість європейських імперій починалися як торгові поселення. Місцевих правителів готували, підкуповували і налаштовували один проти одного. Тривалий час величезними територіями Індії керувала британська торговельна компанія. Потім колоніальні уряди взяли на себе захист комерційних інтересів своїх країн. Імперське правління часто виправдовувалося християнським місіонерським завзяттям або, аж наприкінці XIX століття, піднесеними ідеалами навчання місцевої еліти наслідування Заходу.
США менш рішуче ставляться до своїх колоніальних заходів. Зрештою, американці повинні бути проти імперіалізму. Їхнє заявлене виправдання боротьби з комунізмом у В'єтнамі або диктаторськими режимами в Іраку або Афганістані полягало в тому, щоб просвіщати відстале населення за допомогою вільного ринку та демократичного правління, що часто призводило до катастрофічних наслідків.
Якими б не були виправдання іноземної інтервенції, результати однакові. Місцеві еліти, такі як афганці, які правили Кабулом та іншими містами, могли б домогтися успіху. Але залежність, не тільки від іншої держави, але й від неурядових та інших добромисних організацій, які роблять те, що повинні робити уряди, підживлює корупцію. Гроші занадто легко перетікають у все глибші кишені. А сама присутність іноземних збройних сил і політичних наставників, які, можливо, погано розуміють, як йдуть справи в окупованих ними країнах, ще більше ускладнює місцевим жителям самоврядування.
Колоніальні еліти, під зав’язку набиті вільними грошима, не мають легітимності в очах співвітчизників. У повстанців і революціонерів може бути більше легітимності, але вони вміють правити тільки силою. Імперська влада потрапляє в пастку. Піти майже завжди погано. Залишитися ще гірше.
Еттлі і Байден це розуміли. Тому й вирішили піти. Байдена звинувачують у наївності і вважають нещасним стареньким, який гадки не мав, що він розв’язав. Це малоймовірно. Я думаю, він вирішив виїжджати без зволікання саме тому, що передбачав величезні заворушення: краще покінчити з цим раз і назавжди, ніж потрапити в пастку колоніалізму.
Це може здатися безсердечним. Але не можна звинувачувати Байдена в посиленні впливу талібів або в крихкому стані країни, яка пережила дуже багато воєн і вторгнень. США не повинні були бути там у принципі, але це урок, який великі держави, схоже, ніколи не засвоять.
Copyright: Project Syndicate, 2021
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ