Акції Україні без Кучми 25 років. Тепер я можу про це розказати
Читайте NV у Google
Чверть століття минуло від найбільш рішучих протестів акції Україна без Кучми, — витоку обох Майданів. Але вуличним протистоянням опозиції цей важливий епізод новітньої історії країни не обмежений, — у нього було відлуння
Той суд засідав у кінотеатрі. Так-так, саме там. У справжньому кінотеатрі в Голосіївському районі Києва. Судді сиділи рядком за столами на сцені, просто під величезним екраном, який злегка вибілював. Вони сиділи, дивилися в зал для глядачів, як похмурі кіногерої, а на вулиці була осінь 2002 року.
Судили членів УНА-УНСО за бійку з міліцією під час акції Україна без Кучми. Під червоним корпусом Універу. Ще навесні 2002-го. Через плівки Мельниченка і вбивство Георгія Гонгадзе. Засуджуваним (групі десь із півтора десятка осіб) спорудили сталеву клітку біля підніжжя сцени, ліворуч від неї, якщо дивитися на судово-кіношний процес із глядацьких крісел. Просто навпроти суддів, у партері — на найбільш незручних місцях, із яких на екран дивишся, задерши голову, — розмістився захист. Трохи осторонь авторитетно стало на якір держобвинувачення.
Мене, хлопця, який улаштувався в солідний тижневик, послали на цей процес випадково
Справа була політичною.
У центрі залу для глядачів улаштувалися журналісти та інші співчуваючі роззяви й прихильники. А десь на гальорці, під дірками для кінопроєкторів, на місцях для поцілунків, тулилася парочка міліціонерів. Ті самі постраждалі в масових зіткненнях співробітники МВС, через яких людей у клітці під сценою люди за столами під екраном намагалися перетворити на з/к.
Постраждалі не хотіли бути в суді, але начальство наказало. Постраждалі самі соромилися власних травм, але начальство було невблаганне. Політичний же процес.
Один із «побитих» міліціонерів на прохання навколосценічного обвинувачення продемонстрував високому суду вказівний палець — при цьому він ним тикав угору, наче лоскочучи п’яту бога. Перст указівний йому кількома місяцями раніше нібито зламали численні унсовці «під час масових зіткнень і при виконанні службових обов’язків».
Інший потерпілий співробітник МВС, як виявилося, у тій же бійці під Універом вивихнув руку, яка в момент незапланованого природою викривлення суглоба виконувала «службові обов’язки». Виконувала на біду «агресивно налаштованих молодиків», які страждали тепер у клітці правосуддя.
Мене, хлопця, який до того працював у комп’ютерному журналі, а потім улаштувався писати соціалку в новий солідний тижневик К., послали на цей процес випадково. Послали вперше готувати матеріал на політичну тему, бо більше не було кому. А ще мені в редакції сказали: там одного з унсовців — Андрія Шкіля — обрали народним депутатом. І його, значить, мають відпустити на волю. Але навіть якщо й ні, сказали мені, візьми в нього інтерв'ю. У будь-якому разі. Мені сказали. І я не міг відповісти «ні».
І на місці, ще до старту цього конкретного засідання (раніше їх уже було декілька) я познайомився зі жвавою, рухливою, балакучою, бадьорою, спритною, відкритою, стрункою і усміхненою дівчиною. Вона була чимось на кшталт прессекретаря Шкіля і всього УНА-УНСО. І вона жваво, рухомо, балакуче і струнко пообіцяла мені — він дасть інтерв'ю. Якщо буде можливість — дасть. Вона й сама била ментів під час тієї самої акції. А після їздила Львівською областю агітувати за Шкіля, поки той сидів у СІЗО. Вона була дівчиною дії, оця «щось на кшталт прессекретаря».
Її звали Таня Чорновол.
Мені залишалося чекати, поки стане зрозумілою доля Шкіля.
Тому я сидів у залі і вбирав у себе нове — вітчизняну політику. Людина, яка працювала в комп’ютерному часописі й лише нещодавно почала писати соціалку в К., дізнавалася, що це таке — політичний судовий процес, безглуздий у всіх проявах: від місця проведення до суті обвинувачень.
Найвеселіше було спостерігати за однією дівчиною, цупкою від природи та далекою від еталонної вроди, яка ґрунтовно так улаштувалася в першому ряді глядацької зали просто перед суддями. І відпускала в їхній бік гучні і вкрай отруйні зауваження. Вона коментувала майже все, ця впевнена і розумна дівчина. Та ще й лузала при цьому насіння з прозорого пластикового пакетика.
Обидві ці її дії вкрай дратували головного суддю.
У перерві — краще її назвати антрактом — тоненька й бадьора Таня познайомила мене з цією цупкою коментаторкою. Та виявилася адвокатом Шкіля, яку суд позбавив повноважень. Але розумна дівчина знала закони, а тому з’явилася до суду вже як громадський захисник. Вона усміхалася, навіть в антракті дотепно жартувала на адресу суддів. І продовжувала лузати насіння.
Її теж звали Таня. І прізвище в неї було рідкісне — Монтян.
І знаєте, після антракту і знайомства з Танею № 2 мені пощастило — Шкіля суд відпустив. Тут же утворилося стовпотворіння, тут же всі подалися на вулицю. Я йшов у натовпі і шукав очима Таню — Чорновол. І знайшов. І нагадав їй про інтерв'ю. А вона напружено кинула мені: «Зараз сюди Тимошенко приїде. Забирати Шкіля».
Я працював у комп’ютерному журналі, я лише недавно став писати соціалку в К. Я ріс на книжках про героїчних повстанців і бунтівників, я читав Стругацьких Важко бути богом і пам’ятав вічного революціонера Арату Горбатого. І я знав: Кучма — негідник і душитель свободи. А Тимошенко — опозиціонер і сиділа в СІЗО.
І я почав дивитися на всі боки, очікуючи побачити напружену жіночу фігурку, непохитного борця, вистраждану долею людину. Ну, щось таке, нехай і не настільки ідіотично-романтичне. Адже Кучма ж дійсно міг «віддати чеченцям».
У будь-якому разі я готовий був зустрітися з жертвою режиму. І жертва не змусила себе чекати.
До будівлі кінотеатру стрімко пришвартувалися два довгі і чорні мерседеси. З них висипали міцношиї охоронці, вилізли потужні соратники, і вислизнула струнка, елегантно одягнена жінка. Жертва режиму мала нехай і непомітний, але доглянутий вигляд. Вона обійняла Шкіля і без розбігу дала просто під кінотеатром енергійну пресконференцію, залишивши і звільненому кілька фраз. Потім у діловому стилі завершила підхід до преси і, забравши із собою Шкіля, покинула судний кінотеатр. На довгих і чорних мерсах. Явно ж дорогих. І з охороною.
Я ніколи до цього не думав, що опозиція може мати такий вигляд, що й найбагатші жителі того провінційного міста, яке виростило мене. Але політичний процес відкрив переді мною і цю таємницю вітчизняної політики.
А потім мене гукнула струнка Таня, махнула рукою — і я разом із нею опинився у вантажному фургоні без вікон і сидінь у задній частині, з іще якимись неохайно одягненими людьми. Усіх разом нас кудись повезло. Так в українській топполітиці возять соратників, якщо вони люди прості, з недоглянутими зубами, без грошей, із працьовитими широкими долонями і готовністю йти за лідером. Так, це я теж дізнався того дня.
Вивантажилися ми на бульварі Лесі Українки, під давнім офісом Батьківщини в якомусь колишньому НДІ, чи що. Охоронці не хотіли нас пропускати в хол. І тоді Степан Ількович Хмара — він несподівано опинився тут, ця людина-легенда, перетворена радянськими коментаторами радянських центральних телеканалів на якогось звіра-«бендерівця», — у довгому плащі поліз через турнікет, рішуче закидаючи ноги в франтівських чорних туфлях на поліровані сталеві труби.
Ми полізли за ним. Потім піднялися ліфтом. І опинилися в кабінеті бородатого і худого чоловіка на ім'я Саша. Саша розливав шампанське в келихи, які тримали в руках Тимошенко, Шкіль і той самий Хмара. Саша був правою рукою Тимошенко не тільки на розливі. Саша дістав келихи і нам. І налив. Ми випили. І Тимошенко зникла. А Шкілю Саша сказав збиратися — треба було терміново кудись їхати.
Я насів на бородатого Сашу, жваво уявляючи собі очі редакторки з тижневика К., яка слухає мої пояснення на тему «Чому я не взяв у Шкіля — у вже вільного Шкіля ! — інтерв'ю». Її очі — очі мого першого політичного редактора — здавалися мені тоді страшнішими за негідника Кучму і всіх його підручних. Я не міг не виконати її завдання.
Я буквально притиснув Сашу до стіни. Я йому щось багато і плутано говорив. І Сашко — а він і тоді вже вмів м’яко так посміхатися в бороду, — пообіцяв: Шкіля за годину привезуть, і коли його відправлять після цього додому до дружини, на Оболонь чи на Харківський (уже не пам’ятаю), мене посадять із ним у машину.
Саша мав прізвище Турчинов. І Саша дотримав слова.
Уже пізно ввечері я зайшов до редакції, несучи в диктофоні розлоге інтерв'ю зі Шкілем. І я вже не боявся побачити очі своєї редакторки. І вона перша зустріла мене радісними вигуками. Вона була рішучою, політично-різкою і відомою тоді журналісткою, яка попрацювала з Гонгадзе.
Її звали Дарка. Мою першу редакторку звали Дарка Чепак.
Ми тоді опублікували великий матеріал про жертву режиму. Не злякавшись Кучми. Тому що жертва здавалася тоді нам такою справжньою. Вона зрештою виявилася не дуже жертовною, та жертва — Шкіль. І поїхала десь до Європи.
Але подібне вже давно мене не дивує. Бо українська політика — річ складна, неочікувана та незрівняна, як світ краси. Або як світ космосу. І ті, хто був чимось одним, під впливом часу неодмінно перетворюються на когось іншого. Як і згадані тут люди: хтось із них опинився за кордоном; хтось продовжує бути в політиці, остаточно спотворивши свій імідж; хтось узагалі — по той бік зла та фронту; а хтось уже декілька років боронить країну.
Я чомусь упевнений, що останніх у цій історії — більшість.
