Читайте NV у Google
Від російських авторів, навіть і «антиімперських», ми часто чуємо, що назва Україна походить від «окраїни». Що це прикордоння імперії. А прикордоння, як відомо, хаотичне та небезпечне
Кипить неконтрольованим насильством — тож його треба приборкати контрольованим насильством. Так «антиімперський» дискурс «несподівано» стає імперським.
В українській інтелектуальній традиції поширене інше тлумачення: Україна — це країна, край, і здатність провести край, украяти. Тобто це рідна земля і здатність провести кордони і їх захищати. Тобто кордон, межа тут не пасивне поняття, а активне. Ми не люди прикордоння, а люди, які визначають свої кордони
Історію України можна означити як постійну спробу провести кордони в світі безкордоння. Провести край в світі безкрайності. Межі в світі безмежжя.
Для європейської традиції межа і кордон є священним поняттям
Для європейської інтелектуальної та суспільної традиції межа і кордон є священним поняттям. З різних причин — географічних, кліматичних, суспільно-політичних. Росія, натомість, як євразійська степова імперія, побудувала свою ідентичність на ідеї безмежжя. Де нема кордонів між країнами, народами, ідентичностями, речами, людьми, словами і так далі.
І чим більше Україна сьогодні показує межі Росії, край цій безкрайності і безкарності, чим більше ми з «окраїни» перетворюємося на справжню країну, справжній край — і край, який кладе край безкрайній імперській експансії — тим більше руйнується зсередини сама ідея цієї російської імперії.
Бо вона живе тільки тоді, коли в ній немає меж. Коли вона постійно розширюється. Щойно в неї з’являються межі, ці межі-тріщини починають проникати всередину. Щойно вона перестає розширюватися, вона починає звужуватися. І її мешканці починають звужуватися теж.
Тобто — ставати узкімі.
Текст опубліковано з дозволу автора