Україна-Польща. Чи можливе примирення з минулим
Якщо ми разом осмислимо спільну історичну пам’ять, то нейтралізуємо одне з найпідступніших знарядь впливу Росії
А що, як минуле — це не те, що вже відбулось, а те, що досі триває? Уявіть собі музей, де українець і поляк разом дивляться експозицію, але бачать різне: один — поразку, інший — героїзм. Один відчуває провину, інший — біль. Це реальність суспільств, де минуле роз'єднує. Бо колективна пам’ять працює як емоційна карта нашого «ми», а не архів. У ній досвід минулого передається не цифрами, а інтонаціями.
На тему спільних історичних контекстів України й Польщі влучно висловився Тімоті Снайдер: «Проблема історії не в тому, що її забувають, а в тому, що її пам’ятають по-різному». У нашому випадку це «по-різному» триває у історичному тлумаченні періоду від часів Хмельниччини, через розділи Речі Посполитої, міжвоєнні конфлікти, радянські репресії, Волинську трагедію, операцію «Вісла» і аж до суперечок у ХХІ столітті щодо того, що вартує комеморизації.
Сьогодні пам’ять устаткувалась як інструмент війни. В українському і польському публічному просторі відчутна присутність проросійських наративів, що штучно загострюють історичні суперечності, адже будь-яка форма солідарності між Україною і Польщею лякає Росію. Бо історична солідарність зміцнює політичну, економічна — підтримує військову, а гуманітарна — формує образ майбутнього.
Сьогодні пам’ять устаткувалась як інструмент війни
Між нами було багато всього: союзів і воєн, повстань і репресій, братерство в опорах і взаємні кривди. Усе це частина тканини історії, яку неможливо вифарбувати у кольори національних прапорів. Ми не мусимо мати однакові версії минулого. Але вектор сьогодення вказує на спільне майбутнє. І перед обличчям новочасних викликів, здатність пам’ятати — разом — це про додаткову силу.
Історія — не лише про пам’ять, а й про вибір: кому надати голос. У випадку українсько-польських відносин цей вибір особливо складний — бо тягарів багато, а фокус спільного — не завжди очевидний. Але саме тому він такий важливий.
Модельним прикладом того, як конфліктне минуле стає підґрунтям довіри, може бути серія підручників «Histoire/Geschichte», спільно створена Францією та Німеччиною. Ідею запропонували підлітки — учасники Франко-німецького молодіжного парламенту 2003 року. Особливістю цих навчальних матеріалів стало не лише подвійне авторство, а подвійне бачення. Вони розгортають історію Європи як спільний простір пам’яті, уникаючи вузьких національних трактувань. Вставки «перехресних поглядів» (regards croisés) на події, паралельне представлення джерел, взаємодія карт, графіків і фотографій — усе це покликане не уніфікувати, а співставити і наблизити порозуміння. Наприклад, у розділі про Першу світову війну автори підкреслюють не суперечності, а паралельні процеси: мобілізацію суспільств, культурний шок, втрати — незалежно від національного прапора.
Проєкт підкреслює важливість переходу від паралельних «національних» історій до трансперспективного погляду — з позицій іншого. Він не прагне уніфікації пам’яті, але відкриває простір для розуміння і критичного переосмислення. Книга демонструє, як можна поєднати методики викладання, політичну історію і культурну антропологію. Вона також включає вставки «перехресного погляду» на методологію роботи з джерелами, фотографіями, картами. І ось що важливо: наявність такого освітнього інструменту стало актом примирення, культурної дипломатії та відповідальності перед майбутнім. У підручнику в преамбулі є фраза, що стала гаслом загальної «лабораторії» європейської пам’яті: «Нас більше не розділяє історія. Вона нас єднає».
Символічно, що Histoire/Geschichte — це не завершений підручник, а серія. Після першого тому, присвяченого ХХ століттю, з’явився другий (1815−1945), а згодом було розпочато третій — від Античності до Французької революції. Це продовження мало на меті не лише хронологічне охоплення, а й створення підґрунтя для спільної історичної свідомості молоді Німеччини та Франції в умовах європейської єдності.
Таке формулювання особливо доречне в українсько-польському контексті — коли йдеться не про уніфікацію історії, а про формування емпатії, відповідальності та порозуміння. Крім того, визнання місць напруги нашої спільної історії, помилок минулого, завданої нами шкоди виводить Україну та українців за пам’ятеву межу вічної жертви притиснень у наративне поле дієвців.
На локальному рівні у нас вже працюють десятки спільних grassroots-ініціатив: реставрація єврейських кладовищ, українсько-польські театри пам’яті, дитячі обміни, документальні проєкти. Там, де урядам бракувало відчуття нагальності або політичної волі, саме громадянське суспільство взяло на себе роль «лікарів пам’яті». Але і першим варто приділити увагу спільній історичній роботі України та Польщі, бо це є питанням національної безпеки. Приклад «Histoire/Geschichte» вартує наслідування з багатьох причин. Але про головну Тімоті Снайдер написав так: «уявне завершення — це оманлива гармонія, пісня сирени, що удає лебедину». Одже, примирення — не в тому, щоб змести все під спуд, створити зручний міф, а в тому, щоб чесно визнати: ми різні — але поруч. Якщо ми разом осмислимо спільну історичну пам’ять — неупереджено, людяно, емпатично — ми нейтралізуємо одне з найпідступніших знарядь впливу Росії — пам’ять, зведену до зброї поділу.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV