Читайте NV у Google
Як ми віддали українців більшовикам
NV продовжує цикл публікацій відомого польського перекладача, поета і публіциста Єжи Чеха про непрості сторінки спільної історії Польщі та України
Нова Польща рішуче змінила своє ставлення до українців. Ми першими в світі визнали їхню державу, почали з ними розмовляти, і то в Києві, а не в Москві. Розвинули україністику, взяли участь в Помаранчевій революції і підтримували їх проти Росії. Здавалося б, це мало б привести до поглиблення знань про спільну історію. Нічого подібного.
Скільки поляків знають, що українці мали в австрійській армії свої легіони під назвою Січові стрільці? Однак їхній бойовий шлях не закінчився щасливим кінцем, і саме Польща сприяла цьому, знищивши Західноукраїнську Народну Республіку. Державу, яку в 1918 році створили українці, хоча, на думку Романа Дмовського (міністр закордонних справ Польщі у 1923 році), як «неполітичний народ» вони не були до цього здатні. Вона повинна була мати столицю, а у Львові домінували поляки, які повністю ігнорували політичні прагнення українців, бачачи в цьому, щонайбільше, інтригу Австрії, яка хотіла віддати місто «гайдамакам».
Як згадує композитор Роман Палестер («Абсолютний слух», Варшава-Краків 2017), так у Львові говорили про народ, який переважав чисельно у Східній Галичині. Добровольці, які відважно боролися за Львів, дочекалися підмоги з центральної Польщі - переважаючі сили вирішили питання приналежності цих територій на нашу користь… Нелегко написати «на користь», адже в той же час ми втратили Заолжя, де були більшістю. Але там польські землевласники не мали маєтків.
Але там польські землевласники не мали маєтків
Понад піврічна, переможна і фатальна у своїх наслідках війна з українцями визначила результати київської експедиції. Важко було очікувати, що, знаючи про те, що сталося з західними співвітчизниками, мешканці центральної України масово кинуться до спільної з «ляхами» боротьби проти більшовиків. Проте дехто все ж таки знайшовся, наприклад, дивізія Марка Безручки, тоді полковника, яка разом із поляками в серпні 1920 року захистила Замость від знаменитої Конармії - відбиття Будьонного було абсолютно необхідним.
Українським солдатам «подякували» за це під час переговорів у Ризі, погодившись на їхнє ганебне інтернування. Згода не була необхідністю, але якщо війну розпочали в ім'я федерації, то переговори вели польські націоналісти, які торпедували все, що мало хоч якийсь стосунок до планів Пілсудського.
Генерал Безручко не має своєї вулиці в Замості. Стільки про вдячність, про яку сьогодні багато інтернет-користувачів закидають українцям.
Мир у Ризі був укладений з більшовиками, а з Західною Україною нічого не було підписано, і європейські держави ніколи без застережень не схвалювали її інкорпорацію. Миру чи спокою не було; галицькі українці вважали, що живуть під окупацією, і бойкотували вибори до польського Сейму. Вони могли таємно навчатися своєю мовою або в Чехословаччині; з університетом для них нічого не вийшло, а в польському були ліквідовані українські кафедри.
Українські школи з ініціативи ендеків почали перетворювати на двомовні, а на практиці - на мізерні польські. Загалом ситуація українців погіршилася з часів Франца Йосифа, навіть у Радянському Союзі спочатку вони мали кращі умови для розвитку національної культури. Сталін розстріляв їхнє «відродження», але спочатку щось все-таки мало відродитися.
Ще менш вигідними для нас, ніж у Галичині, були національні відносини на Волині, і варто пам’ятати про войовниче православ’я, що там панувало. Небажання йти на компроміс колись жорстоко помстилося нам. Зрештою, нічого не закінчилося, «боротьба за свободу, коли вона починається з кров’ю батька переходить у спадок синові».
Лідер націоналістів Євген Коновалець був полковником Січових стрільців, як і його наступник Андрій Мельник. Активісти незалежності радикалізувалися, визнали своїх попередників «м'якотілими» і, природно, шукали союзників серед ворогів Польщі. Готові на все, вони вдавалися до терору, хоча насправді лише йшли слідами бійців Пілсудського.
(попередній текст читайте тут, далі буде)
Вперше опубліковано у Gazeta Wyborcza
Публікується з дозволу редакції