Читайте NV у Google
Це перший, а може і останній шанс вирватися
Колонка підготовлена за розмовою Віталія Портникова з Росаною Тужанською в межах Varosh Talks Interview
Успіх правих сил у будь-якій країні — це страх. Коли люди живуть у страху перед війною чи перед якимось іншим випробуванням (а зараз світ перебуває в очевидній екзистенційній кризі, люди шукають простих відповідей на складні питання), перемагають ультраправі чи ультраліві сили.
Україна — це полігон, на якому показують, чого треба боятися. І коли люди з Центральної Європи бачать, що відбувається тут, вони, звичайно, голосують за праві сили. Вони будуть голосувати за тих, хто здатний домовитися з Росією. Кожний новий рік війни буде посилювати позиції таких сил. Можливо, там, де вони давно при владі, як, скажімо, в Угорщині, може з’явитися бажання змін. А там, де при владі були уряди, які були готові допомогти Україні, а війна все одно не закінчилася, шукатимуть політиків, які, можливо, будуть більш обережними — щоб на землю Європи не прийшла війна. І це абсолютно нормальне людське мислення: ми не хочемо, щоб було так, як у них. Ми можемо їх прийняти, ми можемо їм допомогти, але головне — щоб у нас був мир, тому що ми вже розуміємо, що таке війна.
Треба також завжди пам’ятати просту річ: метою цієї війни є ракетна армія в Ужгороді. І з точки зору Росії, поки тут не буде ракетної армії, яка чітко покаже Центральній Європі її місце в цьому світі, ця війна не може закінчитися. Коли люди з Центральної Європи дивляться на Ужгород, вони бачать місце, з якого в будь-який момент балістичні ракети підуть на Варшаву, Будапешт, Братиславу чи Берлін, перетворюючи ці міста на руїни. І це їх паралізує. І це правильний страх. Інше питання — як на цей страх реагувати. Я думаю, що краще виробляти більше боєприпасів, ніж обирати ультраправих політиків. Але це не холодний розум. У людини, яка думає, що її дитина завтра може перетворитися на труп на черговому дитячому цвинтарі, інший інстинкт виживання.
2019 року 73% українців хотіли домовитися з президентом РФ
Звичайна людина просто вважає, що треба домовитися. «Навіть із Путіним?» — із подивом запитують мене. — А чому «навіть»? — відповідаю я. 2019 року 73% українців хотіли домовитися з президентом РФ. У той час, коли вже була війна на нашій землі. Коли вбивали українців. Коли вже були концтабори. Коли величезна кількість людей була в російських в’язницях. Тому з точки зору того, як українці сприймали світ 2019 року, наші центральноєвропейські сусіди ще дуже добре тримаються — з тверезим розумом. Людей із більш реалістичним поглядом на світ там набагато більше, ніж тут було.
Коли мені починають говорити про деконструкцію Російської Федерації, я весь час пояснюю: та спробуйте самі не стати частиною Російської імперії. Ми ж зараз тільки пробуємо — невідомо, що вийде. Можливо, Україна так і залишиться частиною російського імперського простору на десятиріччя і, можливо, назавжди. Це перший, а може і останній шанс вирватися. Реально вирватися, тому що таких шансів ніколи не було історично. Або якщо вони з’являлися, вони фактично знищувалися російськими імперськими зусиллями. І час Мазепи, і час Української Народної Республіки, і зрештою проголошення незалежності України у 1991 році — все одно залишали Україну російським лімітрофом.
І от тільки після 2013 року — якщо бути точним, після 24 лютого 2022 — з’явився шанс вирватися. І важливо, щоб він не закінчився такою ж очевидною поразкою українського народу, яка була у попередні періоди. Тому що це буде остання поразка. Тому що, як ми зробили висновки щодо росіян, так і росіяни зробили висновки щодо українців. Вони зрозуміли, що збереження на території, яку кожний росіянин вважає територією Російської імперії, якихось там навіть декоративних українців може закінчитися крахом імперського проєкту. Більше декоративні українці не потрібні. Декоративні українці тепер будуть тільки за кордонами російської імперської присутності. А всі інші будуть вигнані, убиті або перетворені на росіян. І на цьому історія українського народу на українських землях завершиться остаточно. Ось чого не потрібно допустити.
І тут треба зрозуміти просту річ: якщо це відбудеться, російський імперський проєкт тріумфуватиме. Росія збереже контроль над усім, тому що всі будуть у страху перед тим, що жодна інша сила не змогла запобігти російським зусиллям. І Росія знову, як, умовно кажучи, у 20-ті роки XX століття, покаже, що вона безальтернативний гравець на цьому просторі і з нею треба рахуватися і йти на її умови, інакше гірше буде. Повториться історія створення Радянського Союзу.
Якщо Росія програє тут — вона втратить пострадянський простір. Що буде з самою Російською Федерацією — це вже вторинне питання, тому що, як я вам вже казав, це ніяка не імовірність. Це країна, в якій народи Росії русифікуються дуже стрімко і не складають на сьогоднішній день реальної сили, яка могла б призвести до деконструкції самої Російської Федерації як держави. Це може теж змінитися. Ми ж не знаємо, яким буде результат поразки у цьому імперському змаганні. Росія може перегрітися. Тоді у деяких народів Російської Федерації, як, до речі, і в 1991 році, з’являться шанси — можливо, в якійсь новій громадянській війні — вибороти свою незалежність.
Можливо, боротьба народів Росії за їхню незалежність стане випробуванням не тільки для Росії, а й для України, яка перетвориться на готель для біженців. І замість того, щоб розвиватися, буде просто прикордонною територією, з якою європейські країни будуть домовлятися, щоб ми прийняли якнайбільше біженців з охопленої війною Росії і не пустили їх далі. Під такими руїнами Росії може зникнути й українське майбутнє. Але поки що я передумов для цього не бачу.
За путінського правління темпи русифікації народів Росії збільшилися в рази. Нещодавно бачив різні цифри носіїв національної мови. І мені запам’яталося, що, скажімо, носіїв чуваської мови у 2000 році було 1 000 400, а в 2025 — 800 000. З точки зору політики створення єдиного етносу, єдиної політичної нації, — величезний успіх. Коли ти просто позбавляєш людей єдиної мови.
Навіть комуністи не дозволяли собі заборонити обов’язкове вивчення національних мов у школах російських автономій. Фактично — деградацію національних культур. Зараз, у часи інтернету, коли, здавалося б, так легко все це транслювати, у народів Росії набагато менше культурних здобутків, ніж у часи, коли інтернету не було, а була комуністична диктатура. І це говорить про те, що в Росії зараз дикий шовіністичний режим, який може добитися за ці роки успіху. Ще й тому, що російсько-українська війна стала прекрасною можливістю етнографічно знищити небезпеку цього можливого розлому.
Тому що зараз у переважній більшості російських національних республік — у селах і в маленьких містах — уже просто немає молодих чоловіків. Вони або вже загинули, або контрактники — це і є справжнє гарматне м’ясо. І те, що ми бачимо цифри дисбалансу загибелі в республіках і в суто російських областях Російської Федерації, — це теж не випадковість.
Тобто, в принципі, відбувається абсолютно продумана і вибудована демографічна війна, у якій з одного боку є народи Російської Федерації, яких треба знищити, а з іншого боку ці люди знищують українців, яких треба знищити, а російський народ просто є свідком цієї боротьби одних неросіян з іншими неросіянами. Це така «срібна куля». І це теж дуже небезпечно на майбутнє.
Ми вже бачимо демографічні результати цієї війни. З кожним новим роком ці демографічні результати будуть усе більш приголомшливими. А народи Росії зрозуміють, що з ними покінчено, тільки вже, я б сказав, на попелищі цієї війни.
Про роль у євроінтеграції прикордонних регіонів України. Насамперед, вони мають можливість діалогу. Треба пам’ятати, що прикордонні регіони так чи інакше — це частина єврорегіонів. І в майбутньому це просто будуть єврорегіони. І Закарпаття буде єврорегіоном, і Галичина — з сусідніми регіонами країн, з якими ми маємо державний кордон, — і Буковина.
І тут треба пам’ятати ще одну річ: для наших сусідів кожний прикордонний регіон означає певною мірою закінчення цього штучного поділу європейських кордонів, який був створений Радянським Союзом. І те, що ми можемо цей поділ фактично ліквідувати нашою європейською інтеграцією, теж є нашим вагомим козирем.
Абсолютно очевидно, що для Угорщини питання Закарпаття і вільного діалогу з Закарпаттям більш пріоритетне, ніж, скажімо, спільне життя з Кіровоградською чи Полтавською областю.
Очевидно, що для Румунії цілісна Буковина, а не розірвана навпіл радянським кордоном, — більш пріоритетна річ, ніж умовно кажучи Київська область. І очевидно, що для Польщі вся Галичина в Європі — більш пріоритетна річ, ніж Харківська область. Тому що це поруч, це частина власної історії.
І я думаю, якщо ми будемо говорити про те, що спадщиною цього майбутнього спільного життя є вся здорова, мирна Україна — це теж багато кого може переконати. Бо це речі, які люди знають не з географії і не з підручників, а з власного сімейного досвіду. Це їм ближче. Тому я вважаю, що це дуже важлива роль. І ті зв’язки, які існують між прикордонними регіонами — України і Польщі, Угорщини, Румунії і Словаччини — це теж абсолютно очевидна річ, яка завжди існувала.