Як Україні не втратити незалежність через 100 років
Попри те, що всі наші думки сьогодні зайняті тим, як зберегти незалежність у поточній війні з Росією, варто також замислитися над тим, як не втратити її в майбутньому
Гадаю, мало хто сумнівається в тому, що навіть якщо ця війна закінчиться компромісною угодою, Москва не облишить спроб заволодіти нашою державою. Якщо військової потуги їй буде недостатньо, це не означає, що небезпека втрати незалежності зникне. Коли сьогодні Росія не може захопити Донеччину військовим шляхом, вона намагається заволодіти нею за допомогою дипломатичного тиску. Якщо вона не зможе захопити Україну силою, то активізує зусилля, аби підкорити її іншими засобами — економічними, політичними, культурними. Отже, навіть після закінчення війни небезпека нікуди не подінеться, а лише набуде інших форм.
Зрештою, навіть якщо трапиться диво і Росія стане нормальною демократичною державою, то й тоді загроза втрати Україною незалежності нікуди не подінеться. Московія занадто велика, аби не мати впливу на Україну. Вона виробляє значну кількість культурного, інформаційного та іншого продукту, який, навіть попри обмеження, поширюватиметься в нашій державі. Разом із поширенням російської мови, новим привабливим «обличчям» Москви та діловими контактами це створюватиме передумови для того, щоб українці ставали все більш подібними до росіян. Отож, цілком ймовірно, що через сто років ми з ними знову переважно говоритимемо однією мовою, матимемо подібну культуру, цінності й спільний ринок — і, зрештою, станемо тією Малоросією, якою Москва сьогодні намагається зробити нас силою і якою ми були ще двадцять років тому.
Саме тому нам потрібно думати не лише про теперішню незалежність, а й про майбутню. Було б вершиною безглуздості, заплативши величезну ціну, аби не стати росіянами сьогодні, добровільно стати ними завтра.
Нам потрібно думати про майбутню незалежність
Шлях до гарантій майбутньої незалежності я бачу, серед іншого, в тому, щоб сформувати таку ідентичність українців, яка назавжди унеможливить їх уподібнення до росіян. Іншими словами, українці мають стати настільки відмінними, щоб навіть через сотні років, за добрих стосунків із Росією, їхня самоідентифікація з росіянами була неможливою. Щоб з’ясувати, як досягти цієї мети, слід насамперед зрозуміти, що таке ідентичність і як вона формується.
Якщо коротко, ідентичність — це те, ким ми є. Те, ким ми є, формується нашим досвідом, цінностями, віруваннями, соціальними ролями тощо. Я, наприклад, є батьком, сином, чоловіком, науковцем, люблю свободу, слухаю джаз, шаную традиційні українські свята й важливі події нашої історії, говорю українською та, звичайно, ненавиджу московських загарбників. Унікальна комбінація цих та багатьох інших рис робить мене тим, ким я є, і відрізняє від інших людей.
Водночас у наборі цих характеристик є й такі, що роблять мене подібним до інших людей: чимало з вас також поділяють ті вподобання, цінності та ролі, що й я. Тому ідентичність може бути не лише індивідуальною, але й колективною. Людські спільноти складаються з осіб, які мають багато спільних рис, що їх об'єднують.
Проте, очевидно, що чимало властивих нам характеристик притаманні й росіянам. Серед них також багато тих, хто любить науку, джаз, є батьком, сином тощо. Ці риси уподібнюють нас до них і тому можуть бути підставою для появи певної єдності з ними.
Водночас мені, як і більшості з вас, властиві риси, які різко відрізняють нас від мешканців Росії. Ми говоримо іншою мовою, у нас щемить серце від традиційної української пісні, ми шануємо полеглих у бою під Крутами та вважаємо Бандеру й Коновальця героями, які поклали життя на вівтар нашої свободи. Саме відмінна мова, культура та власне бачення історії творять ідентичність націй. Якщо багато людських рис роблять спільноти подібними одна до одної, то історія, мова й культура їх відрізняють, стаючи основою поділу на нації та держави.
Тому я й стверджую, що турбота про майбутню незалежність України повинна передбачати плекання унікальної й, що найважливіше, відмінної від росіян ідентичності. Її розвиток, як і, наприклад, розвиток війська чи енергетики, має бути стратегічною метою держави. Зауважу, що я свідомо вживаю слово «розвиток», адже хочу підкреслити: ми не можемо дозволити ідентичності формуватися виключно еволюційним шляхом, оскільки з огляду на описані вище причини ця еволюція може піти й у бік уподібнення українців до росіян.
Ще одне важливе питання стосується того, які саме характеристики слід зробити наріжними каменями української ідентичності. Річ у тім, що історія України складається з багатьох різних подій і постатей, тож які з них варто обирати як основу ідентичності? Відповідь на це питання не сподобається багатьом, але для мене вона доволі очевидна: ядром ідентичності мають бути ті елементи історії, мови та культури, які не лише різко відрізняють нас від росіян, але й не можуть бути ними «перетравлені».
За всієї поваги до Сковороди, Хмельницького чи Франка, Росія змогла без особливих проблем «натуралізувати» Україну, зберігши цих постатей у нашому пантеоні й навіть зробивши декого з них «своїми» (згадаймо Сковороду). Натомість вона не змогла й навряд чи зможе «перетравити» діяльність Степана Бандери, філософію Дмитра Донцова чи поезію Василя Стуса. Аналогічно Москва ненавиділа специфічні українські слова, які систематично висміювала та намагалася вилучити з нашого правопису, аби зробити українську мову максимально подібною до російської. Саме тому ці слова, як і багато інших «неперетравлюваних» для Росії елементів нашої мови, культури й історії, мають бути основою ідентичності, яка назавжди унеможливить уподібнення українців до росіян. Звісно, написане не означає, що Сковорода чи Хмельницький мають бути відкинуті чи, боронь Боже, забуті. Ідеться не про знецінення, а лишень про те, який набір подій, постатей та ідей ми маємо свідомо й системно плекати, аби за будь-яких обставин залишатися тією Україною, яка вже ніколи не стане Росією чи «братнім» до неї народом.
Незалежність — це радше не стан, а процес, який потрібно безперервно підтримувати. Якщо ми хочемо, щоб Україна навіть через сотні років зберігала реальну, а не декларативну незалежність, то розвиток її ідентичності має стати питанням національної безпеки — настільки ж важливим, як і армія, кордони чи економіка.