Одинадцять поразок Путіна. Що Росія програла в Нагірному Карабасі
Читайте NV у Google
Несподівано виступивши 17 листопада з відповідями на питання ЗМІ, Путін зізнався в десяти поразках, завданих Росії за 44 дні другої Карабаської війни
Безпосередньою причиною, що змусила Путіна зробити екстрену публічну інтервенцію, стала політична криза в Єревані, що поглиблюється. Як відомо, напередодні (пізно ввечері 16 листопада) президент Вірменії Армен Саркісян фактично вимагав позачергових парламентських виборів, які в разі їх проведення безумовно призвели б до радикальної зміни складу парламенту, краху нинішнього уряду та відставки чинного прем'єра Нікола Пашиняна. Слід зауважити, що це та сама мета, досягнення якої Путін послідовно добивався протягом попередніх двох з половиною років — від моменту приходу Пашиняна до влади в результаті оксамитової революції у квітні-травні 2018 р.
Але якраз тоді, коли саме ця мета виявилася майже досягнутою, а життя Пашиняна — як політичне, так і, можливо, фізичне — висить на волосині, Путін усвідомив, що практичне здійснення цієї настільки плеканої їм мети означатиме важку катастрофу, несумісну із задоволенням марнославного бажання «відшмагати соросятко». В ході відповідей на запитання ЗМІ Путін знайшов для моральної підтримки прем'єра Вірменії слова, які мало хто від нього коли-небудь чув. Він мінімум тричі зазначив «чітку позицію» Пашиняна перед вірменським народом і жорстко виступив проти можливих змін у владі в республіці: «Це було б самогубством… країна … що воює або знаходиться в небезпеці відновлення бойових дій … не може дозволити собі поводитися так, зокрема в сфері організації влади, щоб розколювати суспільство зсередини. Мені здається, це абсолютно неприпустимо, контрпродуктивно і надзвичайно небезпечно».
Чому Путін кинувся на захист Пашиняна, якого він не любить?
Причиною тому стало майже миттєве перетворення Пашиняна з путінського противника на його вимушеного союзника в результаті важкої поразки, понесеної не лише Вірменією, а й Росією в ході другої Карабаської війни. Поразка ця для Кремля виявилася тим більш болючою, що нанесено її було нехай і з помітною підтримкою Туреччини, але безпосередньо все ж Азербайджаном.
Протягом низки років Ільхам Алієв неодноразово заявляв, що для вирішення питання територіальної цілісності Азербайджану він не обмежує себе дипломатичними засобами і готовий застосувати військову силу. Повторювані як мантра на різних міжнародних майданчиках слова про те, що мирним переговорам немає альтернативи, залишилися лише словами.
Для самого Путіна в цьому, звісно, не було нічого ані нового, ані незвичайного. Саме військові засоби він сам широко застосовував і саме військовими методами він намагався домогтися бажаних для себе результатів — у Чечні, Грузії, Україні, Сирії, Лівії. Але одна річ — діяти силовими методами самому, інша річ — стати об'єктом застосування сили з боку інших держав, військовий потенціал яких був ним недооцінений настільки, що коли він проявився, то Путін виявився не в змозі цього скільки-небудь ефективно протистояти.
Путін не зміг не лише протидіяти початку відкритих Азербайджаном військових дій 27 вересня. Він не зміг зупинити бойові дії і тоді, коли силова перевага Азербайджану над Вірменією стала абсолютно очевидною, як це було зафіксовано, зокрема, під час переговорів з Алієвим і Пашиняном 19−20 жовтня. Військові дії були зупинені 9 листопада — але зовсім не тоді, коли під час війни нібито «втрутився Путін». Як показує зокрема і нинішнє путінське інтерв'ю, він втручався в цю війну від самого початку протягом всього її ходу. Військові дії було зупинено 9 листопада лише тоді, коли азербайджанські війська взяли Шушу і стали загрожувати Степанакерту, а Вірменія капітулювала, прийнявши всі азербайджанські вимоги.
Це перші три поразки Путіна:
— По-перше, він не зміг запобігти початку самих військових дій.
— По-друге, він не зміг їх зупинити тоді, коли він хотів це зробити.
— По-третє, військові дії зрештою були зупинені не завдяки «втручанню Путіна», а через капітуляції його союзника.
На цьому список путінських поразок не завершується. Слід звернути увагу на те, що Путін — спростовуючи свої колишні заяви — в цьому інтерв'ю розповів про військову допомогу, що надається Вірменії з боку Росії в ході війни:
«Ми виходили з того, що навіть у ході таких серйозних подій має бути дотримано балансу сил. І запевняю вас в тому, що Вірменія не почувалася покинутою, забутою. І Росія зробила все, щоб цього не було…
Щодо того, чи не почувалася Вірменія самотньою — запевняю вас, що Російська Федерація в рамках і багатосторонніх, і двосторонніх зобов’язань, зокрема у сфері військово-технічного співробітництва повністю виконувала всі свої зобов’язання, за що керівництво Вірменії, зокрема в особі прем'єр-міністра Пашиняна, неодноразово висловлювало слова подяки і підкреслювало, що Росія в повній відповідності зі своїми зобов’язаннями виконує всі зобов’язання (даруйте за тавтологію) в цій сфері".
Що означає це зізнання? Воно означає — оскільки Вірменія зазнала важкої воєнної поразки — те, що російська допомога була недостатньою (або неякісною, несвоєчасною, неефективною) для перелому ситуації на полі бою або хоча б для стабілізації лінії фронту. Це означає як те, що Азербайджан виявився сильнішим за Вірменію, так і те, що турецька допомога Азербайджану виявилася ефективнішою за російську допомогу Вірменії, так і те, що, отже, Туреччина як найважливіший союзник і спонсор Азербайджану виявилася сильнішою за Росію як найважливішого союзника і спонсора Вірменії. Це четверта поразка Путіна.
П’ятою поразкою Путіна стала драматична зміна формату переговорів щодо Карабаської проблеми. Протягом більш ніж чверті століття Росія була одним з трьох співголів Мінської групи щодо Нагірного Карабаху — нарівні з Францією і США. Ще 1 жовтня тристоронню заяву щодо Карабаху Путін підписував нарівні з Еммануелем Макроном і Дональдом Трампом. Сорок днів по тому наступну тристоронню заяву він укладав вже з Ільхамом Алієвим і Ніколом Пашиняном. Замість повноважного представника трьох великих держав, які диктують свою волю малим країнам, Путін перетворився на коректора тексту, продиктованого Алієвим:
«По суті, мені довелося взяти на себе роль посередника, коли я розмовляв з одним і з другим лідером, вислуховував їхні вимоги, претензії до тексту, вносив якісь зміни, зв’язувався з іншою стороною, вислуховував їхні побажання і вимоги, потім консультувався з першою щодо прийнятності цих положень для інших партнерів. Але фактично це була рівноправна, рівноцінна, тристороння робота».
Шостою поразкою Путіна стала відсутність у тристоронній заяві від 9 листопада будь-яких згадок статусу Карабаху, навіть збереження нинішнього статус-кво:
«… Ми домовилися про те, що ми зберігаємо статус-кво, стан, що існує на сьогодні. Що буде далі — це треба буде вирішити в майбутньому або майбутнім керівникам, майбутнім учасникам цього процесу».
На відміну від Путіна Алієв заявив, що відбулося остаточне рішення карабаської проблеми, причому у Карабаху тепер немає жодного статусу. Як видно, Путін вважає по-іншому. Але в тексті заяви від 9 листопада жодної згадки статусу Карабаху дійсно немає.
Сьомою поразкою Путіна став п’ятий пункт тристоронньої заяви від 9 листопада — про створення спільного російсько-турецького саме миротворчого центру з контролю за припиненням вогню. Мало того, що це кричуще порушення базового принципу проведення миротворчих операцій, згідно з яким у ролі миротворців неприпустимо використання військовослужбовців сусідньої країни, яка є до того ж не лише найважливішим союзником одного з учасників конфлікту, а й підкреслено демонструє свої союзницькі відносини з ним і відкрито погрожує застосувати силу проти іншого учасника конфлікту. Головне ж полягає в тому, що ніколи раніше влада Росії не погоджувалися на розміщення на територіях, що коли-небудь входили до складу Російської імперії чи СРСР, турецьких військових, які до того ж сьогодні є ще і військовослужбовцями країни-члена НАТО. Це, звісно, не означає, що на території колишньої Російської імперії або колишнього СРСР ніколи не опиняються іноземні військовослужбовці. Наприклад, натовські військові з Великої Британії, Канади та Німеччини на ротаційній основі присутні в країнах Балтії з 2017 року. Але Кремль ніколи не забував нагадати, наскільки він не сприймає такий стан речей. Тепер же на відміну від британських, канадських, німецьких військовослужбовців, присутніх у Балтії на ротаційній основі всупереч заявам Путіна, турецькі військові опиняться в Азербайджані на постійній основі не тільки без заперечень Путіна, але і з його письмовим, а тепер і усним схваленням.
Восьмою поразкою стало визнання Путіним як мандата турецьких військових, так і тих технічних засобів, які будуть використовуватися турецькою стороною для контролю за діями вірменської сторони (а за ким же ще вони будуть стежити?):
«… ми домовилися про те, що ми створимо спільний центр, який буде використовувати безпілотні літальні апарати, разом будемо контролювати ситуацію уздовж лінії розмежування за допомогою цих літальних апаратів, разом будемо отримувати інформацію і разом її аналізувати і, відповідно, робити висновки з того, що відбувається насправді, у житті в режимі онлайн, у режимі поточного часу».
Іншими словами, Путін погодився з тим, що турецькі дрони, відповідальні за загибель як мінімум сотень вірменських військових під час війни, стежитимуть за вірменами і в, так би мовити, мирний час.
Дев’ятою поразкою Путіна стало драматичне визнання ним принципово нового міжнародного статусу Азербайджану, який можна описати терміном «абсолютний суверенітет»:
«Азербайджан — це незалежна суверенна держава. Азербайджан має право вибирати собі союзників так, як він вважає за потрібне… Азербайджан повертав території, які він вважав (Азербайджан), але і вся світова спільнота вважала азербайджанською територією. І в зв’язку з цим він мав право вибрати будь-якого союзника, хто надає йому в цьому відому допомогу… Очевидно, що він [спільний центр] буде на суверенній території Азербайджану, і Азербайджан має право прийняти рішення самостійно, де він вважатиме за доцільне його розмістити».
Як відомо, в здобутті подібного міжнародного статусу з точки зору питань незалежності, суверенітету, вибору зарубіжних союзників Путін відмовив і Грузії, і Україні, і Молдові, і Білорусі, і навіть країнам Балтії. А ось Азербайджану, навпаки, дав зелене світло.
Нарешті, десятою поразкою Путіна стало визнання абсолютно нового міжнародного статусу і становища ердоганівської Туреччини, спільно з військовослужбовцями якої російські військові тепер стежитимуть за дотриманням припинення вогню з вірменського боку:
«Можна будь-які давати оцінки діям Туреччини, але важко звинуватити Туреччину в порушенні міжнародного права …
Щодо миротворчої місії, то так, дійсно, і Азербайджан, і Туреччина завжди говорили про можливість участі Туреччини в миротворчих операціях…
Ми домовилися про те, що Туреччина на прохання Азербайджану братиме участь у контролі за дотриманням припинення вогню. Ми зробимо це разом з Туреччиною…
…у нас далеко не завжди і не в усьому збігаються позиції і точки зору, вони іноді і діаметрально розходяться. Але в тому і полягає мистецтво дипломатії — в тому, щоб знайти компроміс. А компроміс заснований на повазі до партнера".
Іншими словами, Туреччина, відносини з якою у Росії мали довгу драматичну історію, з якою у Росії далеко не завжди збігаються точки зору, позиції керівництва якої іноді діаметрально розходяться з путінськими, зараз досягла такого становища, яке змушує Путіна поважати Туреччину настільки, що вона або безпосередньо сама, або ж через Азербайджан диктує Путіну такі умови, які він — безвідносно до своїх бажань або початкових намірів — змушений приймати.
Екстрена публічна інтервенція Путіна (з відповідями на питання ЗМІ) націлена на запобігання одинадцятій поразці, тепер уже в Єревані, що стала в останні дні дуже ймовірною.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ