Діти, які опинилися через війну за кордоном. Чи повернуться вони
Читайте NV у Google
Чому, говорячи про повернення наших громадян після війни, береться до уваги лише та категорія людей, яка є дорослою на зараз?
Соціальна система, аби функціонувати стабільно, має перебувати в єдиному режимі існування — або виживання, або розвитку. Однак наша соціальна система поєднує ці два несумісні, як вважалося досі, режими функціонування. Воєнні реалії не лише накладають свій відбиток на перебіг теперішніх подій — вони ще довго відгукуватимуться у майбутньому. Зокрема це стосується феномену українського воєнного дитинства.
В культурній антропології є цікавий термін «емоційні спільноти», запропонований американською дослідницею Барбарою Розенвейн. На її думку, досвід спільних переживань цементує колектив, робить його згуртованим і міцним. Якщо візуалізувати суспільство в цьому наративі, воно виглядає як сукупність великих та малих бульбашок, поміщених всередину великого контуру загальної спільної ідентичності, наприклад, національної чи релігійної. Малі бульбашки — це наші досвіди міжособистісних контактів (родина, клас, трудовий колектив), великі — представляють наші однакові, але отримані поодинці досвіди: через читання шкільної програмної літератури, святкування календарних свят, слухання чи виконання популярних пісень, подорожі до знакових локацій.
Великі бульбашки формуються також під впливом державних інституцій та регламентованих сервісних процедур. Прикладами великих бульбашок українців є правила отримання послуг у системі національної медицини, освіти, пенсійного забезпечення, оподаткування. Ці досвіди формують наші інтерактивні очікування. Саме їхня невідповідність шокує наших співвітчизників, котрі опинилися через війну за кордоном.
Власне, тим їхній досвід перебування в інших країнах і парадоксальний, бо дає можливість потрапити в чужі великі бульбашки, зберігаючи інтенсивними звʼязки у малих бульбашках та загальний великий контур української ідентичності. Якщо люди планують тривалий чи остаточний переїзд до іншої країни, вони дізнаються про її закони та звичаї заздалегідь. Вони синхронізують ієрархію бульбашок, пом’якшуючи шок культурної акомодації. Спонтанний же виїзд пов’язаний з аритмією очікувань та реалій.
56% українських дітей перебувало поза польською освітньою системою
З огляду на це, дивно постійно натикатися на прогнози від академічних експертів про неповернення абсолютної більшості українок (ців), які опинилися за кордоном, про високий освітній рівень емігранток (ів), а отже їхня потрібність іншим державам. Статистика — це лише цифри, що потребують якісного аналізу та врахування таких змінних, як співвідношення статусів наших освічених громадян (ок) вдома та за кордоном, перспективи потрапити до емоційних спільнот країн перебування, а для дітей — скористатися перевагами великих інституційних кіл іноземних держав, тобто адаптація до їхніх освітніх систем та користування соціальними перевагами, які вони дають.
Останніми роками питання зростаючої соціальної нерівності у світі, зокрема Європі, турбує як академічних дослідників, так і політичних акторів. Особливо після економічної кризи 2009 року, сирійської міграційної хвилі, фінансових втрат через карантинні обмеження, а потім нової міграційної хвилі — вже української. Згідно зі звітом Єврокомісії щодо світової нерівності за 2022 рік, за останнє століття приватний сектор непропорційно збагатився, натомість частка державних багатств непропорційно зменшилася, а саме на неї лягає навантаження у здійсненні соціальних виплат, захисту довкілля тощо. Починаючи з 1990 року, 1% найбагатших людей заволодів 38% доданих багатств, тоді як 50% найбідніших заволоділи лише 2% з них.
Також все частіше звучить закид про занепад соціальних ліфтів, зниження соціальної мобільності в країнах Європи, елітизацію освіти, закріплення престижних професій за сімейним чи регіональним принципом. Індивідуалізовані суспільства тримаються на механічній солідарності, люди об'єднуються інституціями, а не свідомою включеністю у відносини. Антропологи говорять про девальвацію дружніх почуттів: дружба, замість сентиментальної, стає прагматично-інструментальною.
Почуття внутрішньої самотності тамують не завдяки розширенню чи поглибленню дружнього кола, а кидаючись у вир амурно-любовних почуттів. Результати досліджень у галузі антропології емоцій засвідчують, що норвежці, фіни, шведи, данці, німці мають 1−2 друзів, з котрими потоваришували ще в ранньому дитинстві, іноді — у студентські роки.
Всі ці маркерні показники засвідчують, що інтеграція до індивідуалістичних європейських суспільств у дорослому віці не є простою, якщо взагалі можливою (не беручи до уваги шлюбні траєкторії чи тимчасові трудові контракти на низько конкурентній фізичній роботі). Чи такий шлях задовольнить українок (ців), котрі мали бізнес, кар'єрні перспективи, широке коло друзів та родичів вдома?
Чому, оцінюючи мотиви повернення / неповернення українців, беруть до уваги лише два перші щаблі піраміди Маслоу — задоволення фізичних потреб та безпеки? Численні відгуки українок (ців) свідчать про незадоволеність їх потреб у соціальних зв’язках, що виникають в емоційних спільнотах рідних, друзів, колег; у повазі/визнанні, у самореалізації. Факт перетину нашими громадян (к)ами кордону й потрапляння до інших держав ще не свідчить, що вони там обовʼязково залишаться. Особливо якщо в Україні після Перемоги стане відносно безпечно й сито. Тут не діє навіть аргумент про тривання війни ще якийсь час, формування звичок, пристосування до життя в іншій країні, бо ті акультураційні проблеми, з якими доводиться стикатись українським громадян (к)ам, котрі до повномасштабного вторгнення не планували еміграції, можуть бути розв’язані (якщо взагалі можуть) у значно довготривалішій часовій перспективі, ніж наступні рік чи два.
А діти! Ті з них, котрі потрапили до європейських країн і не мають ресентименту бідності, пережитого їхніми батьками у 90-х роках, були вирвані зі своїх звичних середовищ: не відвідують гуртків, доступних в Україні, випали з-під опіки широкого кола родичів чи принаймні і мами, і тата. Іншомовне середовище, не завжди дружній колектив (якраз його дружність із затягуванням війни лише падає), часто відсторонене ставлення іноземних вчителів призводять до геттизації українських дітей у середовищі своїх, навчального саботажу, втрати довірливих відносин із заклопотаними, виснаженими матерями. Тому протягом весняного навчального семестру, принаймні, в Німеччині та Польщі, зростала кількість дітей, які обирали пріоритетом онлайн-навчання в українській освітній системі. В Польщі масштаб відтоку зі шкіл учнів з України був настільки значним, що польський міністр освіти був змушений коментувати цю ситуацію в контексті загроз, які це може створити для польського суспільства. 56% українських дітей перебувало поза польською освітньою системою!
Шкільне навчання — це не стільки про освіту, як про соціалізацію, засвоєння дітьми правил співжиття у своїй національній спільноті, з’ясування історичного походження цих правил, вивчення мови, формування кола друзів, тобто це не стільки про отримання знань, підготовку майбутніх фахівців, як про виховання громадян. Тому у ряді європейських країн обов’язковість шкільної освіти трактується як неухильне відвідування школи (фізична присутність у приміщенні навчального закладу), а не рівень успішності чи отримання фінального освітнього документу. За невідвідування дітьми школи передбачаються штрафні стягнення з батьків, громадські роботи чи навіть позбавлення батьківських/опікунських прав.
Якщо гіпотетичні прогалини в соціалізації українських дітей так турбують міністрів освіти інших країн, то що вже казати про ризики цієї ситуації для України. Чого нам чекати від цього покоління? Воно не має ресентименту на Україну, воно не мало досвіду навчання в радянській школі, воно зростало на строкатому масовому культурному продукті, який, принаймні, не відрізнявся від того, що слухали/читали/дивились у всьому світі. Для них Україна — це «втрачений рай», теплі спогади, украдений фрагмент життя. За кілька років ці діти подорослішають, отримають право й можливість робити власний життєвий вибір, їхні перспективи в країні перебування навряд чи стануть принаднішими, ніж у їхніх мам зараз.
В Україні вже не буде війни, але буде національна гідність і потреба в робочих руках для відбудови. Чому, говорячи про повернення наших громадян після війни, береться до уваги лише та категорія людей, яка є дорослою на зараз? Адже є значна вірогідність формування кількох потужних хвиль повернення, як одразу по закінченні війни, так і юних українців, вихованих українською онлайн-освітою за кордоном, кілька років згодом.
І до цього виклику теж вже потрібно розпочати готуватися, бо всередині генерального контуру української національної ідентичності перебуватимуть великі бульбашки, сформовані іноземними інституційними системами, а маленькі бульбашки емоційно-інтимних спільнот треба буде відновлювати чи формувати заново. Тоді сформується безкомпромісний запит на порозуміння, прозорість, справедливість.
Тож нового громадянина — критичного, емпатійного, свідомого — потрібно готувати вже зараз. Українці мають навчитися полемізувати, публічно комунікувати, перевіряти інформацію, бути учасницькими та емпатійними. Тому національна доктрина захисту дитинства та підготовки українського громадянина через освіту так само на часі, які і майбутня доктрина національної безпеки.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV