Україна має направити до Вашингтона військового, а не ще одного політика

Київ ось-ось призначить на посаду в найважливішому для себе посольстві ще одного кадрового політика. Згідно з повідомленнями цього тижня, Юлію Свириденко, яку лише кілька днів тому звільнили з посади прем'єр-міністра, розглядають як кандидатку на заміну Ольги Стефанішиної на посаді посла в США. Це звичний хід — перевести політичного союзника на посаду за кордоном, щоб забезпечити йому «м'яку посадку», — і саме такий підхід є абсолютно хибним у даний момент.

Це не обов’язково має бути генерал. Це має бути хтось, хто насправді служив — в ідеалі той, хто протягом війни працював у сфері безпілотних систем, дронів, тобто в тій єдиній галузі, де Україна не просить допомоги у Вашингтона, а навпаки, може його чогось навчити. Американські стратеги зараз вивчають українську доктрину використання дронів, намагаючись з’ясувати, як країна з бюджетом, що становить лише маленьку частку бюджету Пентагону, створила найбільш випробувані в боях сили безпілотників на світі.

Призначте цю людину в посольство — і відносини перестануть бути одностороннім поданням прохань. Вони перетворяться на обмін: нам потрібні ваші Patriot, а вам потрібно зрозуміти, чого ми навчилися знищувати бронетехніку за допомогою квадрокоптера за 500 доларів. Це діалог, який ведуть дві армії на рівних. І це не той діалог, який може переконливо вести кар'єрний дипломат.

Україна вже знає, як це працює

Однак є й глибша причина такого вибору, і вона пов’язана з тим, які сигнали надсилає посольство, а не лише з тим, що знає його посол. Допомога Україні перетворилася на одну з найбільш конфліктних тем в американській політиці — одна партія тягне в один бік, інша — в інший, а імідж самого Києва втягується в цю конфронтацію, хоче він того чи ні. Американські збройні сили так не працюють. Що б там не розділяло Вашингтон, у збройних силах існує давно сформована традиція, яка сягає корінням у минулі покоління, — залишатися поза партійними суперечками: військовий служить країні, а не партії, і всі досі поважають це розмежування, навіть якщо не розділяють точку зору один одного в іншій сфері.

Україна має прагнути перейняти цю позицію. Військового на посаді посла не будуть сприймати в Конгресі за чийогось союзника. Його або її сприйматимуть як людину, яка виконувала свою роботу в інтересах країни, і крапка — саме таку позицію Київ має прагнути зайняти в столиці, де ця війна вже почала розколювати політичні сили.

Україна вже знає, як це працює, хоча й у більш грубій формі. Валерій Залужний, колишній головнокомандувач, зараз є послом у Лондоні, і, за більшістю оцінок, серйозним послом — це не церемоніальне вигнання, а людина, до якої британські військові кола насправді прислухаються. Ще раніше, у 1968 році, Ізраїль відправив Іцхака Рабина до Вашингтона, одразу після того, як він командував Збройними силами Ізраїлю під час Шестиденної війни, і п’ять років, які він провів там, загальновизнано закріпили сучасні відносини між США й Ізраїлем у сфері безпеки — саме тому, що ніхто в Пентагоні чи на Капітолійському пагорбі не сприймав його за політичного гравця.

Свириденко, можливо, і є здібною та працьовитою. У цьому ніколи не було сумніву. Питання полягає в тому, яких відносин Київ прагне з Вашингтоном на найближчі кілька років: іще одного імені в мінливому політичному середовищі чи людини, яка воювала, яка розуміє, чого насправді потребує фронт, і яку ніхто з жодної партії не зможе обґрунтовано звинуватити в політичних іграх. Зеленський повинен знайти таку людину вже зараз — і відправити саме туди, де визначатимуть, як закінчиться ця війна.