Читайте NV у Google
Головні причини нинішньої міжнародної кризи, яка на очах переростає у другу холодну війну — не економічні та не політичні, а цілком екзистенційні
Поки весь цивілізований світ намагається розгадати — навіщо Росії вторгатися в Україну, а також — коли саме, з якого боку, в якому обсязі і вигляді чекати такого вторгнення, фронтмени російської держави тримають багатозначну паузу і зберігають загадку. Так, президент Путін на прес-конференції після зустрічі з президентом Франції Макроном укотре ухилився від однозначної відповіді: «так» чи «ні»?
Головні причини нинішньої міжнародної кризи, яка на очах переростає у другу холодну війну — з перспективою переростання за певних обставин у цілком «гарячу» регіональну і навіть у світову війну, не економічні й не політичні, а цілком екзистенційні: суб'єктивні уявлення генераторів напруженості про добро і зло, про життя і смерть, про буття та небуття, про справедливість та обман, про «приниження» та «велич» Росії.
Наскільки можна судити з висловлювань, статей і вчинків російського президента, він має намір якнайшвидше «виправити» ці «помилки» та «несправедливості» історії: відновити двополюсну (або триполюсну: США — Росія — Китай) систему міжнародної безпеки та закріпити її за допомогою Ялти-2 — політики червоних ліній і зон впливу, ліквідувати чи деактуалізувати блок НАТО, «від'єднати» «єдиний російський народ» (частиною якого він вважає також українців і білорусів), виправити «помилки історії» під назвою «Україна» і «Білорусь», відновити на місці колишнього СРСР єдиний геополітичний і геоекономічний простір (якщо вдасться — єдину державу), а також — консолідувати «свою» частину людства на основі антизахідних цінностей — ідей не-свободи, євроскептицизму, критики демократії та апологетики автократії.
Тобто йдеться не лише про локальні зміни — на кшталт спроби змусити Захід визнати Крим частиною РФ, і навіть не про перетворення Російської Федерації на Російську імперію/СРСР-2. Йдеться про повний переділ світу та всю систему світової безпеки — на основі нових (точніше, оновлених старих) моделей, принципів і цінностей.
Путін і його найближче оточення підсвідомо прагнуть відтворити світ, що існував у 1970-х — за часів, коли вони були молоді, енергійні, сповнені сил. Коли йшлося про «високий стиль» Першої холодної війни. В основі нинішнього протистояння Заходу та Росії — конфлікт мов і стилів політики, конфлікт типів політичного мислення: політика постмодерністського XXI століття — з нечіткими, невиразними, безликими, стерилізованими, схожими на манекенів політичними функціонерами, що прикриваються теорією Канта про «вічний мир», — проти політики другої половини XX століття — з політиками-особами калібру Сталіна, Рузвельта, Черчілля, Ганді, Тетчер, Рейгана, навіть Брежнєва, з жорсткою ідеологічною поляризацією та гегелівським уявленням про війну як необхідний елемент розвитку, вивільнення та оновлення «духу націії».
Показово, що рішення про можливий початок війни ухвалює одноосібно президент РФ
Втім, будь-яка спроба в умовах постмодерну відтворити пафос високої трагедії незмінно перетворюється на несмішний фарс. А ось тактика «гопника з підворіття» виявляється досить ефективною — проти європейських і навіть американських «неокантіанців». У відповідь на російські ультиматуми лідери західних країн час від часу починають вагатися, проте поки що (часто завдяки українському моральному тиску) відмовляються від діалогу з Росією щодо фундаментальних питань — про новий «розділ світу», про нерозширення НАТО, про «зони впливу» та «червоні лінії». Париж, Берлін і навіть Вашингтон періодично намагаються чинити тиск на Київ — щоб змусити Україну виконати політичну частину Мінських угод у кремлівській інтерпретації та перетворити її на залежну від Москви УРСР-2. Але Україні вдається ефективно вислизати із дипломатичних та геополітичних пасток. Ба більше, останнім часом у контекст міжнародного обговорення повернули кримське питання, яке, як усі ці роки запевняв Кремль, остаточно вирішене та безповоротно закрите. Виявилося, ні, не закрито: крапка, як у фіналі «Весни на Зарічній вулиці», перетворилася на крапки.
Імовірність повномасштабного збройного конфлікту Росії з Україною натепер знижена за рахунок:
— загрози найжорстокіших «санкцій з пекла» з боку Заходу, включаючи відмову в сертифікації Північного Потоку-2;
— збільшення боєздатності збройних сил України, зокрема завдяки постачанню зброї з країн НАТО;
— морально-політичної підтримки з боку Заходу, чого не було і близько в 2014 році;
— моральної мотивації українських військових, готових боротися за батьківщину, та демотивації російських, більшість яких поки що не сприймає можливу операцію проти України як «справедливу війну».
Проти війни висловлюється не лише недобита російська ліберальна інтелігенція, але навіть багато провладних військових експертів і відставних генералів: ніякого бліцкригу чи кримського «параду» зразка 2014 року зараз бути вже не може, як вони вважають.
Проте, крім ризикованого для Росії повномасштабного вторгнення, можуть залучити й інші сценарії: спецоперації на території України, точкові ракетні удари по українських військових об'єктах та об'єктах критичної інфраструктури, масштабна торгова війна. Втім, сам факт невизначеності позиції Кремля щодо війни — на тлі концентрації військових сил на кордоні — також може вважатися формою гібридної агресії: це веде до психологічного вигоряння українського суспільства, втечі з країни іноземного капіталу, економічної кризи. Хоча замість паніки в Україні поки що спостерігається стоїчна рішучість.
Показово, що рішення про можливий початок військової операції приймається не колегіально — як це було в разі ухвалення рішення про Афганську кампанію в 1979 році, а одноосібно президентом РФ — керуючись його суб'єктивними уявленнями про справедливість, добро і зло, про місце Росії у світовій історії. Сама ситуація, коли не тільки світ в окремому регіоні, а й життя на Землі як таке залежить від однієї-єдиної людини, є найвищим піком розвитку політичної кар'єри, яка лише можлива за сучасних умов (у Генона це називалося «Цар світу», у Хлєбнікова — «Голова земної кулі»,).
Проте складається враження, що у разі провалу програми-максимум (радикальне переформатування всієї системи світової безпеки на російських умовах) Кремль перейде до програми-мінімум (деескалація в обмін на визнання світовою спільнотою Криму частиною РФ). І якщо таке визнання (нехай навіть неформальне) ще зовсім недавно здавалося гіпотетично можливим, то нинішній конфлікт, коли з мови інтересів сторони поступово переходять на мову цінностей і категоричних імперативів, її виключає.
Широкомасштабний воєнний конфлікт з Україною створює загрози насамперед для самої Росії: він здатний призвести до обнулення нинішнього російського політичного режиму і найрадикальнішим і найнесподіванішим чином трансформувати всю країну (особлива розмова — за якою моделлю).
З Україною ж у контексті всіх нинішніх перипетій відбувається цікаве перетворення: країна із соціально-економічною кризою, з нестабільною політичною системою, з туманними перспективами членства в ЄС та НАТО, з мегакорупцією, з безвідповідальною паразитичною політичною елітою на очах перетворюється на одного з лідерів західного світу, готового до безкомпромісної боротьби за цінності, принципи та ідеали І поки що ця готовність виглядає не як постмодерністський фарс, а як висока трагедія.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ