Перший рік Зеленського. Що потрібно Україні?

Чому здається, наче Україна перебуває у постійному стані вічного потенціалу?

Навіть через півроку після історичного обрання Володимира Зеленського і того, як більшість в уряді склали члени його партії, в українських політичних розмовах досі домінує тема змін, а в самій країні та уряді нічого фундаментального та масштабного до кінця так і не завершилось.

Майже вся критика та передбачені зміни, які нібито визначають шлях до кращого життя, основані на принципі надії та очікувань, герменевтики, що виходить з логічного припущення та переконання, що демократичні суспільства містять у собі потенціал до змін та суспільного прогресу.

Більшість західних оглядачів та більшість українських громадян продовжують сприймати та інтерпретувати Україну, виходячи з того, чим би вона могла стати на траєкторії, що мала би оцінюватись за шкалою трансформаційних змін. Та що коли весь цей філософський та психологічний погляд хибний? Чи може бути таке, що Україна не може змінитись і не зміниться, і що нині вона в найкращому своєму стані? Тому, де панує посередність, а національний потенціал для «покращення» обмежений назавжди?

Знаходитись у політичному житті України — це як перебувати всередині дантівського чистилища. Світу, де панує застій, де нічого по-справжньому не змінюється, і де увіковічена лише сірість та посередність. Де думки про надію та очікуване прагнення справедливості - це щось з іншого світу, швидкоплинне та повсякчас нереалізоване, та весь час лише викликає відчай. Україна залишається політичним чистилищем, багатосерійною комедією, місцем, де хороші люди в меншості, та змушені залишатись на периферії через самозакоханих посередностей, саме існування яких визначається їх увіковіченням.

Перемога Зеленського над президентом Петром Порошенком у 2019 році була свідомим і зумисним актом українського електорату, що прагне зміни поколінь. Це була масова заміна політичних «грішників», глибоко заражених радянським мисленням і практикою, на покоління молодих, і у переважній більшості наївних та недосвідчених політиків, які видаються зачарованими бажанням трансформувати українське суспільство якщо не в рай, то принаймні в перспективну спільноту. Форму суспільства, де потенціал для відновлення справедливості був би можливим, а економічні амбіції би втілювались під керівництвом верховенства права. Іншими словами, електорат однозначно та з надією постановив увійти у новий світ та встановити нову політичну ідентичність, що би базувалась на демократичних принципах.

Досі цього не трапилося, і сумніви, слід сказати, починають проростати. Україна за Зеленського досі ні знайшла, ні встановила собі демократичну ідентичність.

Наразі політичне мислення та практики в Україні дуже нагадують підліткові.

Бо як підлітки, які намагаються сформувати в себе зрілий характер на шляху до встановлення своєї остаточної ідентичності, вони надто багато говорять. Їхні заявлені наміри завжди хороші, та їм бракує уміння робити те, що вони думають вони хочуть чи повинні зробити. Вони намагаються переконати інших, і, звісно ж, себе самих, що думають, що знають, куди вони повинні йти та що робити, та яким бракує впевненості довести це до кінця.

Ця, як видається, неспроможність української політики нині пов’язана з неспроможністю громадянського суспільства здійснити суттєвий вплив на мислення громадян, управління та методи країни.

Неминуче розчарування досі полягає в тому, що зусилля Заходу, разом із зусиллями України, не привели до появи політичного класу та лідерів громадянського суспільства, які володіють знаннями, досвідом і здатністю застосовувати демократичні принципи і практики для ефективного управління.

Україні потрібні не реформатори, а радше управлінський клас, який має знання для того, щоб перетворити суспільство на функціональну демократію. Тобто там необхідні люди, здатні зруйнувати минулі інституційні підходи та практики, які все тягнуться з радянських часів, і створити стратегії та плани реалізації для таких інституційних утворень як парламент, міністерства та президентська адміністрація, ефективно доносячи це до аудиторії.

Стало очевидним, що адміністрація Зеленського не продемонструвала здатності проводити ефективні зміни в державній політиці на макроекономічному рівні, не кажучи вже про мікроекономічний. Не те що б адміністрація Зеленського збилась зі шляху, вона радше не твердо постановила собі шлях, який би породив упевненість, будь це на домашніх теренах чи за кордоном.

Хоча президент повинен взяти на себе всю повноту відповідальності, вина безпосередньо лежить на Андрію Богдану, голові президентської адміністрації.

Напередодні голосування виборці добре знали, що Зеленський не має досвіду управління, і припускали, правильно чи хибно, що він оточить себе людьми, які знають свою справу. Та адміністрація навіть не наблизилась до того, щоб набрати найкращих і найяскравіших.

Замість укомплектувати основні інституційні та міністерські посади щонайменше здібними людьми, Богдан назначив міністрами молодих і недосвідчених, які хоч поверхнево і показали хороші реформістські наміри, та не мали таких резюме, що би виправдали їх призначення. Це було зроблено навмисне. Богдан обрав людей, яких він міг контролювати і які би не кинули виклик його владі та адміністрації в цілому.

Прем'єр-міністр Олексій Гончарук не показав ні адміністративних, ні комунікативних здібностей очолювати уряд. Наприклад, після багатомісячної дискусії земельної реформи, що іноземні інвестори, що вітчизняні землевласники не можуть зробити чіткі висновки з того, що буде в законі. Тож замість домогтися довіри інвесторів, що чітко поставила собі за ціль адміністрація Зеленського, надії інвесторів радше зменшились, оскільки вони зіштовхнулись з тим, що являється систематичною проблемою в Україні, нездатністю уряду забезпечити країну надійною та продуманою законодавчою базою, що пропонує рішення фундаментальним проблемам. Уряд не лише не може представити систематичного рішення для найбільш важливого сектору своєї економіки, стало також очевидним те, що він не може чітко визначитись, не кажучи вже про те, щоб упевнено донести свої наміри.

Те ж саме з сектором відновлюваної енергетики, потенційною приманкою для іноземних інвестицій, де вже визначені іноземні гравці напружено чекають у той час як члени енергетичних комітетів ведуть торги з олігархами та погрожують заднім числом скоротити тарифи. Як результат, багато проектів з відновлюваної енергетики були закинуті, а ще велика їх кількість призупинилась. Інвестори запитують, а чи уряд взагалі розуміє чи турбується про інвестиційну впевненість, та чи усвідомлюють там шкоду, що може бути нанесена відсутністю юридичної ясності.

У новому році президент і його адміністрація мають зосередитися на основах.

Зосередитись на встановленні верховенства права. Відправити олігархів до в’язниці. Сфокусуватись на встановленні етичних принципів для суспільства, що живе за правилами.

Завершити демонтаж натхненних радянщиною інституцій, та замінити їх на достойні, трансформаційні міністерства, що би служили інтересам людей, а не власним корупційно-бізнесовим, а заразом увіковіченню неефективної бюрократії.

Забезпечити, щоб парламент набув собі репутації такого, що продукує законодавство, яке створює правову основу для суспільства з пануванням справедливості. Щоб це було місце, де вирують живі парламентські дискусії, і немає конфлікту інтересів з досі корумпованим бізнес-класом.

Створити атмосферу, що приваблювала би найкращих та найбільш здібних, а на посади би запрошувала людей, які довели свої навики. Зрілих та досвідчених політичних діячів та управлінців з досвідом ведення бізнесу, які знають, як розвивати, комунікувати та втілювати стратегії, що відповідають прозахідним стандартам.

Виконання усіх цих речей і встановить напрям уряду, та визначить його шлях. Він встановить його ідентичність, покаже характер та, сподіваймось, відновить прагнення України реалізувати свій потенціал.

Переклад НВ

Публікується з дозволу автора. Вперше опубліковано на KyivPost

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени