Читайте NV у Google
Сьогодні відбудеться позапланова зустріч президента України з президентом США
Ситуація зараз така, що не варто очікувати якихось приголомшливих новин. Навпаки: уся логіка останнього часу вказує на те, що найближчі чотири тижні будуть максимально присвячені формуванню переговорних позицій на суходолі та на морі. Причому це стосується не лише Росії та України, а й США, Ірану та Китаю.
Зберігаємо максимальну зосередженість не на тому, що кажуть, а на тому, що відбувається насправді. Утім, варто позначити ярликами ті потоки слів, що заполонили ефір.
1. Важко ігнорувати той факт, що останніми тижнями в Україні дедалі виразніше лунає взаємопов'язана пара тез.
Перша теза: зима буде складною. Важкою буде зима. Ще ніколи не було такої зими, як та, що на нас чекає. Ви все зрозуміли щодо складної зими? Попередня зима взагалі не була зимою порівняно з майбутньою. Чи є в цьому істина?
З огляду на попередній досвід, Росія справді може спрямувати зусилля на організацію в Україні гуманітарної катастрофи — того, чого не вдалося повною мірою досягти минулої зими. Але тут-таки виникає й друга теза: якщо восени не вдасться домовитися, відбудеться ескалація. Йдеться саме про ту складну зиму.
Восени настане черговий момент для активізації переговорів
Наші співгромадяни дуже часто схильні сприймати інформацію вибірково. Тут же все дуже наочно. Восени настане черговий момент для активізації переговорів. До цього спонукатиме низка чинників. Деякі з них спрацюють, інші — ні, але період із кінця вересня до кінця листопада стане вирішальним: або вдасться стати на шлях деескалації, або зусилля виявляться марними, і на нас чекає все те, про що йшлося: ескалація, важка зима.
Наразі колективний експертний розум України (а також чимало умовно об'єктивних росіян) керується базовим сценарієм: Росія не зможе захопити Слов’янськ і Краматорськ до кінця 2026 року, війна перейде на 2027 рік, Росія здатна вести бойові дії в рутинному режимі ще щонайменше рік, але витрати зростають, тому взимку будуть здійснені спроби зламати опір України. Якщо не на фронті, то в тилу.
Водночас і в Україні, і серед притомних людей (зокрема й «поганих росіян») у Росії зростає розуміння ціни продовження війни, а отже — й мотивація зупинити її просто зараз. Жителі прифронтових регіонів України, так само як і мешканці Бєлгорода, а тепер ще й Ростова, відчувають це щомиті.
Отже, суть моменту полягає в тому, який комплекс чинників впливатиме на Росію та Україну до моменту відкриття нового вікна переговорів і під час нього.
2. Умовною контрольною датою є 20-ті числа вересня, коли «імператор» Сі відвідає США. Ймовірно, він також виступить в ООН.
Агресія Росії проти України — це лише одне, і далеко не найголовніше, питання в американсько-китайському порядку денному. Тим не менш, ігнорувати його цілковито не можна, оскільки з погляду енергетичного ринку, ринку продовольства та в загальному контексті підходів до свободи судноплавства ця війна чинить мультирегіональний, а місцями й глобальний вплив. Їй необхідно приділити принаймні певну увагу.
Коли дійде до гіпотетичного приділення уваги цьому питанню, на столі в імператора Сі та Трампа вже буде певний набір доконаних фактів і сталих тенденцій, на які вони зможуть спертися.
Росія матиме приблизно такі «карти». На полі бою РФ із високою ймовірністю зможе продемонструвати стійкий контроль над Костянтинівкою, значний ступінь проникнення в Олексієво-Дружківку та власне Дружківку, амбіції щодо контролю над Лиманом і гіпотетичні успіхи (що не є фактом) на північному сході Харківської області (район Білого Колодязя — Великого Бурлука) та на східному березі річки Оскіл, де вони тиснутимуть на наш оборонний плацдарм. До того ж, вони матимуть певну диспозицію на Запоріжжі.
Дивіться — говоритимуть росіяни світовим гегемонам — ми закінчили підготовчі заходи та почнемо боротися за фіналізацію оголошених «цілей СВО». Це, очевидно, займе час. Зиму та весну, найімовірніше. Паралельно ми спалимо прифронтові регіони України і спробуємо розігнати хвилю в кілька мільйонів біженців приблизно в січні. Також, якщо вийде, ми значно просунемося у бік Запоріжжя.
Це спровокує внутрішню кризу в Україні, яка поставить її на межу краху. До того ж, це неодмінно позначиться на настроях у Європі, де наближається низка виборів. І коли ви захочете поговорити наступного разу (навесні), умови вже будуть іншими. Тому нам немає особливого сенсу говорити з вами зараз — нас усе влаштовує. Але ми не відмовляємося послухати.
3. Дивіться — скаже Україна, — ми безмежно ввічлива й розумна країна, ми все розуміємо. Росія — ядерна наддержава; ви її страшенно боїтеся або ж не хочете хаосу. До того ж у вас є власні гегемонські розклади та гешефти. Тому ми ніколи й ніде не перетинаємо справді «червоних» ліній. Але ми окреслюємо тенденції й доводимо: якщо ми щось заявили, то наша витривалість у часи війни — не менша ніж у росіян. У мирний час можуть бути нюанси, але коли ми вже розлютилися — росіянам краще відповзти. Ми не один народ, але в цьому схожі. Поставтеся до цього серйозно. Спеціально для «альтернативно обдарованих» ми вигадали кампанію «40 днів впливу», щоб за її підсумками зафіксувати:
• Україна технічно готова заблокувати російських окупантів і тих, хто приїхав до Криму, але поки що не блокує;
• Україна технічно готова перекрити Дон, заблокувати Азов і зробити Чорне море непридатним для масштабного судноплавства, але поки що цього не робить;
• Україна готова завдавати ударів по російській теплогенерації аж до Санкт-Петербурга та Уралу, але поки що цього не робить;
• Україна легко повторить кампанію примусових ремонтів російських НПЗ і постійно нагадуватиме про це;
• Україна технічно готова спалити до зими близько 30% російських логістичних потужностей, особливо навколо Москви та європейських міст-мільйонників; ви замучитеся возити китайські труси й чайники москвичам…
Наголошуємо: наразі це відповідає поточному рівню технічної готовності. А якщо цей показник дещо зросте (ми над цим працюємо), ефект вас вразить.
Ми розуміємо, що росіяни справді можуть захопити не лише Костянтинівку, а й ще кілька сотень чи навіть тисячу квадратних кілометрів нашої території. Однак це нічого радикально не змінить на фронті. Тому ми не боїмося продовження війни. Але категорично цього не хочемо.
Чому? Бо знаємо: ми воюємо зі злочинцями, яким байдуже до долі людей, зокрема й власних (подивіться на Бєлгород — усім просто байдуже).
Якщо росіяни почнуть вбивати більше українців і завдавати страждань містам, нам доведеться відповідати — вимикати світло й тепло в Росії. А ми цього не хочемо, бо не воюємо з цивільними.
Гуманітарна криза в Україні створить проблеми не лише нам, а й Європі. Гуманітарна криза в РФ створить проблеми не лише Кремлю. Ви всі боїтеся мати справу з Кремлем, молячись на умовну «стабільність» у РФ. Так от: ескалація проти України автоматично означатиме нестабільність у Росії — у них почнуть сипатися регіони, і ми знаємо які.
Ми розуміємо, що є сили, зацікавлені в тому, щоб розхитати ситуацію в Європі через погіршення становища в нас. Проте наших і європейських ресурсів уже достатньо, щоб запустити процес розхитування всередині самої РФ. Уся історія Росії свідчить, що навіть незначні коливання ситуації регулярно закінчуються погано для всіх довкола. З огляду на це, усім було б спокійніше й дешевше, якби восени нас із Росією підштовхнули до деескалації — із поступовим примусом росіян до адекватності.
4. Як це може відбуватися технічно? Є країна-агресор — Російська Федерація. Є жертва агресії — Україна.
Уявіть собі градієнт сценаріїв завершення війни, де крайня ліва точка — це беззастережна капітуляція жертви агресії, а крайня права — беззастережна капітуляція агресора. Особливість цього градієнта полягає в тому, що в нашій реальній ситуації умовний нуль — який можна назвати «консенсусом» або «компромісом, що влаштовує всіх» — розташований не посередині, а у співвідношенні 80/20. Де сегмент «20» — це компроміс за рахунок агресора, а сегмент «80» — компроміс за рахунок жертви агресії, тобто України. Рухатися цим градієнтом праворуч — надзвичайно складно, адже це залежить не лише від нас.
Будь-яке рішення, що не передбачає негайного повернення всіх територій у межах 1991 року, видачі злочинців і виплати компенсацій (тобто відсутності повного й негайного відновлення справедливості), — це компроміс за рахунок жертви агресії.
Повернення територій не зараз, а згодом, у ході «дипломатичного врегулювання», — це теж компроміс за рахунок жертви агресії. Важливо про це пам’ятати, адже багато хто забуває.
Чи є в історії приклади компромісів за рахунок жертви агресії? Та скільки завгодно. Наприклад, підсумок війни 1939−1940 років — це компроміс за рахунок жертви агресії, Фінляндії. Питання полягає у змісті та наслідках.
5. Росія від самого початку робила ставку на беззастережну капітуляцію України шляхом захоплення Києва, зміни влади, ліквідації суб'єкта «Україна», відмови від претензій до РФ та формалізації досягнутого. Нагадаю: взимку 2022 року чимало наших нинішніх партнерів були готові прийняти таку реальність і взаємодіяти з Росією в нових умовах.
План-максимум не спрацював, і Кремль перейшов у площину «компромісу за рахунок жертви агресії», але з чітким вектором — за один-два кроки перейти до режиму капітуляції. Однією з умов цього є формальне визнання захоплених територій російськими.
Зауважте: щойно риторика щодо переговорів сезонно сягає певної інтенсивності, Лавров, Ушаков або Пєсков завжди кажуть: «Звісно, ми за переговори та дипломатичне вирішення. Нехай Україна піде з Донбасу, а після цього ми почнемо обговорювати наші інші вимоги». І однією з цих вимог є формальне визнання захоплених територій.
Ніхто не проти переговорів. Питання в тому, у який бік спрямовано вектор на полі «компроміс коштом жертви агресора» і де розташована початкова точка на цьому градієнті.
Позиція України ще до 2022 року була гранично чіткою: не можна винагороджувати агресора, інакше це стане прикладом для інших. З 2022 року не менш твердо закріплено підхід: жодних формальних визнань, жодних кроків, що різко зміщують ситуацію в бік втрати суб'єктності та небезпеки де-факто капітуляції.
А далі починаються маневри на цьому градієнті, рух за поділками «реалій на місцях» і супутніх умов.
6. Що таке «Стамбул»? Багато хто забуває, що перший «Стамбул» не завершився в березні — він тривав до травня 2022 року. І Кремль намагався імітувати процес, ніби продовжуючи його з моменту переривання. Для захисту інтересів України під час переговорів необхідно було сформувати — вживаймо цей канцеляризм — «комплекс внутрішніх і зовнішніх умов».
Зовнішні умови — це ті самі славнозвісні «гарантії». Для яких, хоч як це дивно, потрібні гаранти. Потенційні гаранти, запропоновані Україною, відмовилися ще у 2022 році, замінивши «гарантії» (зобов'язання) на «підтримку» (добру волю). Відпала частина необхідних (!) заходів для врегулювання. Без цього справа не рушає з місця.
Тому «Стамбул» нічим не завершився. А продовженням цього «нічого» буде таке саме «нічого», якщо не зміняться базові параметри. Взаємодія щодо полонених та інших гуманітарних питань може тривати, але не підніматиметься до рівня врегулювання.
Усе звелося до зміцнення внутрішніх чинників опору агресії за допомогою зовнішньої підтримки (гроші, зброя тощо, санкції) — і ми за неї вдячні! Однак це не вирішує проблем України. Так само як і не дозволяє Росії досягти її цілей.
Вихід — або через деескалацію, або через ескалацію, що мають різко змістити Кремль «праворуч» на шкалі вимог.
Протягом найближчих місяців Україна всіляко спонукатиме Росію та інші зацікавлені сторони до переговорів із правильною відправною точкою на градієнті та правильним вектором.
Наскільки це вдасться — невідомо. Це дуже наочно. Скажімо, згоріло 5 великих складів Wildberries, а могло б на цей момент згоріти вже 10 (просто не зайнялося або був недоліт у кілька метрів). Так само і з іншими цілями.
7. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв — недурна людина й досвідчений політик. Проте є серйозна вада: його режим було встановлено за допомогою РФ, і він цілковито від неї залежить. Нам хотілося б думати, що існує певна рівновага завдяки впливу Китаю та залученню західного бізнесу. Але насправді це не так: Путін може усунути Токаєва, якщо вважатиме це за потрібне. Казахстан абсолютно беззахисний перед Росією у військовому плані й украй вразливий за цілою низкою параметрів.
Нещодавно Токаєв доклав зусиль для зміцнення своєї влади за допомогою нової Конституції. Цілком очевидно, що він категорично незадоволений залежністю від РФ. Це б'є по його особистих амбіціях і ображає національну гідність.
Тому, знаючи, що народ Казахстану значною мірою підтримує Україну, Астана балансує. Наприклад, відкрито збирається гуманітарна допомога для України. Переслідуються найбільш демонстративні випадки підтримки війни або найменш придатні найманці.
Однак Астана якнайкраще знає, що «економічне зростання» та сплеск «інвестицій» у Казахстан у 2022−2024 роках — це гроші росіян. По-перше, релокантів. По-друге, тих, хто готує «запасний аеродром». По-третє (і їхня частка найбільша) — учасників схем в обхід санкцій.
Також Казахстан продовжує співпрацю з РФ у космічній сфері, зберігає можливість будівництва АЕС і за участі «СИБУРу» розгортає вітчизняну нафтогазохімію.
Якщо західні партнери розглядають Казахстан переважно як джерело сировини та ринок збуту продукції, то в РФ наразі є й інші пропозиції. До того ж існує налагоджена кооперація на міжрегіональному рівні — наприклад, переробка казахського газу в Оренбурзі тощо.
З огляду на все це, Казахстан і досі залишається чи не головним маршрутом в обхід антиросійських санкцій. Про це ненав’язливо нагадав ЄС у 21-му пакеті санкцій від 24 липня, до якого включили дві компанії з Казахстану (дані щодо однієї з них оновили) та кілька структур із Киргизстану, що діють через територію Казахстану.
8. Наразі Токаєв має політичний ресурс, щоб пересидіти Путіна при владі. Але це можливо лише за умови збереження внутрішньої стабільності. А тут усе непросто: периметр Казахстану перетворився на зону бойових дій.
Україна завдає ударів по видобувних платформах і кораблях РФ у Каспійському морі, по Астрахані (ГПЗ), Оренбургу (ГПЗ і гелієвий завод), Орську, а тепер ще й по Омську та Тюмені. Для розуміння: від Астани до Омська — 440 км. Це для нас Омськ далеко, а там це сприймається інакше.
Плюс трубопровід КТК, через який транспортується 80% експортної нафти з Казахстану.
Токаєв, безумовно, чудово усвідомлює: якщо РФ спробує спричинити гуманітарну катастрофу в Україні, Україна почне завдавати ударів там, де це буде найефективніше. І найменше вона зважатиме на економічні інтереси еліт Казахстану. Зокрема, Україна може спонукати окремих російських олігархів усвідомити, що тепер варто боятися не лише Путіна. У низці випадків це безпосередньо зачіпає інтереси Казахстану.
Досвід паливної кризи засвідчив, що росіяни, які опинилися у скрутному становищі, можуть спричиняти неспокій у північних регіонах Казахстану. А якщо їх стане дуже багато (що цілком передбачувано), ці турботи ляжуть на плечі Астани.
Тому для досвідченого дипломата Токаєва цілком логічно зробити реверанс у бік українського народу, щоб знизити напругу та створити простір для обміну думками. Ще логічніше — висловлювати побоювання Путіну нібито не від себе, а від імені певних шанованих людей, переказуючи їхні думки. І саме на тому майданчику (міжрегіональний форум), де потрібна стабільність.
Жодний Китай ні про що Токаєва не просив. І Білий дім — теж. Я радше повірю, що президента Казахстану про це попросили російські губернатори чи олігархи.
Токаєва найбільше турбує його особиста влада, яка опиняється під загрозою через зростання зовнішньої нестабільності. Заклик до «Стамбула» нічим не загрожує Путіну, а Токаєву — на руку.
9. Чим це може закінчитися?
До 20-х чисел вересня має сформуватися загальний контур: усі — за мир і деескалацію. Але саме в цей момент Путіну доведеться запускати нову хвилю мобілізації (формально указ про її проведення чинний). Навіть якщо вона не буде такою публічною, як у 2022 році, вона все одно охопить величезну кількість людей, а отже — набуде розголосу. Мобілізація — це акт ескалації, що суперечить загальному тлу подій.
Якщо до вересня внаслідок дій України накопичиться такий масив причин, що спонукає гегемонів і дрібніших діячів справді вимагати від Путіна щонайменше дотримання певних меж і відсутності ескалації, Кремль може опинитися в ситуації, коли проведення масової мобілізації — навіть за окремими військово-обліковими спеціальностями — стане складним завданням.
Або ж може бути висунуто вимогу взаємно відмовитися від дальніх повітряних ударів, щоб уникнути гуманітарної кризи. Це різко збільшить витрати й посилить безперспективність війни для Росії, оскільки міські бої на Донбасі та в степах Запоріжжя не вирішують жодних завдань.
Росія, своєю чергою, превентивно підвищуватиме ціну для України, щоб у разі гіпотетичного початку переговорів змістити точку компромісу ліворуч — максимально близько до точки беззастережної капітуляції…
Складність ситуації полягає в тому, що ціна розподілена територією України нерівномірно.
У Сумах і Херсоні — однакові ціни, Харків стрімко рухається в тому ж напрямку. До кінця вересня (за два місяці) умовний Львів може не відчути суттєвих змін, а от Запоріжжя — відчує.
І коли на цьому тлі активізується риторика щодо переговорів, знадобиться дуже якісна робота з роз’яснення бодай найочевидніших обставин. Наприклад, того, що ворог — як і раніше — у Москві.
Знадобляться різні акценти й розуміння мозаїчної картини.
У прифронтовій зоні, яка вже давно хотіла б покінчити з «усім цим» просто зараз, доведеться нагадувати, що швидкі й прийнятні рішення — лише в Москві. Що «простішим» і «швидшим» є одностороннє рішення з боку України, то дорожче воно коштуватиме зрештою — зокрема й людськими життями.
У віддаленіших регіонах доведеться нагадувати, що не кожен компроміс і не кожен заклик до миру — це зрада, а от безкомпромісні вимоги дуже часто є проявом тупості та зради. І смертним вироком для багатьох співвітчизників. А також те, що головною «червоною лінією» є 40% іноземного ресурсу в нашій обороні.
Треба буде тверезо оцінювати наші успіхи, щоб не піддаватися ілюзіям. Треба буде тверезо оцінювати наші втрати й можливі поступки. Тоді вдасться уникнути найгірших сценаріїв, адже росіяни не зможуть ефективно нас розхитувати.
Ну і ніхто не забороняє сподіватися на «чорних лебедів».
Ми не до кінця розуміємо ситуацію в РФ; передбачити ефект доміно на етапі першої кісточки вкрай складно. Влітку готуємо все, що можливо.
Текст опубліковано з дозволу автора