«Якщо трапиться найгірше, мою долю вирішуватиме не випадковий чиновник». Військовий-гей розповідає, чому вирішив укласти фіктивний шлюб з подругою
Читайте NV у Google
ЛГБТ-військові хочуть захистити себе і близьких у разі своєї загибелі чи поранення (Фото: NV)
Поки цивільні партнерства в Україні й досі не працюють, ЛГБТ-військові змушені шукати юридичні лазівки, аби захистити себе і близьких у разі своєї загибелі чи поранення.
Матеріал реалізовано репортеркою сайту NV.ua Олександрою Горчинською за сприяння RFSL — Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Необхідність впровадити в Україні інститут реєстрованих, або ж цивільних партнерств обговорюється у публічному просторі вже не перший рік. Цей формат передбачає можливість створення юридично визнаних союзів — вони надають права, рівноцінні тим, які мають партнери у офіційному шлюбі. Ці права стосуються спадкування, спільного майна, соціальних гарантій, права розпоряджатися тілом після смерті одного з партнерів, опіки над спільними дітьми, тощо.
Цивільні партнерства могли би стати тим інструментом, який допоможе юридично легалізувати в Україні зокрема і одностатеві союзи, в тому числі, союзи ЛГБТ-людей. Сьогодні ст. 21 Сімейного кодексу України визначає шлюб як «сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану», таким чином, фактично, унеможливлюючи укладення таких союзів між людьми однієї статі.
У березні 2023 року законопроєкт про цивільні партнерства авторства нардепки Інни Совсун зареєстрували у Верховній Раді України. Президент Володимир Зеленський підтвердив журналістам свою готовність підписати закон про цивільні партнерства ще у листопаді 2024 року.
Про те, що цивільні партнерства мають бути передбачені законодавством, раніше заявляв омбудсмен Дмитро Лубінець.
Цьогоріч за впровадження в Україні інституту цивільних партнерств виступила і Європейська комісія. У відповіді на лист, надісланий українськими активістами, Єврокомісія визначила, що Цивільні партнерства є передумовою для вступу України в Європейський Союз, а значить, також і вступу до НАТО.
Поки цивільні партнерства в Україні й досі не запроваджені, люди, що належать до числа ЛГБТ, вимушені шукати обхідних шляхів для того, аби мати можливість скористатися усім переліком прав на рівні з тими, хто перебуває у офіційних гетеро шлюбах.
Репортерка NV Саша Горчинська поспілкувалася з українським військовим, який не має жодних близьких кровних родичів в Україні. Він — гей, а отже, це унеможливлює для нього варіант укладення юридично визнаного союзу зі своїм потенційним партнером. У цій розмові він побажав залишитися анонімом з міркувань безпеки.
Для того, аби обійти юридичні обмеження, співрозмовник NV вирішив укласти шлюб зі своєю близькою подругою. Для чого він це зробив, як ухвалював для себе таке рішення та чи вважає цей шлюб фіктивним, він розповів у інтерв'ю.
Про приєднання до війська
Я добровільно мобілізувався до лав Збройних сил України у липні 2024 року. На той момент у мене в Україні не було жодного близького кровного родича. Мені відомо, що десь в іншій частині країни живе мій зведений брат, а більше прямої рідні у мене немає.
Перші серйозні роздуми про майбутнє наздогнали мене під час бойових виїздів та чергувань. Коли кілька разів у твій окоп прилітає дуже близько і важко, ти мимоволі думаєш: «Якщо зараз буде точне влучання, то ніякий бліндаж не врятує». У цей момент постає питання, а хто розпоряджатиметься всім, що залишиться після мене? У мене є певні заощадження, якісь базові речі, велосипед, який я ніжно люблю. Але головне — хто організує весь процес, забере моє тіло, поховає?
У мене є чітке особисте уявлення про те, як це має відбутися — усе прописане у моєму заповіті. Я категорично не хотів, щоб ці питання вирішував якийсь випадковий офіцер чи діловод мого батальйону. Це абсолютно неправильно.
Звісно, у ЗСУ під час оформлення особової справи в підрозділі ти заповнюєш анкету, де вказуєш близьких родичів або довірених осіб. Це люди, яким мають зателефонувати у випадку важкого поранення, коми чи загибелі. Але далі виникає безліч юридичних нюансів.
Виявляється, якщо довірена особа не є твоїм прямим родичем, вона не має жодних законних прав. Тобто вона не може поховати тебе так, як ти заповідав, не може отримати державні виплати чи розпорядитися майном. Більше того, комунікація з цією особою повністю залежить від людяності представника твоего підрозділу. Якщо людина порядна, вона зателефонує. А якщо їй байдуже, тіло просто передадуть найближчому комунальному підприємству того міста, біля якого ти загинув. У моєму випадку це було б Запоріжжя. Можливо, мене б просто поховали за державний кошт на якомусь міському цвинтарі поруч із безхатьками під безіменною табличкою.
Рішення про шлюб
Ще під час перших сильних обстрілів в окопі я сів і написав детальний заповіт. До мобілізації я мав трьох близьких подруг, з якими щиро спілкувався. Я прямо казав усім трьом, мовляв, давайте одружимося. Якщо мене вб’ють або покалічать, бодай хтось із близьких отримає ці виплати та зможе все владнати.
Минув якийсь час, і одна з цих подруг запитала мене, чи моя пропозиція щодо одруження ще в силі. Якщо так, сказала вона, я згодна. Так ми і вирішили.
Я написав рапорт на одруження. Це, до речі, була моя перша відпустка за понад рік служби. Мені довго не підписували документи через внутрішні особливості батальйону — там чомусь вирішили, що поки ти не відслужиш рік саме в цьому підрозділі, тебе не відпустять навіть у законну відпустку. Хоча за законодавством ми маємо право на два відпочинки на рік. Після отримання посвідчення УБД та статусу ветерана додалося ще 10 додаткових днів.
Окрім юридичного боку, мені хотілося мати певний статус дружини для соціуму. Я маю досить нестандартну, яскраву зовнішність, що серед колег по службі регулярно викликало підозри щодо моєї сексуальної орієнтації. Мені це було неприємно. Я відкриваюся лише тим людям, яким безмежно довіряю, до яких відчуваю особисту симпатію.
До одруження зобов’язання щодо мене на випадок настання трагічної ситуації були сильно розпорошені між трьома людьми. Одна подруга мала паролі до моїх акаунтів, щоб у разі трагедії повідомити друзів. Друга мала доступ до банківських карток. Третя тримала ключі від моєї орендованої квартири, знала, де лежить улюблений велосипед, як розфасовані мої коробки з речами. Я ретельно підписав їх: «літо», «зима», «красиве», «бойове».
У якийсь момент я усвідомив, що все це виглядає занадто хаотично. Потрібна одна людина, яка триматиме в руках усі ниточки й вестиме комунікацію з державою. Одруження стало ідеальною нагодою для цього.
Важливо наголосити, що я не можу назвати наш шлюб повністю фіктивним у класичному розумінні. Між нами з моєю дружиною є глибока дружба, симпатія та щира любов. Це шлюб, у якому просто немає сексу, але є все інше. Ми оформили спільну банківську картку, прив’язану до мого ветеранського рахунку, куди я перераховую кошти. Разом їздимо у відпустки, проводимо час.
Тепер я абсолютно спокійний. Якщо раптом зі мною трапиться якесь нещастя, я знаю, що мою долю вирішуватиме не випадковий чиновник чи командир, а цілком конкретна людина, яка є моєю законною дружиною перед державою, за яку я воюю. Я з гордістю ношу обручку, мені подобається цей статус одруженого чоловіка.
Формат стосунків з дружиною та реакція квір-спільноти
Звісно, такий шлюб накладає свій відбиток на особисте життя. У нас із дружиною формат вільних стосунків: у мене є партнери, у неї — свої захоплення. Ми здебільшого знаємо про коханців одне одного, інколи навіть перетинаємося у спільних компаніях.
Але виявилося, що значна частина ЛГБТ-спільноти дуже критично ставиться до таких рішень. Для багатьох штамп у паспорті є червоним прапорцем: з «одруженими» стосунків не будують.
Минулого року на одному з квір-рейвів я познайомився з цікавою людиною. Ми спілкувалися, разом відпочивали, але коли я запропонував продовжити знайомство, ця людина прямо відрізала: «З одруженими справи не маю. Я чітко знаю, чого хочу від чоловіків, і не збираюся влізати у твої заплутані стосунки з дружиною». І це не поодинокий випадок.
Моя дружина наразі встановила для себе залізне правило. На самому початку будь-якого знайомства вона чесно каже: «Я заміжня. Мій чоловік — військовий, він гей, у нас вільні стосунки. Якщо тебе це влаштовує — спілкуймося далі. Якщо ні, то прощаємося відразу». Я говорю своїм партнерам приблизно те саме. Це значно спрощує нам усім життя.
Гомофобія у війську
За два роки служби я півтора року провів безпосередньо в окопах та бліндажах. Формат моєї роботи не вимагає постійного перебування на «нулі», але бойових виїздів не бракувало. За цей час я зміг довіритися й відкритися лише п’ятьом людям у батальйоні. Більше ніхто про мою орієнтацію не знає, і я не прагну цього.
Я не маю того відчайдушного різновиду хоробрості, так само, як і потреби у публічності, щоб робити гучні камінг-аути. Моя робота любить тишу. Іноді мені навіть доводиться пригнічувати власну яскравість та ексцентричність, до якої я звик у цивільному житті.
Перед черговим бойовим виїздом мені довелося піти в секонд-хенд у тому місті, де ми базуємося, й зібрати одяг, який відповідав би ситуації та підходив би для окопів. Це чорні спортивні штани з трьома смужками, проста оливкова футболка, непоказна сіра куртка. У моєму звичайному гардеробі ж просто немає сірих та чорних речей як явища — я люблю все яскраве. Але на точці збору, де ми отримуємо зброю та боєкомплект, не можна ходити у військовій формі з міркувань безпеки. Там потрібно максимально мімікрувати під місцевих, зливатися з натовпом. Тож цей одяг я використовую виключно для виїздів на ротації та повернення з них.
Свій перший підрозділ я обирав дуже свідомо. У них діяв неофіційний, але дієвий кодекс поведінки — Code of Conduct, де було чітко прописано: «Ми не толеруємо антисемітизм та гомофобію у будь-яких проявах. За порушення — миттєве переведення в іншу частину». Це була особиста принципова позиція мого тодішнього командира. Саме тому я туди й пішов.
У тому підрозділі я був далеко не єдиним, хто належить до числа ЛГБТ. Нас там було більше десятка. Хтось заявляв про це відкрито, я ж з тієї категорії людей, які прямо не говорять, але поводяться так, що здогадатися неважко.
Армія — штука непередбачувана. Сьогодні я потрібен тут, а завтра мене можуть перевести в штурмовики чи танкісти. Тому я не можу розписуватися за все військо. Але якщо говорити про Сили безпілотних систем та специфіку роботи з БПЛА, то тут переважно служать люди мого інтелектуального формату. Це міленіали, айтівці, контингент зі столичного Подолу, або ж модних кав’ярень Харкова, Дніпра та Херсона. Це люди з татуюваннями, пірсингом і прогресивними поглядами. Вони ставляться до ЛГБТ абсолютно спокійно, їм це просто нецікаво обговорювати. На першому місці стоїть твоя професійність як фахівця.
У нашому середовищі панує негласна тактика, схожа на американську армійську систему часів Клінтона: «Don't Ask, Don’t Tell», або ж «Не питай, не кажи». Я вважаю це оптимальним варіантом для себе.
Ніхто не знає, хто завтра стане твоїм прямим командиром чи головнокомандувачем. До керівництва може прийти умовний консерватор, який почне нав’язувати так звані традиційні цінності, списувати ЛГБТ-військових з бойових посад, завалювати паперовою рутиною в штабах. Саме тому я волію тримати своє приватне життя в тиші.
У мене немає потреби в публічному маніфесті. Мені просто потрібно якісно виконати свою роботу й повернутися додому живим.