Шлюб з 14 років та інші небезпеки. Юристка розповідає, що не так із проєктом нового Цивільного кодексу України

Серед цих положень — зниження віку, з якого, за рішенням суду, може бути надане право на укладення шлюбу у випадку вагітності та народження дитини, до 14 років, а також — фактична заборона розірвання шлюбу під час вагітності дружини та до досягнення дитиною однорічного віку, і застосування заходів примирення

Так, у своїй заяві на сайті Асоціація жінок-юристок України ЮрФем наголошує: певна частина положень проєкту суперечить вищевказаним принципам та абсолютно не враховує попередні законодавчі ініціативи, які стосувалися приведення законодавства України у відповідність вимогам Стамбульської та Лансаротської конвенцій.

ГО Ла-Страда Україна також опублікувала власну позицію щодо нового документа, де йдеться зокрема про те, що Кримінальний кодекс України визначає вступ у статеві зносини з особою, яка не досягла 14 років як зґвалтування, 16 років — кваліфікує як статеві зносини з особою, яка не досягла віку сексуальної згоди.

«Таким чином, виникає правова колізія і шлюб, в такому випадку, фактично легалізує наслідки кримінального правопорушення, та може створювати механізм уникнення кримінальної відповідальності, а також суперечить принципу захисту прав дитини», — зазначають у Ла-Страда Україна.

Чому законопроєкт протирічить концепції євроінтеграції України та які небезпеки він приховує, у інтерв'ю NV пояснює адвокатка, експертка БО Марш Жінок Оксана Гузь.

Чому цей законопроєкт з’явився саме зараз і саме у такому форматі?

Автори подають це як логічний етап рекодифікації. Мовляв, за більш ніж 20 років накопичилися фрагментарні зміни: цифровізація, нові моделі економіки, еволюція судової практики. Тож необхідне цілісне оновлення приватного права під європейські підходи. Політично це подається як «євроінтеграційний апгрейд» і спроба показати прогрес у реформуванні фундаментальних галузей права.

А от формат, у якому він з’явився, викликає найбільше питань. Вже сам той факт, що буквально за два тижні широкого розголосу виникли дві альтернативи, демонструє, що текст вийшов у публіку без достатнього діалогу і без нормальної оцінки впливу на права людини. У підсумку суспільство отримало досить суперечливий пакет, де поруч із прогресивними речами закладені регресивні рамки: від моральних оціночних категорій до звуження прав жінок, дітей і ЛГБТК+ людей.

Чи не суперечить запропонований законопроєкт євроінтеграційному шляху України?

Так, у нинішньому вигляді № 14394 і обидві його альтернативи — № 14394−1, № 14394−2 — створюють ризики прямої суперечності євроінтеграційній рамці, зокрема Дорожній карті з питань верховенства права (Кластер 1), яка фіксує очікувані стратегічні результати у сфері прав людини, гендерної рівності та рівних прав для ЛГБТІК+.

Ключова проблема в тому, що проєкти закладають регресивні конструкції у саме ядро приватного права. Це відкочує нас у минуле і конфліктує з очікуваними результатами Дорожньої карти. Зокрема тут йдеться про блоки щодо прав дитини, гендерної рівності та недискримінації, рівних прав для ЛГБТІК+.

Заборона на визнання дійсності шлюбів у випадку, коли одна з осіб після того змінила стать — це один із прикладів, де проєкт виглядає в конфлікті з євроінтеграційною логікою. Це санкція на гендерний перехід. Якщо держава каже, що шлюб був дійсний, але стане недійсним через зміну статі однієї особи, це, по суті, карає людину за реалізацію права на приватне життя та ідентичність, втручається у сімейне життя.

У європейській рамці базовими є саме підхід щодо захисту приватного життя і заборона дискримінації. Політики ЄС рухаються в бік підтримки й захисту ЛГБТК+ людей, боротьби з дискримінацією та забезпечення рівності. Натомість практичний наслідок, який буде мати Україна — правова небезпека для сімей. Така норма робить шлюб умовним. Тобто люди живуть сім'єю, мають спільне майно, дітей, взаємні обов’язки, але в будь-який момент можуть втратити сам статус сім'ї через зміну гендерного маркера. Для ЄС це виглядає як регрес і як джерело дискримінаційних практик, а не як гармонізація з європейськими стандартами.

Одна із запропонованих норм — шлюб з 14 років. У чому небезпека?

Станом на сьогодні базова рамка закону інша. Шлюбний вік — 18 років, а право на шлюб з 16 років може надати суд, якщо це відповідає інтересам неповнолітньої особи. Паралельно з тим кримінальне право містить жорсткі запобіжники проти сексуальних посягань на дітей.

Ключова проблема «норми 14 років» у тому, що вагітність у 14 — це потенційний маркер кримінально караної ситуації. Але проєкт пропонує зробити її юридичною підставою для узаконення через шлюб.

Формально шлюб не скасовує кримінальної відповідальності. На практиці ризик — у механіці: це цивільна процедура, де немає автоматичного тригера, який гарантував би перевірку кримінального контексту. До того ж вагітність фактично стає головним аргументом, витісняючи перевірку безпеки, добровільності, асиметрії впливу. Фактично, виникає інструмент тиску на дитину й оточення, а держава це підкріплює правовою нормою.

Якщо розглядати цей пункт у євроінтеграційному контексті, то чи є схожі норми у законодавстві європейських країн?

Європейський тренд останніх років — не розширювати винятки, а навпаки підвищувати мінімальний шлюбний вік і закривати лазівки для дитячих або примусових шлюбів. У частині країн шлюб фактично прив’язаний до повноліття, тобто досягнення 18-річного віку. Винятки скасовуються або максимально звужуються.

Показовий приклад: у Англії та Уельсі мінімальний вік для шлюбу підняли до 18 років саме для протидії примусовим шлюбам. У багатьох країнах, де раніше були нижчі пороги, їх піднімали — як у Іспанії, яка підняла мінімум із 14 до 16 років. Тобто конструкція про 14 років через вагітність або дитину — це однозначно не те, куди рухається Європа, і точно не стандарт захисту прав дитини.

Ще один із прописаних у законопроєкті пунктів — фактична заборона розірвання шлюбу під час вагітності дружини та до досягнення дитиною однорічного віку, а також застосування заходів примирення, у тому числі із ризиком застосування цієї заборони та заходів примирення у випадку домашнього насильства. Чи не суперечить такий пункт Стамбульській конвенції, мета якої — захист постраждалих від гендерно зумовленого, зокрема і від домашнього насильства?

Так, примусове утримання в шлюбі та напівавтоматичні заходи примирення суперечать логіці Стамбульської конвенції, де ключовий пріоритет спрямований на безпеку постраждалої та можливість швидко вийти з насильницьких стосунків. Конвенція прямо вимагає заборонити обов’язкові альтернативні процедури врегулювання спорів, включно з медіацією, у справах про домашнє насильство та насильство щодо жінок.

Якщо виняток уникнення процедури примирення прив’язаний лише до ознак кримінального правопорушення, він звужує захист: значна частина випадків на практиці проходить через адмінпроцедури або не мають кримінальної кваліфікації на момент звернення. У підсумку норма може працювати як механізм затягування розриву і фактичного примусу до збереження шлюбу — саме тоді, коли ризики контролю, залежності та ескалації насильства для жінки найвищі.

Чи матимуть потерпілі від домашнього насильства належні захист і підтримку від держави у такому випадку?

Ні, належний захист і підтримка в такій конструкції не гарантуються навіть якщо формально у держави є інструменти реагування, такі як поліція, термінові та обмежувальні приписи, притулки, безоплатна правова допомога. Коли розірвання шлюбу блокується у найвразливіший період, а примирення стає напівавтоматичним, це створює для кривдника додатковий важіль контролю, затягування, тиск, з’являються додаткові економічна й психологічна залежність.

Законопроєкт також пропонує підсилити інститут примирення у випадку, якщо пара вирішує розлучитися. Що за зміни пропонуються у цій частині та наскільки доречними вони є на вашу думку?

Законопроєкт робить примирення не винятком, а майже стандартною процедурою. За наявності малолітньої дитини або дитини з інвалідністю судові заходи примирення фактично підтягуються як напівавтоматичний етап із жорсткими строками до кількох місяців. Це затягує розірвання шлюбу навіть коли сторона чітко не хоче продовжувати стосунки. Паралельно підтягуються оціночні категорії на кшталт доброзвичайності, що відкриває простір для суб'єктивного тиску і нерівного правозастосування. Держава підміняє ідею добровільної медіації примусовим збереженням шлюбу. Та ключовий сучасний стандарт в тому, що шлюб тримається на вільній згоді, а не на процедурних бар'єрах.

Якщо законодавець хоче підтримати сім'ї, це має робитися через сервіси підтримки, як-от допомога, психосоціальні програми, безпечна медіація за згодою. Але не через процесуальний примус у цьому шлюбі залишатися.

Підставою для розірвання шлюбу пропонують визначити зокрема небажання одного з подружжя мати дітей. Наскільки дискримінаційною є ця норма щодо пар або людей, які свідомо обирають не мати дітей, або які не можуть мати їх через нюанси, пов’язані зі здоров’ям?

Такі формулювання вже є у чинному Сімейному кодексі, а саме у ст.ст. 49−50, і вони — симетричні. Але навіть у нинішньому вигляді це — ціннісні, досить архаїчні норми, які несуть меседж, начебто шлюб дорівнює дітонародженню. Саме тому їх логічніше прибирати, а не переносити до переліку для розірвання шлюбу.

У проекті Цивільного кодексу проблема не в тому, що люди розлучаються через конфлікт щодо дітей. Це і так — реальність. А в тому, що держава нормативно легітимує репродуктивність як критерій повноцінності шлюбу. В свою чергу, це створює простір для стигми щодо безпліддя та тиск на чайлдфрі.

У сучасному підході ключова підстава для розірвання шлюбу одна — це відсутність вільної згоди продовжувати шлюб.