«Аби не було запізно». Яким в Україні є статус дітей, народжених внаслідок сексуального насильства під час війни

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК) — воєнний злочин, який активно документують під час війни в Україні як міжнародні організації, так і правоохоронці й правозахисники.

Визначення сексуального насильства охоплює набагато більше, ніж безпосередньо згвалтування. До СНПК також належать: примусове оголення, каліцтво або завдання фізичної шкоди статевим органам, примусове спостереження за сексуальним насильством, сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність або аборт, примусова стерилізація, примусові шлюби, тощо.

У 2024 році Верховна Рада ухвалила законопроєкт про статус людей, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Росії проти України, та невідкладні проміжні репарації. Цим законом передбачалося запровадження виплат для постраждалих від СНПК для забезпечення допомоги та реабілітації. Наразі цей проект призупинено через відсутність фінансування.

Крім того, потерпілі від СНПК мають право на отримання соціальних послуг відповідно до ЗУ Про соціальні послуги, про що NV раніше повідомляли у Міністерстві соціальної політики.

На виплату проміжних репарацій, допомогу та соціальні виплати мають право також діти, народжені внаслідок сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, пояснюють експертки Асоціації жінок-юристів України ЮрФем. Відповідно до українського законодавства, такі діти теж мають статус потерпілих від СНПК. Однак цей механізм допомоги в Україні досі не працює.

Яким чином держава має визначати статус дітей, народжених внаслідок сексуального насильства, пов’язаного з війною, як це питання регулюється у інших країнах та чому такі механізми досі не впроваджені в Україні, у експлейнері NV розповідають юристка-аналітикиня Аналітичного центру ЮрФем Ярина Бущак та керівниця Української програми Міжнародного центру перехідного правосуддя, доцентка Києво-Могилянської академії Катерина Бусол.

Чому цей механізм досі не запрацював в Україні?

Рушійною силою змін, зокрема й у встановленні механізму підтримки осіб, що народжені внаслідок СНПК, є самі постраждалі особи.

Наразі діти, що були народжені внаслідок СНПК, також відображені у законі як постраждалі особи. Як наслідок, підзаконна нормативно-правова база передбачає право такої дитини подати заяву про визнання особи постраждалою самостійно, після досягнення 14-ти років, або одним із батьків чи законних представників. Однак як закон, так і підзаконні акти залишають сірими зонами питання балансу між збереженням конфіденційності та правом знати своє походження, таємницю усиновлення, тощо.

Іншим важливим аспектом є ресурси, необхідні для реального функціонування механізму. Основними джерелами покриття видатків є кошти міжнародних фінансових організацій та міжнародна допомога. Порядок призначення і виплати невідкладної грошової виплати особам, які постраждали від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією РФ проти України прямо визнає, що невідкладна грошова виплата здійснюється за наявності фінансових надходжень.

Що необхідно зробити для того, аби ситуація змінилася?

Найперше, це чесна комунікація з постраждалими та громадянським суспільством: якими є виклики, якими є потреби, на якому етапі зараз знаходиться той чи інший процес і хто за нього відповідає.

Крім цього, важливо усвідомити, що невідкладні проміжні репарації - це термінова відповідь на потреби та запити постраждалих осіб, але вони не можуть і не повинні замінити собою повноцінний репараційний механізм із довгостроковою стратегією та інкорпорацією усіх відомих форм репарацій та доречних заходів. Для цього потрібна синхронізація наявної роботи в уряді, що стосується відновлення України та перехідного правосуддя і формування єдиної архітектури відшкодування шкоди постраждалим особам.

У контексті дітей, що народжені внаслідок сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, час є критично важливим, адже діти, що могли народитися у 2014 році, ось уже 12 років є невидимими для системи соціальної та правової підтримки.

Чи часто до вашої організації звертаються жінки з подібним досвідом?

Центр стратегічного судочинства ЮрФем зараз працює над трьома справами, в яких жінки завагітніли внаслідок вчиненого щодо них насильства. У контексті СНПК наявна статистика не є достовірним відображенням дійсності, адже стигматизація теми, страх за близьких, суспільних осіб та інші чинники можуть бути перепоною для звернення до правоохоронних органів чи громадських організацій.

Як часто жінки, які завагітніли внаслідок СНПК, повідомляють про це публічно, висловлюють бажання зафіксувати відповідний статус такої дитини, наприклад, для подальшого отримання репарацій у майбутньому?

У контексті справ про сексуальне насильство, пов’язане з конфіктом, йдеться про визнання особи такою, що постраждала від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією РФ проти України, та про правовий і соціальний захист. Формулювання про надання «статусу» може бути стигматизуючим для постраждалих осіб.

Що ж до гарантій для дітей, то в публічному просторі наразі не звучать активні обговорення цього питання. Важливим уроком є досвід Боснії і Герцеговини, де існує організація Forgotten Children of War Association (FCW). Вона працює задля підвищення обізнаності про таких дітей і гарантування їм прав — ці діти були визнані постраждалими лише у 2022 році.

Україні важливо стратегічно та далекоглядно працювати із темою репарацій як для дітей, так і для дорослих, які пережили цей злочин. Це означає скоординовану роботу центральних органів виконавчої влади у тісній співпраці з постраждалими особами та громадянським суспільством, прозору та чесну комунікацію, активну роботу над залученням ресурсів, зокрема фінансових, та реальне забезпечення задекларованих прав постраждалих осіб.

Як би ви оцінили публічне визнання такого статусу з точки зору етичності по відношенню до самої дитини?

Перш за все, важливо розрізняти офіційне визнання статусу та надання підтримки дітям, народженим у результаті СНПК, та публічне оприлюднення такої інформації — з іншого. Визнання питання та відкриття варіантів допомоги, залежно від вікових, статевих, релігійних, соціальних, інших особливостей дитини та матері, тоді та в тому форматі, коли вони будуть до цього готові, це — про підтримку, та не передбачає оприлюднення всіх обставин конкретної історії.

До порівняння, можливість ініціювання кримінальної справи, подачі на індивідуальні проміжні репарації за українським законодавством або до Реєстру збитків у Гаазі для постраждалі від СНПК не вимагає від них публічного висвітлення своєї історії. Звісно, чимало і жінок, і чоловіків усе більше говорять про свій досвід, створюють організації потерпілих і беруть участь у національній і міжнародній адвокації, розбиваючи мовчання та стигми навколо питань сексуального насильства. Але такий поступовий вихід у публічну площину повинен залишатися особистим вибором кожної та кожного.

Кримінальне та інше законодавство має свої вимоги із забезпечення конфіденційності. Їх можна розширити та адаптувати до викликів, пов’язаних із дітьми, народженими в результаті СНПК.

Частина дітей, народжених від насильства росіян, є та буде видимою навіть без прийняття будь-якого законодавства. Йдеться про дітей, народжених від зґвалтувань представниками корінних народів Росії. Зовнішність робить дітей більш вразливими до нападів на ґрунті ненависті, й наш обов’язок — захистити їх.

Крім того, світовий досвід показує: рано чи пізно діти, народжені в результаті сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, дізнаються про обставини свого зачаття. Від Латинської Америки до Африки, Азії та Європи після Другої світової війни та Балканських воєн, цей феномен ніде не вдалося приховати. Навіть коли діти не дуже відрізнялись расово або етнічно, суспільство часто знало про обставини їх зачаття та показувало своє ставлення через принизливі слова.

Окрім роботи над спеціалізованим законодавством, як суспільство та як держава уже зараз ми можемо забезпечити поступову етичну та сенситивну комунікацію всіх аспектів сексуальних злочинів росіян і їхніх наслідків. Чим пізніше ми почнемо працювати з питанням дітей, народжених від СНПК, тим більш травматичним для нас буде цей особливий вимір російського зла.

Як регулюється статус дітей, народжених внаслідок СНПК, у інших країнах?

Визнання вагітностей і дітей, народжених від сексуального насильства відбувається дуже повільно. Спочатку суспільство йде до прийняття фактів СНПК і підтримки потерпілих від нього, а вже пізніше — до розмови про зачатих дітей.

Приклад Боснії і Герцеговини показовий. Попри добре задокументоване масове СНПК проти жінок і чоловіків в Балканських війнах 1990-х років, ці злочини досі дуже повільно розслідуються на національному рівні. Відповідно, це призвело до сповільненого визнання існування та підтримки дітей, народжених від СНПК. Лише нещодавно ці діти, які вже виросли, створили власну Асоціацію Забуті діти війни, яка стала однією з ключових лобісток включення дітей СНПК як окремої категорії потерпілих до Закону Про захист цивільних жертв війни.

Важливу практику показала Велика Британія. Нещодавні зміни до національного законодавства визнали дитину, народжену в результаті сексуального насильства, потерпілою. Цей статус дозволяє такій дитині не лише отримувати додаткову психосоціальну підтримку, а і вимагати кримінального покарання для біологічного батька-кривдника.

На міжнародному рівні дороговказними є висновки Міжнародного кримінального суду у справах Нтаґанди, Конго, та Онґвена, Уганда. По-перше, МКС постановив, що діти, народжені від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, є первинними прямими потерпілими — нарівні з їхніми матерями.

По-друге, суд пояснив, що інші діти осіб, які пережили СНПК, є непрямими потерпілими. Хоч ці діти не були зачаті від зґвалтувань, та вони потерпають від стигми, етичних викликів і переживань, пов’язаних із травматичним досвідом їхніх мами або тата, будують непросту взаємодію із братами-сестрами. А тому є непрямими потерпілими й також потребують додаткової спеціалізованої підтримки.

І, по-третє, МКС наголосив: кримінальні процеси та репараційні програми повинні враховувати міжпоколіннєву травму від цих злочинів.

Що з досвіду інших країн у цій сфері Україна могла би взяти у реалізацію для себе?

Нам не треба переживати, що ми ініціюємо щось зарано. Натомість, навпаки варто перейматися, аби не було запізно. Саме ця порада лунає найчастіше від потерпілих і колег від Боснії до Колумбії. Вона актуальна як щодо поступової сенситивної роботи над питаннями СНПК і різних потерпілих від нього, так і для розбудови репарацій і комплексної політики перехідного правосуддя України.

Досвід повоєнної Європи та Балкан показує: пізнє дозрівання суспільства, визнання та законодавчої підтримки потерпілих від СНПК, зокрема народжених дітей, негативно впливають на родинні зв’язки, ментальне здоров’я. Може йтися про схильність до депресії і суїциду, складнощі побудови власних інтимних стосунків.

Україна вже зробила вагомий крок, визнавши таких дітей на національному рівні потерпілими, які мають право на репарації. Важливо, щоби імплементаційне законодавство більш чітко врахувало взаємозв'язок і, одночасно, незалежність підтримки постраждалої матері та дитини. Більше уваги має приділятися комунікації та підтримці інших членів родини, зокрема, дітей потерпілої, які не були народжені від СНПК, але потерпають від складного досвіду матері. Ці діти мають бути визнані непрямими потерпілими. Фінансові репарації можуть бути як разовими, так і регулярними виплатами. У випадку злочинів проти дітей менші, але регулярні виплати виглядають більш доцільними.

Додатковим варіантом фінансової підтримки як для дитини, так і для матері можуть бути спеціальні депозитні програми. Сенситивних доповнень потребуватиме регулювання усиновлення — походження дитини має бути додатковим індикатором для соціальних служб у їхньому моніторингу поводження з дитиною, яка не повинна зазнавати дискримінації.

До того ж, потрібна і окрема стратегія роботи з дорослими, з урахуванням їхнього віку, статі, соціального походження та інших важливих інтерсекційних ознак, які з’ясовують, що були народжені внаслідок СНПК. Комунікація має бути сенситивною, етично адаптованою для дітей, матерів, родин, громад і українського суспільства загалом. Доцільним буде створення окремої комунікаційної стратегії для людей, нещодавно звільнених із окупації, і тих, хто там досі перебувають.

А що навпаки не підходить нам і чому?

Важливо завжди пам’ятати, що хороші наміри теж можуть нашкодити, а тому втілювати їх треба розсудливо. Так, надмірне акцентування на певній категорії потерпілих може створити сприйняття начебто їх пріоритизації над іншими постраждалими та поглибити розколи в суспільстві.

Україні слід уникати дисбалансу та прагнути більш інтегрованого підходу, який не вирізняє особливо сенситивні групи постраждалих над іншими, а вписує спеціалізованому допомогу їм у ширші програми підтримки враженим спільнотам.

Також нам важливо не допускати нав’язування на український контекст усталених стигм і стереотипів. У світовій практиці, діти, народжені від СНПК, мають проблеми з визнанням, реєстрацією та доступом до освіти. Українські діти розділяють виклики радше з іншими українськими дітьми, народженими за звичайних умов на тимчасово окупованих територіях, як-от визнання документів про народження та освіту, виданих окупаційною владою. Ця процедура має бути максимально спрощеною.