«Ми здатні досягти будь-яких вершин». Три історії про ветеранів з ампутаціями, для яких гори стали символом нового етапу життя
Читайте NV у Google
Ветерани під час сходження на гору Арарат (Фото: Фото надане спільнотою Друге дихання)
Троє українських ветеранів розповідають про те, як піші походи і спорт допомагають у відновленні після поранень та пояснюють, чому для них важливо перебувати у спільноті серед людей зі схожим досвідом.
Друге дихання (Second Wind) — програма підтримки ветеранів і ветеранок, яка допомагає повертатися до активного життя після поранень через командні програми відновлення і адаптивний гірський спорт.
В межах цієї програми для ветеранів організовували найрізноманітніші активності: від рафтингу гірськими річками до сходження на Кіліманджаро та Арарат.
Троє ветеранів — членів спільноти Друге дихання у інтерв'ю NV розповідають про своє відновлення після поранення, адаптивний гірський спорт, піші походи та цілі, яких хотілося би досягти у майбутньому.
Назар Скиба, Миколаїв
Про службу та поранення
До повномасштабного вторгнення моє життя взагалі не було пов’язане з військом. Я працював електриком і активно займався спортом — у нас була своя команда з регбі.
У гори почав ходити якраз перед повномасштабною війною, десь у 2020−2021 роках. Відкрив їх для себе нещодавно, хоча хотілося б і раніше. Мені подобався саме соло-формат: коли йдеш сам, залишаєшся наодинці зі своїми думками.
Коли дістав поранення, першою була думка: «А як я тепер буду ходити в гори без ноги?» Але потім підлікувався і почав ходити знову: як сам, так і з хлопцями.
Про перший соло похід
Після поранення я пройшов пів року реабілітації в лікарнях. Там ти ніколи не буваєш сам: постійно поруч побратими в палаті або гості. Потім почалися бюрократичні моменти. Спочатку ВЛК у військовому госпіталі, потім МСЕК. Фактично, лікарі ті самі, але проходити їх доводиться двічі за короткий період. Не розумію, чому не можна зробити це за один раз.
Після реабілітації, коли ти ще сам не звик до себе з протезом, ця постійна увага й біганина з паперами дуже пригнічували. Приходив додому без сил і без жодного настрою.
Все це морально сильно виснажувало мене. Тоді вирішив піднятися в гори самостійно, зробити щось цікаве для себе.
На той момент я тільки повернувся з реабілітації й ходити впевнено ще не міг. Але мотивація була шалена. На шляху зустрічав людей, які казали: «Та ти що, як ти зійдеш сам, ще й з ночівлею, рюкзаком та наметом?» З собою я ніс воду й все необхідне для ночівлі. Проте нікого не слухав. Пішов, і у мене все вийшло.
Про реабілітацію та протезування
Сама реабілітація проходила добре. Оскільки раніше я займався спортом, фізичні вправи давалися мені порівняно легко. Головне — не зволікати, працювати й слухатися реабілітологів, також не лінуватися. Деякі хлопці жаліли себе, не розробляли культю без протеза, а потім стикалися з проблемами: ставало незручно ходити, бракувало розтяжки, вони не могли зробити нормальний крок. Я ж виконував усі вказівки лікарів, тому на протез став швидко.
У мене ампутація вище коліна, з цим трохи важче. Коли є своє коліно, ти контролюєш ходу. А коли його немає, мусиш постійно думати, як правильно викинути протезне коліно, щоб воно не зігнулося й ти не впав. Звісно, падінь у мене було багато, без цього ніяк. Сходинки, бордюри давалися дуже важко. Потрібна постійна практика, треба находжувати кілометри.
У перший же день, коли мені дали протез, я намагався виходити на вулицю сам, без реабілітологів. Було страшно впасти чи травмуватися, але потроху все вдалося. Сама реабілітація з протезом тривала близько місяця, після чого я повернувся додому в Миколаїв і почав займатися документами. Загалом від моменту поранення на початку 2023 року до мого повернення додому минуло десь пів року.
Про проєкт Друге дихання та зимову Говерлу
Про проєкт Друге дихання я дізнався з соцмереж, коли побачив, як ветерани з ампутаціями збиралися підніматися на найвищу точку Африки — Кіліманджаро. В Україні я раніше не бачив подібних ініціатив. Було дуже цікаво спостерігати й хотілося випробувати себе. Звісно, з високою ампутацією це складніше, але азарт був великий.
Влітку Говерла мене не дуже приваблює: там надто багато людей, бо це найпростіший сезон. А от зимовий підйом — справжній виклик.
Цієї зими я долучився до проєкту для сходження на Говерлу, але зовсім трохи не дійшов до вершини. Погодні умови виявилися надзвичайно важкими: сніг був липким і постійно налипав на «кішки». Праву ногу з протезом я контролював гірше, тому на стрімкому підйомі біля Малої Говерли постійно зсувався вниз. Сили й бажання були, але час тиснув, мене не могли чекати інші, поки я дертимуся занадто довго. Тож я вирішив спробувати ще наступного разу.
Про ветеранську спільноту та гори
Військові й ветерани мають багато спільних тем, тому в такій спільноті почуваєшся як у родині. Я познайомився з багатьма чудовими хлопцями.
Наприклад, один із учасників, який працює в протезному центрі, сам проявив ініціативу й запропонував поставити мені новий протез, про який я давно мріяв. Раніше в мене не було таких контактів, а завдяки цій зустрічі я отримав якісний біонічний протез. Тепер ходжу в гори набагато легше, ніж зі старим механічним. Цей протез зі спортивною стопою, який вважається одним із найкращих у світі. З ним дуже комфортно: він самостійно підлаштовується під ходьбу вгору, а на спусках контролює та блокує коліно, щоб я не впав.
Більшість хлопців у проєкті — з Києва та Західної України. З Миколаєва нас небагато. У мене є друг, із яким ми разом їздили у Бакоту проходити сплави на байдарках, а зараз плануємо похід на гору Піп Іван.
Знаю, що в Києві та Львові ветерани також активно займаються скелелазінням. У Миколаєві такої секції поки немає, та й людей для неї замало. Тому здебільшого спілкуємося в інтернеті, а наживо зустрічаємося вже на таких виїзних проєктах.
У майбутньому маю велику мрію — дійти до базового табору Евересту. А поки потроху опановую Карпати, наприклад, з друзями вже піднімався на Петрос. Дуже прагну проходити вершини вище 2000 м.
Про спорт і психологічне відновлення
Під час фізичних навантажень у горах повністю відключаються думки про буденні проблеми. Ти відпочиваєш психологічно.
Кожен, хто любить спорт, знає: після активного дня в голові просто не залишається місця для поганих думок. До того ж це можливість поспілкуватися з організаторами та учасниками Second Wind. Вони дуже круті люди, з якими цікаво відкривати щось нове. У таких походах взагалі зникає межа між цивільними й військовими. Ми всі на одній хвилі.
Про теперішнє життя та роботу з молоддю
Зараз я змінив сферу діяльності: більше займаюся громадською роботою та спортом, відкрив для себе адаптивне дзюдо.
Також ми багато працюємо з дітьми: ходимо по школах і розповідаємо про свій досвід. Пояснюємо, як правильно спілкуватися з ветеранами і людьми з ампутаціями, щоб молодь розуміла: таких хлопців і дівчат, на жаль, ставатиме більше, ставлення до них має бути абсолютно адекватним.
Своїм прикладом ми показуємо молоді, що після поранення життя не закінчується. Якщо є проблеми, з ними завжди можна впоратися.
До прикладу, дітям дуже цікавий функціонал протеза. Вони запитують про фантомні болі, про відчуття, коли ноги немає, але ти її відчуваєш. І, звісно, вони щиро захоплюються, коли дізнаються про наші підйоми в гори, адже розуміють, що це важко навіть на двох ногах. Чимало з них хочуть почути й про військовий шлях.
Коли ми пояснюємо їм етикет спілкування з ветеранами, це дає їм правильний досвід, аби в майбутньому вони могли щиро підтримати або просто подякувати захисникам.
Роман Гава Гавриляк, Дрогобич
Про службу у війську і поранення
До війни працював у готельно-ресторанному бізнесі, ІТ, продажах. На початку вторгнення, за два місяці, приєднався до війська. Спершу був штурмовиком, потім гранатометником, джавелінщиком, закінчив службу як оператор БПЛА.
У той ранок, коли я отримав поранення, мав відчуття, що щось не так. Ми пішли забирати наш апарат, це була стежка, по якій ми ходили неодноразово перед цим. Але того разу я наступив на міну: зрозумів, що лежу на спині, а мій побратим стоїть поряд і каже, що у мене немає ноги.
Про шлях після поранення
Приблизно через п’ять днів після поранення я опинився у Львівському госпіталі, де на мене чекав дуже довгий і складний процес лікування. Загалом я переніс близько 14 операцій.
За цей час я зібрав «повний комплект» можливих післяопераційних ускладнень: невроми, остеофіти та інші супутні проблеми. Загалом боротьба за ногу тривала понад рік. Приблизно через пів року після поранення я вперше став на протез і почав ходити. Проте біль у нозі не вщухав, тож мене відправили на додаткове обстеження.
З’ясувалося, що кістка почала руйнуватися й розвинувся остеомієліт. Довелося робити реампутацію та проходити увесь цей виснажливий шлях заново. Це було довго, нудно й морально важко, але я розумів, що цей етап просто необхідно подолати.
Про повернення до впевненої ходи та бігу
Загалом від поранення до того дня, коли я відчув справжню впевненість на протезі, минув десь рік.
Основний переломний момент стався вже після реампутації та остаточного списання з військової служби. Коли я повернувся додому, почав проводити значно більше часу на вулиці: регулярно виходив на довгі піші прогулянки. З кожним днем ти відчуваєш, як усе впевненіше стоїш на двох ногах. Це не відбувається миттєво — це поступовий щоденний прогрес. Ти фіксуєш кожне маленьке досягнення: сьогодні пройшов більше, пройшов швидше, пройшов довше.
Приблизно через півроку після повернення додому я зрозумів, що вертаюся до свого довоєнного фізичного стану. Я знову зміг бігати, інтенсивніше тренуватися й почуватися повноцінно.
Звісно, адаптація до протеза завжди супроводжується побутовими незручностями: культя поступово звикає до постійного навантаження, ти натираєш шкіру, перемагаєш біль. Це також природна частина шляху, яку треба пройти.
Перші гори та знайомство з клубом Second Wind
Ідея повернутися до активного спорту з’явилася в мене ще під час перебування в госпіталі на початкових стадіях, одразу після першої ампутації.
Якось в Instagram я побачив коротке відео клубу Second Wind: хлопці тренувалися, бігали й готувалися до сходження на Кіліманджаро. Коли я це побачив, мені буквально полегшало на душі. Я усвідомив: нічого катастрофічного не сталося. Якщо хлопці після важких поранень тренуються й піднімаються на вершини, то й у мене все обов’язково вийде. Це був потужний моральний імпульс.
Вперше в гори після поранення я піднявся приблизно через 7−8 місяців. На тимчасовому навчальному протезі я підкорив гору Парашка в українських Карпатах. Саме тоді виникло відчуття: клас, я знову ходжу, я знову це роблю. До війни я дуже любив outdoor-відпочинок, походи з наметами. Тому повернення в гори було моєю найзаповітнішою мрією та головною мотивацією.
Станом на зараз я вже брав участь, напевно, у близько 10 походах у складі клубу Second Wind. Відходив майже всі їхні виїзди та сплави. Для мене це стало найкращим способом соціалізації після травми.
А нещодавно я здійснив сходження на гору Арарат. Це мій перший п’ятитисячник, її висота — 5137 м. Це саме той досвід, про який я однозначно розповідатиму онукам разом із історіями про війну.
Про сходження на Арарат
Підготовка до сходження на Арарат тривала близько двох-трьох місяців. Основний акцент я робив на помірні силові навантаження, скелелазіння та біг на дистанції 5, 10 і 15 км.
У сходженні брали участь троє ветеранів: я, Кріс та Володимир, а також наші друзі з клубу. Вся експедиція з перельотом, підходом до базового табору, акліматизацією та підйомом зайняла приблизно тиждень.
Кілька днів ми провели в базовому таборі на висоті 3200 м. Далі робили акліматизаційні виходи на 3800 та 4200 м. У ніч перед сходженням на саму вершину ми піднялися на позначку 3800 м, трішки відпочили, і опівночі вирушили на штурм вершини.
Сам підйом та спуск зайняли загалом 15 годин. Ми вийшли опівночі, піднялися на вершину й повернулися в табір о 15:00. Усі були чудово підготовлені й налаштовані дійти до кінця, тож сходження пройшло успішно для всієї групи.
Про важливість ветеранської спільноти
Для мене перебування у ветеранському середовищі — це про людське спілкування з тими, хто розуміє тебе без слів. Це люди, які пройшли через ті ж самі випробування, що й ти. Завжди цінно почути чужу історію та поділитися власним досвідом.
Коли я перебував у реабілітаційному центрі, мені бракувало саме такого кола однодумців. Вважаю, що підтримувати один одного зараз надзвичайно важливо. Хтось може бути не готовим психологічно, а ти можеш просто підказати, порадити чи мовчки вислухати.
Я проходив реабілітацію у центрі Галичина у Великому Любіні. Щиро вдячний їхньому персоналу за працю та терпіння, окреме вітання моєму тренеру зі стрільби з лука пану Цядику.
Перебуваючи там, я познайомився з чоловіком на ім'я Ігор, який також має інвалідність. Ми почали разом виїжджати в гори. Згодом я став активним учасником спільноти з адаптивного бадмінтону Iron Badminton для ветеранів, хлопців і дівчат із ампутаціями рук та ніг. Ми збиралися на кортах у Львові та грали — хто на протезах, хто на кріслах колісних, хто зі спиранням на паличку. Це був не стільки професійний спорт, скільки рух, адаптація, розвага та можливість побути серед своїх. Нас навіть тренували заслужені майстри спорту. Цей осередковий клуб працює й досі.
Минулого року я поставив собі дедлайн знайти цивільне заняття й обирав між сферами оборонпрому та IT. У результаті обрав оборонпром. Фактично я продовжую робити те, чим займався на фронті, але в іншому форматі. Я відчуваю важливість своєї роботи, отримую від неї справжнє задоволення.
Віктор Хоттабич Гафтонюк, Харків
Про військовий шлях та поранення
З початком повномасштабного вторгнення, у березні 2022 року, я одразу пішов до військкомату. Проте я був лише офіцером після військової кафедри й не мав бойового досвіду, тож тоді мене не взяли.
Наприкінці серпня, коли я перебував в Україні, мені вручили повістку. У військкоматі запитали, чи готовий я служити. Я відповів, що якщо потрібен, давайте. Моя цивільна та військова спеціальність — технік літаків, обслуговування радіоелектронного обладнання на літаках та гвинтокрилах. За цим профілем на той час було лише два місця в Україні, а очікування погодження заявки могло затягнутися на 3−4 місяці. Тому мені запропонували приєднатися до Сил територіальної оборони, у роту охорони в Харківській області. Я одразу погодився й розпочав службу з посади командира взводу.
У грудні 2022 року перевівся до новоствореної 23-ї окремої механізованої бригади. Нам якраз прийшов наказ про переведення кількох людей. Я, не кажучи прямому начальнику, подав і свою кандидатуру, щоб перейти разом із хлопцями.
Далі були злагодження, навчання й бойові дії. Спочатку командував взводом, згодом виконував обов’язки командира роти. Моя остання, хоч і не зовсім офіційна посада — командир штурмової групи. На цьому моя військова кар'єра закінчилася. У липні 2023 року я дістав важке поранення.
Про відновлення, Superhumans та мотоцикли
Моя фізична реабілітація тривала близько трьох місяців. Весь цей час я перебував у відпустці для лікування, поки загоювалася рана. Потім потрапив на протезування до центру Superhumans у Львові. Там мені дуже сподобалося: і лікарі, і реабілітологи — справжні професіонали. Слід сказати, що на протезі я почав ходити майже одразу після його видачі. Складного, тривалого періоду звикання у мене особисто не було.
Щодо психологічної реабілітації, то вона мені не знадобилася. Ще після підліткового віку, коли трохи подорослішав, я перестав перейматися через зайві речі, зокрема щодо свого зовнішнього вигляду. Завжди сприймав себе таким, яким є. Тому втрату ноги сприйняв спокійно.
Єдине, за що я реально хвилювався, коли ще без ноги лежав поранений на мінному полі, це якщо виживу і виберуся звідси, то чи зможу знову сісти на мотоцикл. До війни у мене був бізнес, пов’язаний із мотоциклами, це моє захоплення. Тобто мене турбувало не те, як я ходитиму, а чи зможу знову керувати байком.
Зараз практика показала, що можу. Протез мені встановили у грудні 2023 року, а остаточно комісувався з армії я у липні 2024-го. Коли повернувся додому, одразу пішов у гараж, сів на мотоцикл і проїхався. З моменту протезування до першої поїздки минуло близько півроку.
Про життя після армії: спорт та нові цілі
До свого цивільного бізнесу я поки вирішив не повертатися. Відчуваю, що трохи вигорів від цієї сфери, тому повністю занурився в спорт.
Спочатку це був тренажерний зал, щоб відновити фізичну форму, яка була до повномасштабної війни. Потім пішов у басейн, де познайомився з хлопцем, який привів мене у харківську команду з ампфутболу — це футбол для людей з ампутаціями. Згодом почав бігати. Зараз долаю дистанції у 5 км, беру участь у забігах та випробовую себе в настільному й великому тенісі. Фактично, я зробив вибір на користь спорту замість звичайної роботи.
Моя головна ціль у командному спорті — виграти Чемпіонат України з ампфутболу разом із харківською командою або як мінімум здобути призове місце цього року. В індивідуальних дисциплінах прагну виграти найближчі змагання з плавання.
Щодо походів, тут маю велику мрію піднятися на Кіліманджаро та Арарат. З дитинства маю мрію про Еверест, але розумію, що це вимагає колосальної тривалої підготовки та великих фінансових ресурсів. А от гори рівня Кіліманджаро — цілком реалістична мета.
Також маю глобальну мрію побувати на всіх континентах світу. Я дуже люблю подорожувати. Окрім Європи та кордону Європа-Азія, я вже був у Північній Америці. Хочу поставити галочки на всіх континентах планети.
Про перші вершини та знайомство з Другим диханням
Після звільнення з армії в липні 2024 року ми з друзями виїхали за кордон і піднялися на гору Риси. Це найвища точка Польщі, на кордоні зі Словаччиною, у Високих Татрах. Це був мій перший серйозний піший похід після поранення.
Пізніше я почав ходити в басейн, грати у футбол. У 2025 році під час спортивних зборів із футболу та стрільби з лука я вперше почув про проєкт Друге дихання. Один із учасників, хлопець на ім'я Влад, розповів, як вони піднімаються в гори та про сходження ветеранів на Кіліманджаро. Мене це дуже захопило. Він поділився посиланням для реєстрації. За змаганнями я на якийсь час відклав це питання, але влітку друзі з київської ампфутбольної команди нагадали про ініціативу й сказали, що у червні збираються на Говерлу. Я одразу долучився. Ми піднялися на саму вершину.
До цього я вже піднімався в гори зі своїми друзями. Але йти у складі групи з хлопцями, які мають такі ж ампутації та поранення, це зовсім інший досвід. Ви йдете в одному адаптованому темпі, розумієте один одного з півслова, маєте безліч спільних тем. Організація була на найвищому рівні.
Мій поточний протез — спортивно-побутовий. Хоч це і не спеціальна бігова стопа, але він витримує будь-які навантаження. Я ходжу з ним у тренажерний зал. Гори для нього теж не проблема.
Про атмосферу у спільноті та мотивацію
У центр Superhumans та в спільноту Second Wind та в подібні проєкти люди потрапляють із різним бекграундом. Я й до повномасштабної війни був активним, займався спортом і любив адреналінові штуки. Але багато хто до поранення взагалі цим не цікавився.
Коли потрапляєш у таку атмосферу й бачиш, як хлопці з важчими травмами, наприклад, з високою чи подвійною ампутацією випробовують себе у футболі, сноубордингу чи сходженнях у гори, з’являється бажання випробувати й свої сили. Якщо вони можуть, чому я ні? Цей приклад неймовірно мотивує.
Не знаю, чи мотивував я когось із ветеранів, але цивільних друзів зі свого оточення — точно. Вони дивляться, як я на протезі піднімаюся на вершини чи плаваю в океані, й кажуть, якщо ти це робиш, то чому ми сидимо на місці? Так починають долучатися до моїх авантюр.
Про значення ветеранського братерства
Бути частиною ветеранської спільноти надзвичайно важливо. Насамперед це можливість обмінятися практичним досвідом: нюанси догляду за протезами, нові технології, відгуки про протезні центри, якісь побутові лайфхаки.
Також це можливість відкривати для себе нові види активностей. До спілкування з хлопцями я, наприклад, навіть не знав, що в Україні для ветеранів організовують заняття із сапбордингу чи вейкбордингу. Через такі знайомства ти дізнаєшся про нові осередки й можеш випробувати себе в чомусь абсолютно новому.
З багатьма хлопцями ми наразі підтримуємо зв’язок онлайн, а коли буваю у Києві чи Львові, завжди зустрічаємося на каву або вигадуємо спільні івенти.
Побратимам, які зараз тільки відновлюються після важких поранень та ампутацій, хочу сказати одне: що б не сталося у житті, ніколи не опускайте рук і не здавайтеся. Будь-які обмеження існують виключно у вашій голові. Ми здатні досягти будь-яких вершин.
Якщо ви ветеран або ветеранка з досвідом ампутації та хочете долучитися до спільноти «Друге дихання», необхідно заповнити реєстраційну форму за посиланням.
Друге дихання (Second Wind) — український документальний медійний проєкт про військовослужбовців, які після важких поранень і ампутацій здійснили сходження на Кіліманджаро. Історія проєкту продовжується у спільноті Друге дихання — програмі підтримки ветеранів і ветеранок, яка через адаптивний гірський спорт і командні програми відновлення допомагає повертатися до активного життя після поранень. Слідкувати за діяльністю спільноти можна у Instagram та на сайті.