«Вздовж лінії фронту — нова зона відчуження». Радіобіологиня Олена Паренюк — про головний урок Чорнобиля для України після війни
Читайте NV у Google
Колесо огляду в закинутому місті Прип’ять у зоні відчуження. (Фото: NV)
Як Україна має переосмислити уроки чорнобильської катастрофи крізь призму повномасштабної війни, новий досвід евакуації з небезпечних населених пунктів та кілометри територій, потенційно непридатних для проживання людей через бойові дії.
Олена Паренюк — радіобіологиня, кандидатка біологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту проблем безпеки АЕС Національної академії наук України. Науковиця працює безпосередньо у чорнобильській зоні відчуження, досліджуючи вплив радіації на довкілля задля зменшення ризиків як для людей, так і для природи.
Один з напрямків, на якому Олена Паренюк фокусується сьогодні, під час повномасштабної війни в Україні — перегляд стандартів ядерної безпеки, які мають бути змінені у зв’язку зі збройними нападами росії на українські ядерні об'єкти.
У інтерв'ю для NV Олена Паренюк розповідає, чому Україні слід готуватися до утримання нових зон відчуження, які виникають вздовж лінії бойового зіткнення, та які уроки слід взяти з досвіду Чорнобиля вже сьогодні.
— Через 40 років після аварії на ЧАЕС Чорнобиль часто сприймається як подія минулого. Чому, на вашу думку, ця катастрофа залишається актуальною для України й сьогодні?
— Питання — не у Чорнобилі, а в тому, що ми маємо дивитися вперед на виклики, які на нас очікують, а потім озиратися назад, щоб назбирати інформації про те, як такі питання вже були вирішені.
Очевидно, зараз ми бачимо формування нової «зони відчуження» вздовж лінії бойового зіткнення. І починаємо шукати подібні сценарії з нашого досвіду.
Тобто у нас є певна кількість територій, які зазнали впливу війни. Це території, на яких ведуться активні бойові дії протягом чотирьох років. Нищаться екосистеми, руйнуються будівлі, випалюється земля. Залишається забруднення, яке може бути небезпечне для здоров’я і життя.
Відповідно, ми розуміємо, що буде територія, небезпечна для життя через вибухонебезпечні предмети і речовини. З таким Україна за своєю історією ще не стикалася. Навіть під час Другої світової війни були абсолютно інші технології. Фронт постійно рухався, тому не було масованого забруднення рештками війни. Тож з точки зору забруднення територій боєприпасами ми поки що не маємо відповіді, що з цим робити.
А з точки зору того, яку небезпеку для здоров’я становить хімічно забруднена територія, яка не є небезпечною безпосередньо для життя, у нас уже є досвід. І це — Чорнобиль. Також є досвід Фукусіми, є досвід Куренівської трагедії в Києві. Тобто ми можемо дивитися, як суспільство і Уряд впоралися з цими катастрофами, і відповідно, ставити питання, що вийшло добре, що погано, що ми хочемо звідти взяти, а що ні.
Важливе питання — це ресурси. Ми живемо в реальному світі й кожна наша дія коштує грошей. І якщо ми бездумно почнемо повертати території у використання, а потім на півдорозі зрозуміємо, що це дуже дорого, ми витратимо ресурси, які, можливо, краще було б витратити десь в іншому напрямку. Тому ми приходимо до точки, де варто моделювати сценарії відновлення ще до того, як ухвалювати це рішення про це відновлення.
Чи згодні ми відразу ставити «колючку» навколо такої території? Чи ми не будемо витрачати кошти і просто скажемо людям, мовляв, не ідіть туди, там небезпечно?
Саме тому варто говорити про Чорнобиль, ставлячи питання дуже неприємні й цинічні. Скільки це все коштувало? Яким був ефект? Кожна дія, яку прийняла адміністрація — чи мала вона сенс? Чи варто нам брати ці рішення на майбутнє?
— Які рішення ми вже точно знаємо, що можемо взяти з цього досвіду?
— Є різні підходи до ремедіації територій. У нас в Україні їх — більше двох десятків. Ці заходи здійснюються по-різному, в залежності від умов навколишнього середовища. В 1990-ті були розроблені рекомендації для кожного населеного пункту у третій зоні, тобто не у самій зоні відчуження, а на територіях, які ще залишилися заселеними. Інша історія, що ніхто цих рекомендацій не дотримувався.
Наприклад, важливою рекомендацією після аварії на ЧАЕС було слідкувати за підвищенням норми калійних добрив. Ця рекомендація була створена в Радянському Союзі. Якби на той момент ще існували колгоспи, вони були б змушені це робити. Та ми перейшли до приватної власності. Дотації для цих калійних добрив від Уряду дуже швидко закінчилися. Відповідно, рекомендації взяті до уваги не були.
Урок, який ми можемо вивчити з того часу: разом із наданням рекомендацій відразу потрібно шукати джерела бюджету, які забезпечать їх виконання.
У Харківській області, наприклад, певні ділянки повністю перепахані кратерами, там немає родючої землі. Відповідно, очевидна рекомендація — це взяти органічне добриво, навоз, завести туди і засипати. Питання в тому, чи будуть це робити, чи вистачить нам коштів на те, щоб завозити це органічне добриво протягом умовних трьох років. Якщо ми розуміємо, що грошей не вистачить, ми одразу кажемо, що ця територія переходить в нову «зону відчуження».
Ухвалення рішень щодо майбутнього цієї території має базуватися не лише на тому, можливо чи неможливо це зробити, а і на тому, скільки це коштуватиме і хто це робитиме. А також — хто потім тим користуватиметься.
Працюючи над розмінуваннями, зараз ми, перш за все, оцінюємо статус території до війни, масштаб забруднень, а також її потенціал після виконання заходів з ремедіації. Якщо ремедіація коштуватиме мільйон гривень, і за наступні п’ять років ця сума зможе окупитися, тоді має сенс входити в ремедіацію. Якщо ж ні, тоді ми кажемо, що ця ділянка не пріоритетна для ремедіації й дивимося на інші, які мають більший потенціал.
Щодо масштабів забруднення, то ми вважаємо, що такою зоною може бути лінія фронту, це близько 1200 км². Коли зафіксується кордон, зупиняться бойові дії, наша команда зможе подивитися на територію, яка зазнала впливу, і дуже чітко порахувати, буквально до квадратного метра, яка територія реально буде виведена з використання.
— Чи достатньо у нас людського ресурсу для того, аби в майбутньому утримувати такі великі території?
— Утримувати зону відчуження — це робота більше сторожа, аніж охоронця. Так, після закінчення війни можна було б говорити про те, що до такої роботи можливо залучити ветеранів. Але я ставлю себе на їхнє місце, коли думаю про це: уявіть, що людина провела кілька років у окопах і бліндажах, а коли нарешті повертається, їй кажуть, ну, піди посидь ще там, поохороняй. Тому питання, яке тут постає: хто будуть ці люди, які охоронятимуть такі території?
Ще важливий момент: у Чорнобилі охороняли територію від людей. Та якщо йдеться про ті нові зони відчуження, які формуються зараз, ми маємо маємо охороняти людей від території.
Тобто питання — не стільки в самій охороні, скільки у освітніх кампаніях для громад, які межують з такими територіями, щодо того, чому їх відвідування може бути небезпечним для життя.
Якщо обнести весь ліс стрічкою і сказати людям: «Туди не можна», це не спрацює. Але якщо сказати: «Туди не можна, а сюди можна», тоді вірогідність, що люди туди не підуть, набагато вища.
Так, слід пам’ятати про екстремалів, шукачів пригод. Я думаю, що 100% буде ця історія зі сталкерами, як це було в Прип’яті. І тут бачу два шляхи. Перший — офіційний. Інститут проблем безпеки атомних електростанцій наймає молодших наукових співробітників. Будь ласка, приїжджайте, влаштовуйтеся на роботу в зону відчуження, і будете гуляти, де хочете, цілком легально.
Так само сьогодні у громадах є люди, відповідальні за розмінування територій. Приходьте, проходьте спеціальне навчання, і будете проводити не технічне обстеження, ходитимете у небезпечні райони, отримаєте свій адреналін. А громада з цього матиме плюси.
Але це величезна робота з населенням, якому треба пояснювати, спілкуватися з ним. Бо заборонити — це дуже просто. Ми не маємо створювати вздовж лінії фронту «поліцейську зону».
— До повномасштабного вторгнення Чорнобиль став популярним туристичним напрямком. Як вберегти від цієї долі території, які постраждали від війни?
— Знову ж таки, можна створити ці екскурсійні маршрути першими. Зробити правильний tone of voice. Уже зараз ми знаємо, що існує чорний туризм: іноземці їздять у Бахмут, організовують «екскурсії на війну». Ми не можемо на 100% говорити про те, що такого не буде.
Але можуть існувати екскурсії з правильними наративами. Такі екскурсії мають проводити тільки місцеві гіди — ті, які жили там і точно знають, що саме було втрачено.
Люди мають відвідувати такі території, мають отримувати ці правильні наративи. Подібні успішні приклади є. Наприклад, це Аушвіц або Хіросіма — місця, які обов’язкові для відвідування дітьми в рамках шкільних екскурсій. Це — також і наше майбутнє.
— До повномасштабного вторгнення Чорнобиль став популярним туристичним напрямком. Чому перетворення місця трагедії на атракцію насправді погана ідея?
— Перший фактор, який слід взяти до уваги — тоді, за часів СРСР, не було приватної власності. Люди не могли сказати: «Вийдіть з мого будинку». Люди, яких виселили з цих територій, були безправні.
Другий фактор — у ті часи не було інтернету для того, аби можна було публічно висловити свою незгоду з такими діями. Потім, уже коли з’явився інтернет, коли з’явилося поняття приватної власності, цим людям уже було все одно. Або ж вони не вміють користуватися інтернетом: ті, хто виїжджали, коли їм було по 20, зараз — 60-річні. Тобто фактично не було нікого, хто міг би заявити, що це неприємно, не етично.
Коли почався розквіт туризму, люди, які зайшли в цей бізнес, майже всі народилися уже після аварії на ЧАЕС, тобто не мають прямого зв’язку з цими територіями, не мають спогадів або особистих історій. Відповідно, коли вони побачили, що є потік туристів у зону відчуження, то за попитом сформувалася пропозиція. Але наратив про те, що це — земля моїх батьків, моїх баби і прадіда, я тут вишні збирала, а ви фотографуєтеся, він і робить боляче.
Зараз ситуація буде абсолютно інша. Люди, які жили на окупованих або прифронтових територіях, з яких довелося евакуюватися, сьогодні відкрито говорять про те, що їм неприємно, коли хтось знімає їхні зруйновані квартири. Та сама історія з Маріуполем, який зараз «відроджують» росіяни. Ми всі дуже злимося, коли бачимо в соцмережах, як вони «купують» квартири, які належали українцям.
— У 1986 році людям часто говорили, що евакуація буде тимчасовою. Багато хто так ніколи і не повернувся. Чи бачите ви схожі травми й механізми переживання втрати дому серед українців, які виїхали через війну?
— Це — вивчений урок. Уже зараз, коли евакуйовують людей, їм кажуть: «Будь ласка, візьміть свої речі, повернетеся, коли повернетеся». Основна проблема у евакуації після аварії на ЧАЕС полягала у тому, що люди не мали впливу на своє життя і на прийняття рішень. Від цього у багатьох з них і стався цей посттравматичний синдром. Зараз це — про рішення, які самостійно приймає кожна людина. Примусової евакуації, принаймні, якщо йдеться про дорослих, сьогодні немає.
— Після підриву Каховської ГЕС ми побачили, як екосистеми почали змінюватися буквально на очах. Чи можуть дослідження Чорнобильської зони допомогти прогнозувати відновлення інших постраждалих територій України?
— Коли тільки йшлося про обрання ескізу для мурала, який буде зображено на стіні Чорнобильської АЕС, одним з таких ескізів було зображення з цитатою американського коміка Джорджа Карлінга з цитатою Nature is fine, we are fucked. То це і є головне питання: чи зможемо ми жити в тому довкіллі, яке відродиться після всього нашого впливу на нього?
Наприклад, коли ми говоримо про Каховську ГЕС і про трансфер досвіду від ставка охолоджувача на Чорнобильській АЕС до досвіду Каховської ГЕС, то говоримо про те, що ця територія заросте сама, її не треба чіпати. Ми не маємо втручатися і природа чудово відновиться без нас. Та чи зможемо ми там жити?
Коли після підриву Каховської ГЕС з водосховища спустилася вода, вона змила багато мінних полів. Відповідно, треба було зробити реєстр всіх замінованих територій, порахувати, скільки всього могло змити, для того, щоб знати, чи це небезпечно.
Так само у донних відкладеннях цієї Каховської ГЕС була велика кількість седиментів, які спускаються зверху, зі сторони Запоріжжя, й серед них чимало токсичних речовин. Необхідно було дослідити, чи можна буде на територіях знизу Каховської ГЕС, які залило мулом, щось вирощувати. Чи це будуть токсичні помідори, які світитимуться всіма кольорами райдуги.
Тобто до того, як приймати рішення про відновлення систем меліорації на півдні країни, нам треба порахувати, чи це буде економічно вигідно — налити стільки води на ці поля, щоб знову вирощувати пшеницю. Або ж ми вирішуємо, що ні, тут пшениця більше не росте, бо ми не можемо собі дозволити перекачувати воду з Дніпра. Тому ми вирощуємо, умовно, рапс.
Що нам зараз потрібно було б зробити, так це посадити розумних людей з технологіями ШІ, які спершу створять цифрового двійника нашої країни й тестуватимуть на ньому сценарії з очищення та відновлення територій. Вони мали би видати вердикт: який зі сценаріїв є оптимальним з точки зору як ефективності, так і вартості.
Тобто зараз ми маємо вкласти велику кількість ресурсу в камеральні дослідження для того, щоб буквально не заривати гроші в землю, будуючи системи меліорації, які не працюватимуть, та огороджуючи ЛБЗ колючими дротами, які нікому буде охороняти. Є багато рішень, які будуть не стійкими. Нам треба це передбачити, щоб не витрачати зайві ресурси.
— Ви сказали, що після підриву Каховської ГЕС слід було взяти проби, але цього не зробили вчасно і тепер це вікно можливостей втрачене. Чому цього тоді не зробили?
— Заступниця міністра аграрної політики та продовольства України, яка займається темою меліорації, Ірина Овчаренко — дуже крута і професійна. Проте у неї банально немає спроможності. Треба більше людей, які все це робитимуть.
Наприклад, у мене є команда на 20 людей — ми створюємо систему, будуємо цього цифрового двійника для розмінування, і цю систему я хочу запропонувати в Уряді. Туди можна буде додати деякі доповнення і продовжити моделювати ситуацію. Але на це потрібні час, довіра з боку тих, хто приймає рішення, та ресурси, щоб наймати людей, які будуть робити це моделювання.
У разі, якщо станеться чергова катастрофа, ми відразу знатимемо, що робити. Наразі ж у наших інституціях мало сталості. І це, знову ж, нормально, бо ми — країна, яка росте і розвивається, яка будує своє «тіло» в процесі війни. Але якби ми могли створити окрему інституцію, яка займатиметься моделюванням для того, щоб Уряд знав, що робити далі, то створювати її треба було б уже сьогодні. Бо з роками це буде коштувати значно дорожче.
— Розкажіть про те, як змінила зону відчуження повномасштабна війна, вторгнення, потім відступ росіян.
— Зону відчуження замінували. І це найбільша небезпека у зоні відчуження зараз, тому що це територія заповідника, де не живуть люди. Чи має сенс її зараз розміновувати? Думаю, спочатку нам треба розміновувати ті території, де живуть люди, а вже потім намагатися розміновувати зону відчуження.
Але проблема і у тому, що в зоні відчуження дуже висока вірогідність пожеж. Також слід враховувати той фактор, що там живуть дикі тварини.
Коли росіяни відступали, війська підірвали всі мости на лівий берег річки Прип’ять. І зараз у цивільних немає доступу до лівого берега. Ми не можемо навіть подивитися, що там відбувається — цей берег замінований, він ближче до кордону. Там є чимало дуже радіоактивних точок, на яких треба було б вести моніторинг, але через небезпеку люди туди не поїдуть.
— Яким ви бачите місце зони відчуження в Україні після завершення війни?
— У зоні відчуження зараз — набагато більше функцій, ніж було до початку повномасштабної війни. Одна з таких функцій — це дослідний полігон. Ніде в Україні більше немає десятикілометрової зони з господарським використанням, яка, при цьому, оточена величезним буфером заповідника. Тобто якщо випробовувати в десятикілометровій зоні будь-які технології, це не матиме жодного впливу на населення, адже навколо його немає.
Отже важливою є тестувальна, інженерно-дослідницька функція зони відчуження — ми можемо випробовувати багато чого. В тому числі, нові технології, або ж будувати заводи з переробки відходів, наприклад.
Це також наукова функція, адже нам є що досліджувати і у саркофазі, й на території заповідника. Там чимало цікавого для міжнародної спільноти. У Чорнобилі має бути побудована нова лабораторія, куди ми плануємо запрошувати проводити дослідження міжнародних науковців.
Зона відчуження сьогодні — це тренувальний майданчик для спеціалістів з ядерної безпеки. Після окупації Запорізької АЕС світові правила безпеки мають бути переглянуті. Міжнародні експерти з радіаційної безпеки мають навчитися поводженню у випадку військової окупації території або конкретного атомного об'єкту. Тож чому б не використати чорнобильську зону відчуження як тренажер? Ми могли б збирати там фахівців з різних країн, які вчаться працювати на атомних об'єктах, проводити для них кількамісячні тренінги та сертифікат по завершенню. Це допомогло би підвищити видимість України як країни, яка має надзвичайно цінний досвід.
Дві останні функції чорнобильської зони відчуження — це зона як найбільший заповідник в Україні, який має таким і залишитися, а також Чорнобиль як етнографічний, культурний кластер. Нам треба зберігати спадщину цієї території. Наприклад, уже зараз ми маємо ідею створення музею спадщини територій, які зазнали впливу техногенних катастроф або війни.