Річниця депортації кримських татар. Як 82 роки тому з Криму за три дні примусово виселили цілий народ — головні факти
Депортовані кримські татари у місті Красновішерськ, нині Пермський край РФ (Фото: Український інститут національної пам’яті)
82 роки тому, 18 травня 1944-го, розпочалася насильницька депортація кримських татар — один з найжорстокіших злочинів Радянського Союзу і режиму Йосипа Сталіна. Близько 200 тис. представників цього народу були за лічені дні виселені з домівок та депортовані з Криму. Десятки тисяч з них загинули.
На згадку про жертв цього злочину Україна 18 травня відзначає День боротьби за права кримськотатарського народу. Цей пам’ятний день Верховна Рада України встановила 12 листопада 2015 року, визнавши депортацію кримських татар геноцидом кримськотатарського народу.
До 82-ї річниці трагедії NV нагадує головні факти про неї.
Як відбувалася депортація: головні факти
Формальною причиною депортації було звинувачення кримських татар у колабораціонізмі та нібито масовій співпраці з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни — цілий народ визнали «зрадниками Батьківщини». Серед іншого, радянський режим закидав татарам боротьбу з радянськими партизанами в період окупації Криму, сприяння вивезенню людей у Німеччину, співпрацю з нацистськими військами.
Готувати депортацію почали ще до звільнення Криму від німецьких військ. Кримська наступальна операція радянських військ, внаслідок якої німецьких окупантів витіснили з півострова, тривала з 8 квітня до 12 травня 1944 року. Однак ще до її початку режим Йосипа Сталіна почав розробляти план виселення кримських татар. Зокрема Державний комітет оборони, очолюваний Сталіним, схвалив депортацію у постановах № 5943сс (2 квітня) та № 5859сс (11 травня), причому у другій було прямо сказано: «Усіх татар виселити з території Криму та поселити їх на постійне проживання як спецпоселенців в районах Узбецької РСР. Виселення покласти на НКВС СРСР. Зобов’язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар закінчити до 1 червня 1944 року». За попередньою оцінкою голови НКВС Лаврентія Берії, виселити мали щонайменше 140−160 тис. людей.
У ніч на 18 травня тисячі жінок, чоловіків, дітей, інвалідів війни та літніх людей за лічені години виселили з домівок, зігнали до переповнених товарних вагонів та відправили за кілька тисяч кілометрів від рідних кримських сіл і міст. Більшість депортованих опинилася у віддалених районах Центральної Азії та Сибіру, ще частина — у різних регіонах РРФСР.
Депортація кримських татар у 10 цифрах
Щонайменше 20% населення Криму складали кримські татари до початку депортації. За оцінками західних істориків, у 1940 році Кримська АРСР нараховувала близько 1,12 млн мешканців, з них щонайменше 218 тис. (19,4%) були кримськими татарами.
До 20 тис. внутрішніх військ НКВС додатково перекинули в Крим для проведення депортації - такі дані в колонці для ВВС озвучував історик Станіслав Цалик. Серед них були мотострілецькі та стрілецькі підрозділи з Москви, Кутаїсі, Нальчика, Єревана, Ростова, Баку тощо. Ці війська почали розміщувати в Криму починаючи з 7 травня. Місцевим мешканцям пояснювали, що підрозділи нібито прибули «на відпочинок і відновлення» після тяжких боїв, а також для вишколу в горах — мовляв, далі тіснитимуть німців у Карпатах, пояснює «легенду» Цалик.
Три дні — з 18 до 20 травня 1944 року — тривала основна фаза депортації. Починаючи з 3:00 ранку 18 травня загони НКВД почали силоміць виселяти кримських татар з їхніх домівок цілими родинами. На збори давали від декількох хвилин до пів години, людей виводили з осель під дулами автоматів. Далі їх змушували сідати на вози, підводи чи вантажівки, щоб дістатися залізничних станцій.
20−30 кг речей і продуктів на сім'ю вдавалося в середньому взяти з собою кримським татарам, яких депортували. Інше їхнє майно було конфісковане державою або дісталося мародерам.
Близько 190 тис. кримських татар було депортовано лише за перші три дні етнічної чистки. За тисячі кілометрів людей вивозили у закритих переповнених вагонах для худоби. «Подорож» тривала до кількох тижнів, у дорозі людям бракувало повітря, води та їжі. Незначну кількість кримських татар, які ще залишилися в Криму, виселили під час подальших депортацій вірменів, болгар і греків 27−28 червня 1944 року. Тих, хто намагався повернутися з місць спецпоселень, повторно виганяли за межі півострова до кінця 60-х років, нагадує Радіо Свобода.
Від 20% до 46% депортованих, за різними оцінками, померли або під час переселення, або у перші кілька років життя на засланні, до 1947 року. До цього часу загальна кількість депортованих кримських татар досягла 238 тис. В абсолютних цифрах це означає, що у так званих «спецпоселеннях» загинуло, за різними оцінками, від 40 тис. до 110 тис. людей, переселених з Криму. Навіть за офіційними даними, близько 8 тис. людей загинули лише за час тривалого перевезення в закритих вагонах. Надалі ж депортовані гинули від надважких умов життя, голоду і хвороб. Багатьом «спецпереселенцям» доводилося працювати по 11−12 годин на добу без вихідних, отримуючи до 200—400 грамів хліба на день. Залишившись майже без майна, депортовані були вимушені виживати в найгірших побутових умовах — подекуди навіть у землянках.
82,5% депортованих кримських татар виселили до Узбецької РСР. Ще близько 10,5% татар виселили на Урал і в Костромську область Росії, 4,7% - в Марійську АРСР, 2,3% - в Казахську РСР і Таджицьку РСР. 5 тисяч кримських татар відправили на примусові роботи у Московському вугільному тресті, 6 тис. — в табори фронтового резерву, ще близько 6 тис. — в табори ГУЛАГу.
До 20 років таборів і примусових робіт загрожувало кримським татарам за спробу втечі - відповідно до указу президія Верховної Ради СРСР від 28 листопада 1948 року. Цей документ також встановлював довічний термін виселення. Його було скасовано лише після смерті Сталіна, в липні 1954 року.
Лише через 12 років після депортації кримські татари були звільнені зі спецпоселень, однак без права повернення на батьківщину і без повернення конфіскованого майна (відповідно до указу президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року).
Майже півстоліття — 45 років — знадобилося СРСР, щоб визнав депортацію кримських татар незаконною і злочинною (відповідно до рішення радянського парламенту в 1989 році). Ще до того, в 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів» їм не дозволили повернутися на батьківщину. У 1974 році заборону на повернення кримських татар до Криму було офіційно знято, але де-факто чиновники забороняли їм переселятися назад на півострів аж до 1989 року.
Спогади з перших вуст
Численні історії про депортацію та десятиліття у засланні з перших вуст зібрав Центр інформації та документації кримських татар. NV наводить фрагменти деяких з цих історій.
«Вагони були брудні, нас запхали в них і закрили двері»
Сеітмамут Ізмаїлов, народився 1934 року в селі Токлук Судакського району Криму
18 травня 1944 року о 12-й годині ночі у двері сильно постукали. Коли відчинили, увійшли двоє озброєних солдатів і почали кричати: «Давайте швидше збирайтеся, 15 хвилин на збори. Вас виселяють за межі Криму». Що збереш за такий проміжок часу? Ми встигли взяти трохи борошна. Усі плакали, солдати вигнали нас із дому і запечатали двері. Разом із сусідами посадили на підводу і відвезли на місце збору — сільське кладовище. Тут зібрали всіх жителів — кримських татар і оточили військовими. Потім завантажили на вантажівки і в супроводі двох озброєних солдатів відправили на станцію міста Феодосія.
Вагони були брудні, нас запхали в них і закрили двері. У вагоні було близько 40 осіб, душно, дихати неможливо. Туалету не було, замість нього використовували відро. У дорозі нас не годували. Медичного обслуговування не було. Померлих скидали на рейки.
Не пам’ятаю, скільки днів були в дорозі. Привезли нас у 2-ге відділення радгоспу Дальверзін-1 Бекабадського району Ташкентської області. До 1956 року виїжджати за межі відділення без дозволу комендатури не дозволялося. Щотижня ходили на підпис до коменданта.
Жодної допомоги від представників влади в місцях спецпоселення не бачили.
Батько помер від голоду. Жили в розвалених кибитках, землянках. З ранку до ночі працювали на бавовняному полі.
Навчалися в школі узбецькою мовою. У ті роки кримським татарам не дозволяли вчитися в технікумах та інститутах.
Старший брат Барій з перших днів [Другої світової] війни пішов воювати на фронт, був поранений, лікувався в госпіталі. Він не знав, що всіх кримських татар виселили з Криму. Шукав нас по всій Ташкентській області.
«Люди плачуть. Старі моляться. Собаки, худоба біжать за господарями, кричать. Суцільне пекло»
Ленура Кадирова, народилася 29 червня 1939 року в Бахчисараї
18 травня 1944 року тато рано вранці пішов косити траву для худоби. Ми ще спали. Прокинулися від шуму і побачили, як три озброєні солдати кричать на маму. Батько, який нічого не підозрював, повернувся з оберемком трави. Солдати направили на нього автомати й крикнули: «Давайте швидше збирайтеся — вас вивозять».
Ми перелякалися, думали, що нас повезуть на розстріл. Нічого із собою не взяли. Повели на вокзал, а там уже багато людей, ніхто нічого не розуміє. Один із солдатів підійшов до тітки і сказав: «Вас відвезуть звідси, вбивати не будуть. Живеш близько — йди що-небудь візьми на дорогу». Тато взяв мене, сестру і ми побігли додому. Він узяв у сусідів тачку, ми завантажили одяг, каструлю жиру і трохи крупи. Коли повернулися на вокзал, там уже у вагони заганяли дітей, старих, жінок — усі плакали. Слідом за нами побігла улюблена кізочка сестри та песик. Сестра плаче, що не залишить козенятко. Довелося взяти тварину й сісти в переповнений вагон.
Люди плачуть. Старі моляться. Собаки, худоба біжать за господарями, кричать. Суцільне пекло. Наш вагон закрили, всі сидять навпочіпки, встати неможливо. Я захотіла пити, плачу. Тато, випросивши в когось баночку, набрав із калюжі водичку, але я її не можу пити. Батько став просити солдатів, які нас охороняли, дати дитині ковток води. Раптом із даху вагона полилася водичка, дорослі подивилися і зрозуміли, що це була сеча: солдати з даху мочилися прямо на наші голови.
Не пам’ятаю, скільки днів ми були в дорозі. Не вистачало повітря, води, туалету немає. Тато в дорозі зарізав козеня й повісив через вікно. На наступній же зупинці його вже не було. Люди почали вмирати від голоду та епідемії. Трупи викидали на зупинках або через вікно. Годували нас раз на добу якоюсь юшкою, яку неможливо було їсти. Коли тато поліз у мішок розібрати речі, то побачив, що він сповнений «іграшок» (рештки битого посуду, ляльки з тканини) — це ми з сестрою взяли в дорогу. Він усе викинув.
Привезли нас в Узбекистан, на станцію Джамбай. Коли відчинилися двері вагона, ми побачили, що нас зустрічає натовп озброєних лопатами, кетменами людей. Це були місцеві жителі, яких попередили, що їдуть рогаті людожери.
«Якщо без відома коменданта підеш у сусіднє село, отримаєш 20 років»
Абдулла Мустафаєв, народився 8 квітня 1935 року в селі Шелен Судакського району
Під час депортації нас у сім'ї було шестеро: мама Заде (1917 року народження), я найстарший, молодші брат і сестри Осман (1936), Еміне (1940), близнюки Ребба і Себба (1943). Батька забрали в трудармію в Тульську область.
Рано вранці 18 травня 1944 року нас розбудив сильний стукіт у двері. Солдат з автоматом у руках щось говорив, але ми не розуміли російською. Поруч із ним був перекладач, і він сказав: «Одягайтеся і виходьте з дому». Ніякого наказу нам не зачитали. На збори пішло 10−15 хвилин. Мама взяла на руки близнят, я сестричку за руку, у чому були, ми вийшли на вулицю. До місця збору нас супроводжував озброєний солдат. Усіх жителів села зібрали на галявині, де сушився тютюн. Там нас протримали добу, нікуди вийти за межі галявини не давали.
Наступного дня вранці нас завантажили в автомашини і повезли до Феодосії. Не доїжджаючи до Сімферопольської траси, наша машина поламалася, і ми простояли до вечора. Була вже ніч, коли нас завантажили в товарні вагони. У вагоні було дуже багато народу, не пам’ятаю скільки, але дихати від тісноти було нічим. Не було ні води, ні туалету. Ні про яку медичну допомогу не було й мови. Не пам’ятаю, щоб нас годували. Померлих у дорозі скидали з вагонів. У дорозі були понад 20 діб.
Нас, жителів сіл Шелен, Арпат, Ворон, Отузи привезли в місто Красновишерськ Молотовської області на Уралі. На якійсь станції нас вивантажили і посадили на річкову баржу. Було брудно й холодно. Три сім'ї помістили в одну кімнату, так ми жили близько місяця, потім нашій родині дали кімнату 12 м².
З першого ж дня прибуття ми були під комендантським наглядом, щотижня ходили підписуватися. Якщо без відома коменданта підеш у сусіднє село, отримаєш 20 років суворого режиму. Місцеві жителі дивилися на нас як на ворогів-зрадників. На роботу брали тільки на найважчу і найбруднішу. У нашій родині від холоду й голоду померла сестричка Себба.
