Жива Буча. Як життя повертається у містечка під Києвом, перетворені окупантами на пекло — репортаж НВ
Читайте NV у Google
Комунальники, волонтери і рятувальники розчищають вулиці, відновлюють комунікації та повертають потроху нормальне життя в Ірпінь, Бучу та Бородянку.
Ірпінь
Зранку у понеділок, 18 квітня, на нещодавно відкритому тимчасовому мосту, що єднає Київ та Ірпінь, було доволі жваво: машині рухались майже суцільним потоком в обидві сторони. По дорозі усі вони потрапляли у важку тінь, що відкидала на насипний шлях величезна зруйнована споруда. То були рештки стаціонарного мосту, зруйнованого під час боїв.
«Цей міст перевіз 40 тис. людей, які евакуювалися із Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля. Ми цю дорогу називали «дорогою життя», — каже мер Ірпеня Олександр Маркушин, стоячи під старим мостом.
Поруч і досі мовчазними свідками нещодавно минулого лишаються пошматовані кулями та осколками легкові автомобілі, перевернуті мінівени. Серед них — і кинута дитяча коляска.
Ще місяць тому тут точилися запеклі бої з російською армією, від яких цим шляхом тікало мирне населення.
Заглянувши у минуле, Маркушин одразу ж намагається описати майбутнє. «Ми бачимо зараз тимчасовий міст і проїзну дорогу. Але вже планується робити міст з двох сторін, він буде роз'їжджатися, — розповідає він. — Спочатку одну сторону зроблять і там буде проїзд, потім іншу».
НВ зустрів міського голову Ірпеня випадково — той приїхав на нараду із представниками дорожніх і комунальних служб.
За словами одного з них — Руслана Ничіка, начальника служби автомобільних доріг Київської області, постійний міст реально побудувати за 8−10 місяців. «Архітектори будуть робити декілька варіантів і ми погодимо, який нам доцільно зробити», — пояснив він.
Розклавши карту місцевості у будівельному вагончику, мер і решта присутніх якийсь час обговорювали долю майбутнього мостового переходу, а також меморіалу, що теж планується звести у цьому районі.
«Можливо усе ж таки спочатку треба зробити дорогу-міст, а вже потім думати про пам’ятники?», — поцікавилось НВ у Маркушина. На що мер впевнено відповів, що про усе потрібно думати одночасно.
За його словами Ірпінь — колись дуже комфортне 60-тисячне місто, зруйновано щонайменше на 50%: постраждала величезна кількість місцевих багатоповерхівок, деякі з яких вже визнані спеціальною комісією непридатними для життя.
Але самого мера зараз хвилюють інші питання — треба відновити в Ірпіні подачу електроенергії, води та газу. «Частину міста вже заживлено електроенергією, на цьому тижні плануємо подати воду. І працює газове господарство», — звітує він.
В Ірпінь не поспішають повертатися його мешканці і мер їх цілком розуміє. Він і сам не радить цього робити, поки не налагоджені хоча б комунікації.
І хоча місто вже відкрите, але більшість місцевих якщо і їде сюди, то лише заради того, щоб оцінити стан власного житла. Затримуватись ніхто особливо не бажає.
Маркушин пригадує, що у перші дні квітня, після того, як пішли російська війська, лише по трьох вулицях міста можна було пересуватись безпечно. Але з допомогою Укравтодору, волонтерів і представників інших міст, які надали свою комунальну техніку, Ірпінь на сьогодні вже вдалося розчистити для проїзду.
«В перший раз, коли я звернувся через ФБ і свій телеграм-канал до людей із проханням про допомогу, за декілька днів записалося понад 10 тис. волонтерів, бажаючих допомогти», — розповідає мер.
Він додає, що як тільки питання світла, води та газу буде вирішене, місцева влада візьметься за заміну вибитих вікон та ремонт пошкоджених дахів.
Після цього мер прощається і йде у справах. А НВ заїжджає у саме місто.
Ірпінь вражає малолюдністю та масштабними і жахливими руйнуваннями усього.
Але дороги розчищені, а біля електричних стовпів працюють ремонтні бригади.
НВ не затримується у місті, прямуючи далі - у закатовану росіянами Бучу.
Буча
Заїжджаючи у колись 28-тисячну Бучу з боку Ірпеня, НВ одразу відвідав вулицю Вокзальну.
Саме вона потрапила на перші шпальти більшості провідних світових ЗМІ у вигляді фотосвітлин — забита порижілою спаленою ворожою технікою, чорна від пилу та залишків війни. Проїхати по ній тоді було неможливо. А на самій вулиці працювали піротехніки ДСНС, які знешкоджували вибухові пристрої.
Зараз Вокзальна відкрита для проходу і проїзду. Асфальтове покриття побите, обабіч — зруйновані паркани і будинки. Але це однозначно мирна вулиця, на якій зранку до вечора працюють дорожні служби.
Олександр, майстер компанії Автомагістраль Київської області розповів НВ: їхнє завдання — прибрати вулиці Бучі і зробити скрізь ямковий ремонт покриття.
Його колега Сергій Караман, продовжуючи розчищати лопатою дорогу, пояснює, що працює у Бучі вже 5-й день із сьомої ранку до сьомої вечора.
Ночують ремонтники десь за Гостомелем. «Роботи багато, дуже багато», — каже Караман.
Він родом із Волновахського району Донецької області. Там, під російською окупацією, залишились його батьки, що змушує робітника хвилюватись — адже в регіоні посилились обстріли: Росія почала там новий етап війни.
А у Бучі Караман прибирає те, що залишилось від її першого етапу.
Але війна все одно недалеко пішли з цих місць — її холодне дихання ще залишається. Попри те, що вулиці міста вже розчистили і з’явився мобільний зв’язок, тут продовжують ховати жертв російських військових.
У день, коли НВ побував у Бучі, на цвинтарі прощалися з одним із загиблих.
Бородянка
У Бородянці, 12-тисячному селищі, що розташоване вже за Бучею, у 50 км від столиці, ознак повернення до мирного життя поки що занадто мало. Так само мало в ній і людей.
Почорніли від пожеж багатоповерхівки, з провалами розміром у цілий під'їзд, з усіх боків оточені горами уламків. Їх розбирали рятувальники, витягуючи із підвалів будинків мертвих.
«А чому у Шевченка дірки у голові?», — питає хлопчик Діма у свого дідуся, дивлячись на вцілілий пам’ятник Тарасові Шевченку у центрі містечка.
Кобзареві росіяни прострілили лоб та скроню.
Діма та його дідусь катаються на велосипедах по Бородянці. Їм пощастило: будинок старенького знаходиться у приватному секторі і майже не постраждав. Онук заїхав провідати діда вперше після звільнення містечка, тому його цікавить майже усе.
Одна із небагатьох хороших новин для Бородянки — нещодавно сюди завезли невеликі модульні будиночки, у яких зможуть жити рятувальники і волонтери. Та поки усі вони стоять порожні.
Ще одна гарна новина — центральна районна лікарня знову працює: до неї повернувся головний лікар Ігор Чебишев.
До війни під його керівництвом працювали 300 чоловік медперсоналу. Тепер — лише 50. Але співробітники продовжують повертатись.
Лікарня зараз більше схожа на склад гуманітарної допомоги від різних благодійних організацій. Ліки є, каже головлікар, але кадрів не вистачає.
Персонал і всіх хворих його медзакладу евакуювали з міста 2 березня, коли Бородянка вже потерпала від авіаударів. 3 березня 30 людей із сусідніх будинків, які потрапили під обстріл, попросилися сховатися у лікарні. Пізніше їм також вдалося евакуюватися через зелений коридор. Чебишев теж виїхав із окупованої Бородянки, а після її звільнення повернувся.
Лікар не вперше зіткнувся з російською агресією — у 2014 році Чебишев керував роботою Старобешівської центральної районної лікарні у Донецькій області. Саме туди привозили українських поранених з Іловайського котла.
Але про це Чебишев згадує неохоче.
«У нас добрі новини: від учора ми зі світлом, нам обіцяють воду, наступного понеділка плануємо відновити роботу стаціонару», — повертає розмову на сьогодення головний лікар.
Лікарні також вдалося провести кисень і розгорнути малу операційну. Поки що усіх важких хворих на місці лише стабілізують, а потім відправляють до Києва.
Сімейні ж лікарі працюють безпосередньо у селищі.
«У Бородянці люди чекають відновлення інфраструктури, водопостачання, готові повернутися», — каже на прощання Чебишев. І хоча у його голосі відчувається сум, додає: «Я думаю, ми впораємося».
